ПРО ВИТОКИ КУЛЬТУРНОГО ПРОЦЕСУ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
ІСТОРІЯ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ
Розділ ІІ
Культура Київської Русі
ПРО ВИТОКИ КУЛЬТУРНОГО ПРОЦЕСУ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
Велике переселення народів, яке відбулося у ІІІ-VI ст.., перетасувало народи Центральної Європи. Цей рух розпочали германські племена Балтійської зони на південь і схід, назустріч їм йшла могутня хвиля тюркомовних племен на захід. Обидва потоки, наче в киплячому казані, змішувалися з місцевими племенами. Історія зберегла для нас їх назви: це хунни (гуни), германці, слов’яни, угри, тюрки, алани, сармати, гето-фракійці, готи,
Скіфи змінили кіммерійців і перебували на території України 500 років, до ІІІ ст. н. е., утворили оригінальну культуру, прекрасне мистецтво, налагодили продуктивне виробництво, торгівлю з Елладою. їх розбили сармати, які вже користувалися гончарним кругом, активно торгували хлібом з Візантією, мали важку кінноту – прообраз рицарської, господарювали близько 700 років. На зміну їм прийшли гуни, які
Протобулгари – нащадки гунів – успадкували ім’я алано-булгар, давньотюркську мову та традиції обох племен. Після розпаду держави гунів протобулгар зібрали під свою руку нащадки Атілли Айбата (445-453 рр.) з роду Дуло. Протобулгарські вожді Юрган та Курбат у 619 р. засновують гуно-булгарську державу – Велику Булгарію, центр якої знаходився на території нинішньої України. Літня ставка їх, Балтавар, була там, де нинішня Полтава. У цьому місті правителем був Курбат. Його молодший брат Шамбат у 620 р. у поселенні Аскал, яке належало аланському племені русів, зводить фортецю Башту, яка швидко перетворюється на місто. Воно одержало назву від імені засновника Шамбата – Кий – Шамбатас. Вірогідно, що від прізвиська Шамбата – Кий (“відокремлений”, “відтятий”) пізніше утворилася назва – Київ.
За ці роки відбулося багато політичних подій, воєн, що були звичайним явищем для того часу, зміни правителів, але і в подальші часи булгари зберегли пам’ять про своє перебування на території України – Русі. У 840-865 рр. визначний булгарський поет Микаїль Башту Ібн – Шамс Тебір – літературний псевдонім Шамсі Башту (так будемо його звати далі) написав поему “Шан кизи дастан” – “Легенда про доньку Шана”. Але перш ніж розглянути поему, варто познайомитися з її автором. Його рід походить від індійського купця Синд – жа-Дяо, який працював у Хорезмі, а його син Габдулла обіймав посаду судді (каді) мусульман Семендера, пізніше переїхав до Києва, тут і народився майбутній поет, звідси прізвисько Башту – “киянин”. Певний час Шамсі Башту виконував обов’язки тебіра – секретаря балтавара чорних булгар Айдара, а з 840 р. залишає службу і засновує мусульманський печерний скит поблизу Києва (у 737 р. булгари прийняли іслам), при цьому продовжує виконувати функції секретаря балтавара Габдулли Джильки.
У 858 р. балтавар Габдулла Джильки був розбитий хозарами, Чорна Булгарія скоротилася до меж Лівобережної України, Київські землі відійшли від булгар – утворилося Руське князівство (Русь), залежне від Хозарії. Невдовзі між князем Русі Жир-Аса (у руських літописах “Дір”) та варягом Аскольдом сталося непорозуміння, останній вчинив погром, 870 р. він повторює цю акцію. Шамсі як прибічник Діра опиняється у в’язниці, звідки його визволяє Алмиш, і поет від’їжджає до Булгарії. У Булгаристані Микаїль поряд із державною службою секретаря активізує свою місіонерську та просвітницьку діяльність, створює при мечетях (мактабі) 180 шкіл, займається переписом населення, пошуками корисних копалин. У 900 р. під час чергової місіонерської подорожі по Уралу потонув під час бурі в річці Нукрат-Ідель (Агідель, Кама) неподалік аулу Шам-Чачан, сьогодні Яр Чали (Набережні Човни). Так про життя Шамсі Башту оповідає “Історія Джагфара” (“Джагфар таріхи”).
Поет пішов із життя, але для нащадків залишилася його поема “Легенда про доньку Шана”, яка написана в Києві і в Україні викликає науковий, історичний та культурний інтерес. У ній поєдналися два великих пласти – язичницький, притаманний для Лівобережної України того часу, та давньобулгарський епос з яскраво вираженим ранньоісламським забарвленням, що характеризує твір як ранньоісламську поему.
У поемі віднаходяться ототожнення топонімів, так, наприклад, двір Алмиша – Ольми, як звали його кияни, був добре відомий навіть у ХІІ ст. як “Ольмин двір”.
