Духовенство

НАРОДЖЕННЯ СЕРЕДНЬОВІЧНОГО СВІТУ, ОСОБЛИВОСТІ ЙОГО РОЗВИТКУ

§ 3. Середньовічне європейське суспільство

3. Духовенство

Середньовічна людина була глибоко переконана, що головним у її житті є стосунки з Богом, а турбота про спасіння душ християн якраз і лягала на плечі духовенства. Тому винятково важливим, набагато вагомішим, ніж виконання будь-яких інших функцій, була угодна Богу належність людини до духовного сану.

Християнське духовенство поділялося на біле і чорне. До білого духовенства належали єпископи й священики, які обслуговували

релігійні потреби мирян: правили месу, здійснювали церковні таїнства (хрещення, причастя, вінчання, сповідь тощо). Ядром повсякденного церковного життя в Західній Європі була парафія, яка об’єднувала мешканців кількох сіл чи міських кварталів. Парафія управлялася священиком (парохом). Його помічниками могли бути духовні особи нижчого рангу (диякони, іподиякони). У свою чергу парафія підпорядковувалася єпархії, на чолі якої стояв єпископ. Кілька єпархій об’єднувалися в архієпископство. На підтримку життєдіяльності церкви та духовенства вірники сплачували десяту частину від власних прибутків,

тобто десятину.

Християнська церква мала свою ієрархічну структуру. На вершині церковної піраміди був Папа Гамсокаа. Другий, за папою, щабель у церковній ієрархії посідали архієпископи. За ними – єпископи, сходинкою нижче – абати, а ще нижче – священики (парохи)

АБАТ (АБАТИСА) – настоятель (настоятелька) монастиря; походить від давньоєврейського слова “абба”, тобто “батько”.

ЄПАРХІЯ – територіальна одиниця, яка перебуває під церковним управлінням єпископа. У католицькій церкві вживається латинський термін – діоцеза.

ЄПИСКОП – (з грец. – наглядач) – християнський церковнослужитель найвищого священного чину, як правило, глава єпархії (діоцези). Єпископ мав духовну владу над священнослужителями та мирянами своєї єпархії.

МЕСА – головна щоденна служба Божа в католицькій церкві.

Монахи й монахині за роботою і молитвою. Середньовічні мініатюри

До чорного духовенства належали ченці або монахи (з грец. – одинаки, самітники). Перші ченці з’явилися в III ст. у Єгипті, а ідейним натхненником чернечого життя вважається святий Антоній (бл. 250-355). Перші монахи жили в пустелях і печерах. Вони суворо обмежували себе в їжі, цуралися багатої одежі, оминали людське товариство. У такий спосіб самітники ніби зрікалися всього мирського, присвячуючи своє життя служінню Богу. Із часом життя монахів дещо змінилося. Почали з’являтися перші монастирі, як чоловічі, так і жіночі. Слово “монастир” у перекладі з грецької мови означає “відлюдне житло”. Однак ченці жили вже не лише усамітнено, а й общинами.

ВИВЧАЄМО ДЖЕРЕЛА

VI ст. Зі статуту св. Бенедикта про чернече життя

Особливо твердо треба з корінням вирвати з монастиря жагу до власності, щоб ніхто не мав права нічого ні дати, ні взяти… не мати нічого власного, жодної речі, ні книги, ні дошки, ні грифеля, зовсім нічого: бо ніхто з братів уже не має у своїй власності ні тіла свого, ні волі своєї…

Вважаю, що достатньо буде пропонувати дві страви на всіх трапезах… якщо вдасться роздобути фрукти чи овочі, то подавати і цю третю їжу… Від м’яса четвероногих категорично всі мають утримуватися, крім… хворих.

Монастир треба організувати так, щоб все необхідне, наприклад, вода, млин, сад, пекарня, різні майстерні були на території монастирського двору, аби монахи не мали необхідності виходити за стіни монастиря, бо це не дуже корисно для їхніх душ.

Монастир був господарством із замкненим циклом, яке себе повністю забезпечувало, Монахи самі орали землю, плекали сади й виноградники, будували млини, виготовляли знаряддя праці тощо. Вони найкраще вирощували різні культури, вдосконалювали млини, плуги, упряж тощо. їхні досягнення використовували у своїх господарствах сеньйори, селяни. Монастирські володіння швидко багатіли. Відбувалося це за рахунок щедрих дарів і пожертв від набожних людей. Тому протягом VIII-X ст. чимало монастирів перетворилося на своєрідні феодальні сеньйорії, які обслуговували належні селяни.

Урок. Мініатюра. Початок XIV ст.

У скрипторії. Мініатюра. 1025р.

Однак життя в монастирі не було таким спокійним і благочестивим, як може здатися на перший погляд. Тут приймали королів і знатних сеньйорів, влаштовували бенкети й полювання. З іншого боку, у монастирях могли знайти тимчасовий захист і люди, переслідувані владою, і шукачі пригод, жебраки, каліки.

Монастирі чимало зробили для розвитку середньовічної освіти та науки. Багатьом здібним ченцям довелося замінити рало й мотику на стилет і стилос. На рубежі VI-VII ст. при монастирях виникли скрипторії – спеціальні майстерні для переписування, оформлення та створення книг. Адже в середньовічному суспільстві книга вважалися неабиякою цінністю. Відкривалися також монастирські бібліотеки, де книги зберігалися як справжні коштовності. Подекуди при монастирях виникали школи. Часто середньовічні монастирі були своєрідною кузнею талановитих, мислячих людей, які у своїх помислах і діях випереджали звичний хід історії.