Договір про утворення СРСР – договір, укладений 30.ХІІ.1922 між Російською СФРР, Українською СРР, Білоруською СРР та Закавказькою СФРР про об’єднання їх в одну союзну державу – Союз Радянських Соціалістичних Республік. У віданні СРСР в особі його верховних органів було представництво Союзу в міжнародних відносинах, зміна зовнішніх кордонів, прийняття до складу Союзу нових республік, оголошення війни і укладання миру, питання зовнішніх державних позик, ратифікація міжнародних договорів, встановлення системи зовнішньої і внутрішньої
торгівлі, вироблення основ і загального плану всього народного господарства, організація збройних сил, транспортної і поштово-телеграфної справи, монетної, грошової і кредитної систем, встановлення загальносоюзних, республіканських і місцевих податків, загальних засад землеволодіння і землекористування, основ судоустрою і судочинства, загальних заходів у галузі охорони здоров’я, системи мір і ваги, затвердження єдиного державного бюджету Союзу, загальносоюзне законодавство про переселення, працю, освіту, громадянство, амністію, цивільне і кримінальне союзне законодавство тощо. З’їзд Рад СРСР як верховний
орган влади нової держави мав збиратися щорічно. У період між з’їздами функції його виконував ЦБК СРСР у складі 371 особи, сесії його відбувалися тричі на рік, а між сесіями державне правління зосереджувалося в руках Президії ЦВК з 19 осіб на чолі з 4 головами від усіх республік. Вищим виконавчим органом була РНК СРСР у складі голови, народних комісарів закордонних справ, військових та морських справ, зовнішньої торгівлі, шляхів, пошти і телеграфів, робітничо-селянської інспекції, праці, продовольства, фінансів та голови Вищої ради народного господарства. При ЦВК засновувався Верховний Суд СРСР з функціями вищого судового контролю, а при РНК – Державне політичне управління СРСР. Аналогічно будувалася система вищих органів державної влади і управління в союзних республіках. До складу їхніх РНК входили голова, його заступники, голова Вищої ради народного господарства, народні комісари землеробства, продовольства, фінансів, праці, внутрішніх справ, юстиції, робітничо-селянської інспекції, освіти, охорони здоров’я, соціального забезпечення, а з правом дорадчого голосу – ще й уповноважені союзних наркоматів закордонних справ, військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, шляхів, пошти і телеграфів. Д. позбавляв республіки багатьох їхніх суверенних прав. Про них навіть не йшлося у документові, за винятком ст. 20, де було сказано, що республіки мають власні бюджети. Однак тут же зазначалося, що ці бюджети є складовими частинами загальносоюзного бюджету, який затверджує ЦВК Союзу, що в прибуткових і видаткових частинах вони встановлюються ЦВК Союзу, що перелік прибутків і розміри відрахувань, які йдуть на утворення бюджетів республік, визначаються ЦВК Союзу. Верховні союзні органи за цим Д. могли скасовувати будь-які постанови з’їздів Рад, ЦВК і РНК республік, які, на їхню думку, порушували союзний договір. Союзні республіки мали лише формальне право опротестовувати декрети і постанови РНК СРСР до Президії ЦВК СРСР, не припиняючи виконання їх, та у винятковий випадках припиняти розпорядження наркомів Союзу з негайним повідомленням про це рішення РНК СРСР Безправне становище республік у складі СРСР дещо прикривалося ст. 26, яка декларувала можливість їх вільного виходу з Союзу. Однак у реальному житті така можливість виключалася, бо СРСР перетворився на єдиний державний механізм із жорсткою централізованою системою управління. Д. згодом став одним із розділів Конституції СРСР 1924 р. і діяв формально до грудня 1991 р.
Loading...