Чорні булгари після розгрому їх княгинею Ольгою 946 р. перейшли на службу до Києва та Чернігова під іменем берендеїв та ковуїв. Наприкінці ХІІІ – у першій половині XIV ст. деякі з них мігрували у Дике поле, утворивши степову вольницю – козацтво, серед якого, до речі, збереглася протобулгарська традиція – голити голову, лишаючи тільки жмут волосся “оселедець” (подібну “зачіску” мав також князь Святослав).
Ремінісценції поеми прослідковуються у літературних пам’ятниках ближніх і дальніх сусідів булгар, зокрема у поемі “Витязь у тигровій шкірі” Ш. Руставелі, “Іскандер-наме” Нізамі Гянджеві, а також “Слові ополку Ігоревім”, що потверджує їх культурні взаємозв’язки.
На останній пам’ятці зупинимося докладніше. Вірогідно, що автор “Слова…” був грунтовно обізнаний з “Легендою про доньку Шана”. У “Слово.” переходять Див, явний персонаж східного фольклору, алп Хурса – покровитель ковалів та зброї (принагідно зауважимо, що на Полтавщині й до сьогодні побутує прізвище Хурса), у язичників Русі – це Хорс. При аналізі обох творів стає зрозумілим, чому автор “Слова.” засуджує князя Всеслава Полоцького, коли той “великому Хръесови влълком путь пресыкаше”. Адже у цьому випадку зброя втрачала силу, тому що це було порушенням давніх освячених традицій і дорівнювало злочину.
Віщий співець Боян також є героєм обох поем. У “Легенді.” він мав історичного прототипа – це аварський хан Бат-Боян (660- 680 рр.), відомий своїми походами на Візантію “тропою Траяна”, тобто до “Трапеум Траяні”, відомої колони римського імператора Траяна. Зрозумілою також стає любов до струнних інструментів, адже Боян “любив співати та грати на домрі”. У “Слові.” наголошено на неслов’янському походженні Бояна, він онук Велеса, а слов’яни – онуки Дажбога. Оскільки за часом створення “Легенда.” передує “Слову.”, відчутні запозичення, тобто це та першооснова, за якою ймовірно йшов слов’янський співець.
Тотожними є також міфологічні пласти про походження народів, їх пізніше увів Нестор до своєї “Повісті минулих літ”, це вкотре потверджує тезу “мандрівного сюжету”, виведену О. Веселовським. У Шамсі – легенда про трьох ельбірів-богатирів, перших булгар, у Нестора – про трьох братів – засновників Києва.
Важливою у поемі, зокрема, є інформація про заснування Києва Шамбатом, братом Курбата І, про якого збереглося багато відомостей у візантійських хроніках VII ст., що не дивно, адже Курбат виховувався при константинопольському імператорському дворі, а походив із відомого роду Дуло, як і гунський вождь Атілла. “Легенда.” називає Курбата сином Аскала, який ходив з посольством до Константинополя у 563 р., що потверджується хронікою Менандра Протиктора. Константин Багрянородний у праці “Про управління імперією” згадує про те, що Київ звався Самбатос (Шамбат), це не ув’язувалося в істориків ХІХ-ХХ ст. у “струнку” теорію витоків і походження міста. Поема уточнює назви і час заснування міста, адже достеменно відомі роки правління Курбата І. Відповідно реконструюється і дата заснування Шам – батом міста – 631-642 рр. Після зіткнення булгар із фарангами (франками), смерті аварського хана Бояна (про що розповідає хроніка Фредегара, VII ст.) у Панонії починаються міжусобні війни аварів з булгарами-нутригурами. Король Дагоберт спочатку дозволив їм поселитися у Баварії, затим відмовив з невідомих причин. У хроніці Фредегара говориться, що булгари змушені були відступити до слов’ян, і ті прийняли їх; це відбулося в 631 р. Таким чином, згідно з інформацією, що міститься у поемі, можна ідентифікувати з певною вірогідністю рік заснування Києва – 631-632, а також його назви: Шамбат – Самбатос – Кий – Київ, що не суперечить тому міфологічно-семантичному пласту, що наведено в “Легенді про доньку Шана”.
Окремі перегуки тем “Легенди про доньку Шана” спостерігаються у “Повісті минулих літ” Нестора-літописця, зокрема оповідь про чарівного коня Туянара, який після служби богатиреві Ату просить відпустити його на волю, він говорить: “Там, біля гори Кіянтау, хочу провести я дні останні”. Ат виконує його прохання. Після смерті Туянара він виявив бажання побачити кості любимого коня – “На гору зійшов, і раптом тяжко йому зробилося, дихання сперло – життя полишило його”. Майже дослівно Нестор описує смерть Олега.
Усі, хто вивчає давньоруські літописи і літературу, наголошують, що вони мали попередників, це, зокрема, потверджує пам’ятник, що входить в історичний та культурний обіг як в історії булгар, так і українського народу, – “Легенда про доньку Шана” славного сина булгарського народу Шамсі Башту, він дає можливість повніше осягнути славне минуле нашої країни та її зв’язки з іншими народами.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...