ВИЩА ШКОЛА – Українська культура у 30 роки
ІСТОРІЯ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ
Розділ VIII
Українська культура у 30-ті роки
ВИЩА ШКОЛА
Індустріалізація поставила конкретні завдання й перед школою. Для виробництва потрібні були кваліфіковані кадри, тому в 30-ті роки було проведено уніфікацію вищих навчальних закладів технічного профілю та підпорядковано за галузевими ознаками, визначено рівні підготовки спеціалістів. Вищу ланку готували інститути, середню – технікуми. Відкриваються нові інститути, переважно за рахунок розукрупнення багатофакультетних вузів. У вересні 1933 р.
Кількість вищих навчальних закладів збільшилася з 19 у 1914/15 навчальному році до 129 у 1938/39 навчальному році, чисельність студентів – відповідно з 27 до 124 тис. Вузівськими центрами стали 28 міст республіки. По чотири вузи з’явилось у Вінниці, Полтаві, Донецьку, по три – у Луганську, Запоріжжі, Житомирі, Кривому Розі, Миколаєві, Херсоні.
Починаючи з 1934 р. скасовано плату за навчання в усіх вузах і технікумах республіки. Близько 90 % студентів одержували державну стипендію.
На кінець 30-х років в Україні переважно
Проте, у системі освіти, як і в усьому суспільстві, розкручувався маховик пошуків і ліквідації національних елементів. Особливо від цього потерпали навчальні заклади.
Під підозру потрапляли насамперед учителі шкіл, викладачі національних вузів і технікумів, науковці, журналісти, працівники культосвітніх закладів. Систематичні перевірки кадрів, недовіра до них та репресії призводили до частих збоїв у роботі національних установ та закладів і зрештою до їх закриття. Пошуки націоналістів, “ворогів народу” стали буденним явищем, а звинувачення в антирадянській, класово ворожій діяльності вчителів – масовими. На пленумі ЦК КП(б)У в листопаді 1933 р. близько 10 % учителів було безпідставно віднесено до класово ворожих елементів, а в окремих округах і районах України кількість їх серед педагогічних кадрів досягала 30-40 %. Особливо багато “антирадянських елементів” серед педагогів працівники органів державної безпеки “знаходили” у прикордонних районах і на півдні України, де здебільшого проживало неукраїнське населення.
Нищівного удару було завдано польським і німецьким навчальним закладам. Уже на початку 1934 р. у постанові ЦК КП(б)У “Про кадри шкіл національних меншин” наголошувалося, що партійні комітети ряду областей, зокрема Київської і Вінницької, не зрозуміли того, яке місце у контрреволюційній роботі ворогів в Україні займає виховання дітей у польських і німецьких школах в антирадянському дусі. Центральний комітет запропонував спеціально створеній комісії переглянути район за районом, школу за школою і в разі виявлення фактів засміченості шкіл антирадянськими елементами вжити конкретних заходів.
Полювання на “ворожі” елементи перенеслися на середні спеціальні навчальні заклади. ЦК КП(б)У у 1935 р. прийняв постанову з неприхованою, тенденційною назвою “Про засміченість класово ворожими елементами Хортицького німецького машинобудівного технікуму”. У ній зазначалося, що викладацький і студентський склад технікуму був засмічений ворожими елементами, які “безкарно протягом тривалого часу проводили в технікумі фашистську пропаганду”. Технікум закрили.
Така сама доля спіткала й вищі навчальні заклади національних меншин, зокрема Одеський німецький педагогічний інститут. Як ворогів народу було заарештовано 3254 студенти і 89 їхніх родичів. Одеський німецький педінститут у 1937 р. було ліквідовано і на його базі створено Одеський інститут іноземних мов.
Цього ж року постановою ЦК ВК(б)У було ліквідовано болгарський і молдавський відділи Одеської театральної школи та німецький відділ Дніпропетровської.
Підсумовуючи проведення “чисток” серед закладів освіти, науки і культури в 1933-1936 рр., С. Косіор на січневому (1937 р.) пленумі ЦК КП(б)У зазначив: “Ми здійснили повний розгром наших культурних закладів, в яких засіли націоналісти. У нас майже нікого з працівників не залишилось”.
У ще гіршому становищі перебували школи Західної України, Буковини і Закарпаття. У Галичині польська влада вела політику обмеження мережі українських шкіл і повної їх полонізації. Якщо на початку XX ст. тут було 2420 українських шкіл, то в 1937/38 навчальному році залишилося 352. Населення Галичини вдалося до організації приватних шкіл і позашкільних закладів. У другій половині 30-х років налічувалось 40 народних (початкових) шкіл, в яких навчалося майже 6,5 тис. учнів; функціонувало 19 приватних гімназій і 16 ліцеїв, 65 фахових, 6 купецьких, торговельних, кооперативних курсів та вчительська семінарія, яка готувала вихователів для дошкільних закладів. У такому ж становищі була освіта Буковини. Усі українські школи в 1934 р. були переведені на румунську мову викладання.
У кращому становищі опинилась українська освіта на Закарпатті, яке входило до Чехословаччини. У 1938 р. до освітньо-виховних закладів належало 432 школи, 5 гімназій, 4 вчительські семінарії і 138 фахових шкіл, 132 українських дитсадки.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...