Духовність і здоров’я
ОСНОВИ ВАЛЕОЛОГІЇ
Підручник
РОЗДІЛ 5
ОСНОВИ ПСИХІЧНОГО ТА ДУХОВНОГО ЗДОРОВ’Я
5.10. Духовність і здоров’я
Духовність – це стан душі, поведінка кожного з нас у надзвичайних життєвих ситуаціях, це наші думки, мова, вчинки, внутрішні чинники людини. Якщо немає духовних потреб, нічого говорити і про духовний розвиток людини та її духовне здоров’я.
Духовність надзвичайно багатогранний і складний феномен. За словниковим тлумаченням духовність – це духовна, інтелектуальна природа, внутрішня моральна сутність людини.
Під духовністю в українській родинній педагогіці розуміють сукупність психічних явищ, що характеризують внутрішній суб’єктивний світ людини, основні риси культурної спрямованості особистості – її життєві інтереси, переконання, погляди, ідеали, світогляд, ставлення до життя, до інших людей, до своїх обов’язків і до самої себе. її мислення,
Ян Коменський у своїй знаменній “Материнській школі”, закликаючи найбільше доглядати за душею, як головною частиною людини, писав про те, що передусім необхідно привчати дітей до благочестя, потім до доброти, моралі або чесноти, нарешті – “до найбільш корисних наук”. Духовність є одночасно частина людської сутності і соціальний феномен, який являє собою складне, комплексне утворення, що включає в себе сукупність різноманітних форм свідомості – від найвищих її форм (світогляду, ідей, цінностей, ідеалів, переконань) до буттєвих (життєвих інтересів), ментальних особливостей та психоемоційних станів окремої людини чи народу, що обумовлює розуміння та ставлення людини чи багатьох людей до буття.
Видатний педагог К. Д. Ушинський відзначив: “Для того, щоб виховання могло створити для людини іншу природу, потрібно, щоб ідеї цього виховання переходили в переконання вихованців, переконання – у звички, а звички – у схильності. Коли переконання так вкоренилось у людині, що вона підкоряється йому раніше, ніж думає, що повинна підкоритися, тільки тоді стає елементом її природи”. Безперечно, це стосується і принципів формування духовної моралі та основ здорового способу життя сучасної молоді.
Проблема духовного здоров’я є важливою, багатогранною, суспільно – і природозначимою. Всі її аспекти є складною задачею. Духовне здоров’я – це такий динамічний стан людини, який характеризується стою духу, жагою до життя і творчості, прагненням до пізнання, самопізнання, самовдосконалення високим рівнем культури, духовності, моралі й сушіння.
Духовне здоров’я можна визначити як спроможність особистості регулювати своє життя і свою діяльність у відповідності до гуманістичних ідеалів, які виробило людство в процесі історичного розвитку. Саме духовне здоров’я є визначальним у ставленні людини до себе, до інших, до суспільства і є пріоритетним в ієрархії здоров’я.
Духовне здоров’я особистості – це прагнення до істини, добра, це здатність діяти із любові до ближнього, це причетність до живої і неживої природи. Духовне здоров’я є головним джерелом життєвої сили й енергії. Його характеризують як здатність людини співчувати, співпереживати, надавати допомогу іншим, бажання покращити навколишнє життя і активно сприяти цьому; чесність і правдивість; самовдосконалення особистості як частини вдосконалення світу; відповідальне ставлення до самого себе і свого життя.
Основоположник шкільної валеологічної науки та практики В. О. Сухомлинський, надаючи великого значення духовному здоров’ю особистості у книзі “Як виховати справжню людину”, вважав, що “духовне багатство людини – один з найважливіших показників її всебічного розвитку”. В. О. Сухомлинський вважав, що немале значення має фізичне, психічне, моральне й духовне здоров’я вчителів, тому що без нього важко досягти очікуваних результатів і в дітей. Душа кожної дитини – це квітка, але проросте вона чи ні – залежить від духовності, виховання і навчання високодуховних принципів моралі – основи здорового способу життя. Обов’язок батьків, вихователів дошкільних закладів, педагогів перед майбутнім – не втратити душі дітей, а виплекати їх на основі найвищих людських цінностей, духовних потреб, що забезпечують здоров’я.
Духовна складова здоров’я є своєрідною вершиною, яка збирає все найкраще в людині, завдяки чому індивід стає особистістю. Духовні потреби є системою складних і неоднозначних за характером і силою внутрішніх спонукань людини, які піднімаються на задоволення потреб її безпосереднього існування.
Протяг ом усього життя людина прагне до духовного розвитку і самовдосконалення. Розкривається вона через неповторні поєднання:
– бачення прекрасного у довкіллі та в самій собі (естетизм.);
– вироблення певних правил поведінки щодо навколишнього світу як за законами суспільства, так і за внутрішнім моральним кодексом (етизм);
– розуміння сутності навколишнього світу, місця людини в природі й суспільстві, її життєвих цінностей, вибору способу власного життя, відповідальності за здоров’я і життя своє та інших людей (філософське світобачення).
Кожна складова здоров’я багатогранна, непроста. Але лише за умови органічного поєднання цих компонентів формується і розвивається духовна потреба і духовне здоров’я людини. Духовна потреба – це те джерело, що наповнює єство людяністю, не дає прорости злу, черствості, зухвальству. Крок за кроком, показуючи зразки духовної поведінки, приклади здорового способу життя і діяльності людей духовно багатих, вивчаючи принципи духовної моралі, ставлячи учнів у позицію необхідності морального вчинку взагалі та здорового способу життя зокрема, навчаючи думати не поверхово, а глибоко, духовно, ми підведемо вихованців до того моменту, коли вони скажуть “я хочу так вчинити”, “я вимушений так діяти”, “я не можу зробити по-іншому, бо так велить совість і внутрішній голос”. Тобто заявить про себе духовна потреба бути чесним, добрим, співчутливим, милосердним, турботливим, щирим тощо.
