Головна ⇒ 📌Довідник з історії ⇒ Українці в загальноросійському і польському суспільно-політичних рухах

Українці в загальноросійському і польському суспільно-політичних рухах

Історія України
Історія України в Нові часи (друга половина XVIII – початок XX ст.)

Історичний розвиток українських земель під владою Російської та Австрійської імперій

В Україні як складовій частині Російської імперії поруч з українським національно-визвольним рухом розгортався і загальноросійський революційний рух.
Після війни 1812 р. з Наполеоном в Україні виникають таємні організації – масонські ложі. Найбільше значення мала Полтавська ложа

“Любов до істини” (1818-1819 рр.), серед членів якої були Іван Котляревський, Григорій Тарнавський, Семен Кочубей і в якій сповідувалася ідея відокремлення України від Росії. На її базі 1821 р. утворилося таємне “Малоросійське товариство” на чолі з предводителем дворянства Переяславського повіту Полтавської губернії Василем Лукашевичем. Члени товариства виступали за державну незалежність України. Масонські ложі започаткували організований опозиційний царизму рух в Україні.
У 1820-ті рр. в Україні діяли таємні декабристські організації: “Південне товариство” (1821-1825 рр.) із центром у Тульчині, очолюване

полковником Павлом Пестелем, “Товариство об’єднаних слов’ян” у Новограді-Волинському (1823-1825 рр.) на чолі з офіцерами братами Андрієм і Петром Борисовими. Членами декабристських організацій були переважно російські дворяни, офіцери, діячі літератури. Основними вимогами декабристів були ліквідація самодержавства та кріпосного права. Серед декабристів не було єдності щодо вирішення національного питання. “Південне товариство” виступало за “єдину і неподільну” Росію, не визнаючи за українським та іншими народами Російської імперії права на самовизначення, а “Товариство об’єднаних слов’ян” передбачало створення федерації слов’янських народів, однак воно не розглядало Україну об’єктом цього федеративного союзу. Із часом “Товариство об’єднаних слов’ян” злилося з “Південним товариством”.
Із програмними документами “Південного товариства” в планах щодо майбутнього Російської імперії не збігалися положення проекту Конституції “Північного товариства” (автор Микита Муравйов). Ним передбачалося встановлення конституційної монархії і федеративного устрою майбутньої держави. У проект Конституції були включені положення, які передбачали часткове відновлення прав українського народу на власну державу. Планувалося утворити Українську, Чорноморську і Бузьку держави з центрами у Харкові, Одесі й Києві. Однак ці положення не задовольняли членів товариства, і проект Конституції не був затверджений.
Члени “Південного товариства” планували заарештувати Олександра І улітку 1826 р. під час військових маневрів в Україні. Але у листопаді 1825 р. цар несподівано помер. Повстання відбулося 14 грудня 1825 р. у Петербурзі й закінчилося поразкою. Незважаючи на це, 29 грудня все ж піднявся Чернігівський полк, що розміщувався на Київщині, але і його виступ 3 січня 1826 р. придушили.
Після розгрому декабристів серед освічених верств населення набували поширення антикріпосницькі ідеї, не припинялися спроби протистояти політиці царизму. Члени таємних гуртків і груп вважали себе продовжувачами справи декабристів, обговорювали уроки грудневого повстання і намагалися намітити шляхи оновлення Росії. Такий характер мав гурток у Харківському університеті, що діяв протягом 1826 р. На таємних зібраннях обговорювали політичну обстановку в імперії, сперечалися з приводу шляхів можливої зміни суспільно-політичного ладу Російської держави. Члени гуртка переписували твори антицарського спрямування й поширювали їх серед знайомих.
У листопаді 1830 р. у Варшаві розпочалося народне повстання, кероване польськими офіцерами, які ставили за мету відродження державності Польщі. Щоб залучити на свій бік пригноблені народи, поляки висунули гасло: “За нашу і вашу свободу”. Створений повсталими Національний уряд виробив програму відновлення Польщі в межах 1772 р. і звернувся по допомогу до населення Литви, Білорусії та України. У лютому 1831 р. польські повстанці направили на Правобережну Україну кавалерійський корпус, який повинен був підняти антиросійське повстання. Польська шляхта на українських землях висловлювала готовність до повстання і сподівалася залучити до своїх дій українське селянство. Однак при цьому польське панство не захотіло дати кріпакам волю, і ті не підтримали шляхту. Національно свідома українська інтелігенція, прагнучи надання Україні державної незалежності, не підтримала повстанців, в плани яких входило включення України до майбутньої Польської держави. Тому повстання було виключно польським і знайшло відгук переважно серед поляків, що проживали на Правобережній Україні. Цього виявилося недостатньо для перемоги. Повстанців розгромили, і російські війська наприкінці серпня 1831 р. зайняли Варшаву.
Після придушення повстання царизм почав рішуче викорінювати польський вплив на Правобережній Україні. При цьому деякі заходи принесли українцям несподівані переваги. Так, Київський університет із часом перетворився у центр, якому належала надзвичайно важлива роль у відродженні української культури. Намагаючись здобути прихильність українських селян Правобережжя, щоб мати їх за союзників у боротьбі проти польської шляхти, царизм дещо покращив їхнє становище.
Певний вплив на розвиток українського руху справило й польське визвольне повстання 1863-1864 рр., спрямоване проти російського самодержавства. На заклик повстанського комітету про підтримку відгукнулися українські революційні демократи. Однак знов масової підтримки з боку української громадськості повстання не знайшло, оскільки польські повстанці не визнавали за Україною права на власну державу.
Важливим етапом загальноросійського революційного руху стала діяльність революційних народників (1870-1880 рр.). Програма керівного органу народників – організації “Земля іВоля”, створеної 1876 р., передбачала захоплення влади шляхом насильницького перевороту, здійснення демократичних перетворень, передачу землі, фабрик і заводів у народну власність. Економічною і адміністративною одиницею нового суспільства вважалася селянська община. У 1870-ті рр. народники розгорнули широку пропаганду серед селянства (так зване “ходіння в народ”) з метою викликати протест проти влади і збройні бунти.
У 1880-ті рр. відбулася радикалізація народницького руху. Частина народників, об’єднавшись 1879 р. в організацію “Народна воля”, зосередила діяльність на політичному терорі. 1 березня 1881 р. в результаті терористичного акту народовольців загинув імператор Олександр II. У відповідь на це уряд посилив репресії, розгромивши гуртки і групи народників, засудивши до страти їхніх керівників та активних учасників. Серед них були українці Софія Перовська, Микола Кибальчич, Андрій Желябов, Дмитро Лизогуб, Володимир Малинка. Не дивлячись на жорсткі репресії, народницький рух не припинявся до кінця 1880-х рр.
Стосунки між національно-визвольним і загальноросійським революційним рухами були неоднозначними. Єднанню рухів сприяла їхня спрямованість проти самодержавства. Але нехтування інтересами української справи відштовхувало від загальноросійських революційних організацій учасників українського визвольного руху.