Отже, внутрішнім регулятором духовності людини є її совість. Видатний німецький філософ Кант казав, що совість – це закон, який живе в нас самих, а французький філософГольбах називав совість нашим внутрішнім суддею.
Совість – це вимоги, які людина висуває до самої себе. Духовно розвинена людина сама контролює свої дії, свій спосіб життя, прагне не допустити їх відхилення від певних суспільних і моральних вимог і норм, незалежно від того, чи контролює ще хтось її дії, чи ні. А робить це вона внаслідок розвиненої духовності, совісті.
Сучасна наука довела правильність учення стародавніх філософів, що перш за все треба прагнути закладати в свої душі милосердя, доброту, справедливість, розуміння душі іншої людини, кращих звичаїв предків, тобто берегти духовне здоров’я. Від духовного стану залежить її фізичний розвиток. Без душі немає особистості, без особистості немає прогресу цивілізації, без руху немає життя. Духовність як форма прояву морального потенціалу людини спрямована на доброзичливість, співучасть та безкорисливість. Щоб стати фізично здоровим, потрібно щиро прагнути закладати міцний фундамент духовності, тоді подолаєш хвороби, будеш здоровим і щасливим. Висока духовність – це мета всіх оздоровчих систем.
Високий духовний рівень допомагає людині усвідомити цінність життя, його сенс, самоутвердитись як індивідуальність, знайти своє місце в суспільстві, зберегти здоров’я. Цьому, безумовно, сприяє вміння критично оцінити свою особистість, здатність поводити себе безконфліктно з оточенням, прагнення до самовдосконалення. Однією зі стрижневих складових формування духовного виховання людини є її свідомість.
Свідомість – один із найскладніших психічних процесів, який визначає ставлення людини до світу через суспільно вироблену систему знань, закріплених у мові, найвища форма відображення матерії. Виникає свідомість тільки у суспільстві, притаманна лише людині. За своєю природою свідомість є властивістю високоорганізованої матерії – головного мозку людини. Вважають, що людина перебуває при свідомості, якщо вона здатна:
– зосередитися на різних явищах відповідно до обстановки;
– продовжувати абстрактні думки, оперувати ними, а також виражати їх словами;
– оцінювати майбутній вчинок, тобто має здатність до очікування і прогнозу;
– усвідомити своє Я і визнати інших індивідуумів;
– оцінювати значення естетичних і етичних цінностей.
Складовою частиною духовного здоров’я людини є самопізнання. Самопізнання – це пізнання своєї сутності, виявлення в собі як негативних, так і позитивних рис, а також можливостей, що можуть слугувати правильному, всебічному та гармонійному розвиткові особистості. Це процес тривалий, постійний, складний та індивідуальний. Самопізнання здійснюється через самоспостереження, самооцінку, самокритику, самоаналіз. Самоспостереження – це
Спостереження, об’єктом якого є: психічний стан і дії самого спостерігаючого суб’єкта. Воно базується на загальній спостережливості особистості. Спостережливість – здатність людини за допомогою органів чуттів за активної участі свідомості точно і повно відображати те, що відбувається довкола. Самоспостереження починається з точності розумового сприйняття й аналізу того, що трапилося з людиною протягом дня. Тому треба розвивати здатність бачити відчуття інших (радість, смуток, задумливість, старанність та ін.), тоді людина краще розумітиме інших і їй буде легше розібратися у собі. Навчитися спостерігати за собою у складних психологічних ситуаціях, виявити об’єктивність щодо себе, казати собі правду – це сила, благородство і мудрість людини.
Самопізнання неможливе без самокритики. Самокритика – це здатність бачити себе ніби збоку, об’єктивно оцінювати свої здібності та можливості, помічати, піддавати критиці, виправляти кожен свій негідний учинок, неправильну думку, поведінку В основі самокритики лежить критичність розуму, розвинуте мислення, тобто вміння бачити позитивне та негативне в навколишній дійсності. Тому людині треба розвивати свою пам’ять, мислення, вчитись аналізувати й синтезувати, порівнювати й узагальнювати, класифікувати, знаходити, виділяти головне. Якщо людина навчиться точно аналізувати свої дії, поведінку, тоді зможе провести об’єктивний самоаналіз.
Самоаналіз – це усвідомлення й аналіз своїх вчинків. У ході аналізу подій і вчинків відбувається переосмислення життя, відкриваються нові грані буття, це дає змогу людині передбачити можливі помилки, не повторювати їх і розібратися у причинах, які призвели до них. Самооцінка – це важливий елемент самопізнання, вміння оцінити самого себе, своє місце в житті та серед інших людей, свої хиби, можливості, нахили, поведінку. Від самооцінки залежить розвиток тих чи інших рис особистості (критичність, вимогливість до себе, ставлення до успіхів і невдач, оцінка своїх реальних можливостей та інше). Якщо рівень життєвих домагань людини відповідає її реальним можливостям, то особистість здатна до адекватної самооцінки. І навпаки, розбіжність між домаганнями людини та її реальними можливостями свідчить про неадекватну самооцінку особистості. У цьому разі людину переслідують невдачі, виникають емоційні зриви. На підставі об’єктивної узагальненої самооцінки особистості будується її самоповага. Самоповага необхідна для повноцінного розвитку особистості. Самопізнання і самовдосконалення дає можливість людині зрозуміти своє місце у світі, сенс життя, глибше пізнати себе, відчути свої сили, формує її характер і волю, щоб стати кращою, бути духовно здоровою.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...