Кирило-Мефодіївське братство

На початку 1840-х рр. після відкриття університету центр національно-визвольного руху перемістився в Київ. У 1846-1847 рр. тут діяла перша суто українська таємна політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Серед її членів були Микола Костомаров, Василь Білозерський, Петро Гулак, ймовірно, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко.
Програмними документами товариства були: “Статут слов’янського братства св. Кирила і Мефодія”, “Книга буття українського народу”. Ідеологія Кирило-Мефодіївського товариства була синтезом ідей трьох рухів – українського автономіського, польського демократичного і російського декабристського в Україні. Особливо сильним у діяльності руху було християнське спрямування. Поєднання християнської і національної ідей не було винаходом кирило-мефодіївців. Цю формулу вони запозичили з “Книги народу польського і пілігримства польського” Адама Міцкевича, виданої у Парижі 1832 р. Незважаючи на запозичення, “Книга буття українського народу” давала цілковито самостійне бачення: український народ, найбільш пригноблений і зневажений, у той же час і найбільш волелюбний та демократичний, позбавить росіян деспотизму, а поляків – аристократизму. Ідеї слов’янської імперії із центром у Петербурзі вони протиставили ідею федеративної слов’янської республіки зі столицею у Києві. Діячі товариства мріяли про ліквідацію самодержавства та кріпосництва, встановлення республіки, уведення демократичних свобод, широкий розвиток культурних та релігійних зв’язків на основі християнської моралі. У своїй практичній діяльності вони обмежувалися просвітницькою роботою: розповсюджували революційні твори Т. Шевченка та інших авторів, складали революційні прокламації, у яких закликали слов’ян до єдності в боротьбі з царизмом. В. Білозерський склав проект упровадження в Україні мережі початкових навчальних закладів. Збиралися кошти на видання популярних книг. П. Куліш написав перший український підручник, а також першу українську азбуку (“кулішівку”). Що стосується питань досягнення політичних цілей, тут погляди членів товариства розходилися. Представники помірно-ліберального крила (М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш) виступали за реалізацію програмних цілей шляхом реформ. Представники радикально-демократичного крила (М. Гулак, І. Посада, Т. Шевченко) виступали за необхідність народного повстання, встановлення республіки, вбивство царської сім’ї.
Товариство проіснувало 14 місяців і за доносом студента Олексія Петрова на початку квітня 1847 р. було розгромлено. Члени товариства були засуджені на заслання (М. Костомаров – до Саратова, П. Куліш – до Тули). П. Гулак був заточений у Шліссельбурзьку фортецю на три роки, а Т. Шевченка за сатиричну поему “Сон” було віддано на десять років у солдати в оренбурзькі степи без права писати та малювати.
1861 р. в Петербурзі члени Кирило-Мефодіївського товариства Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Білозерський, які з’їхалися сюди після заслання, згодом заснували журнал “Основа”. Журнал установив зв’язки з громадами, знайомив читачів із життям українського народу. Він діяв до 1862 р. і сприяв пробудженню національної свідомості української інтелігенції, розпорошеної по всій імперії.
Історичне значення Кирило-Мефодіївського товариства
– Першими розробили широку політичну програму, яка стала прикладом для їхніх наступників.
– Уперше було здійснено спробу поєднання української національної ідеї із загальнолюдськими християнськими ідеалами та ідеєю слов’янської єдності.
– Національне визволення українців розглядалося братчиками в контексті загальноєвропейської боротьби поневолених народів.
– За своїми світоглядними особливостями товариство було схоже на такі тогочасні європейські націоналістичні організації, як “Молода Італія”, “Молода Ірландія” тощо. Воно також поєднувало ідею національного визволення зі здійсненням загальнодемократичних перетворень. Проте на відміну від них братство було єдиною організацією, що категорично відкидала насильство як засіб досягнення своєї мети.
– Ореол мучеництва, який закріпився за братчиками через їх суворе покарання царизмом, не відштовхнув наступників від боротьби за українську справу, а навпаки, зробив її більш привабливою.