Головна ⇒ 📌Довідник з політології ⇒ Еліта політична

Еліта політична

Політологічний словник

Еліта політична (від фр. elite – кращий, відбірний, обраний) – термін запроваджено на початку XX ст. французьким дослідником Ж. Сорелем та італійським ученим В. Парето. Ним позначають провідні верстви суспільства, які здійснюють керівництво в економічній, господарській, політичній, духовно-інтелектуальній, військовій тощо галузях суспільного життя.

Е. п. – самодостатня, відносно привілейована менша частина суспільства, яка усвідомлює власні інтереси, свою специфічність, вирізняється з політичного середовища

на основі вищого ступеня розвитку окремих психологічних, соціальних, політичних якостей, бере безпосередню участь у прийнятті та здійсненні рішень, пов’язаних з використанням державної влади або впливом на неї.

Найбільш послідовне обгрунтування суті політичної еліти знаходимо у працях Конфуція, Платона, Н. Макіавеллі, Т. Карлейля, Ф. Ніцше. Сучасні концепції Е. п. започатковані наприкінці XIX – на початку XX ст., авторами яких були В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс. В. Парето (1848-1923) у своєму “Трактаті про основи соціології” обгрунтував свою елітарну теорію біопсихічними якостями індивідів, розмежування

суспільства на еліту й маси виводив з нерівності індивідуальних здібностей людей, які проявляються в усіх сферах соціального життя, поділяв еліту на правлячу і не правлячу (еліту духу). Використовуючи термінологію Макіавеллі, у правлячій еліти В. Парето виокремив два типи, які послідовно змінюють один одного: “леви” і “лиси”. “Левам” притаманний консерватизм та силові методи управління. Водночас в умовах нестабільності політична система потребує правління еліти “лисів” – гнучких керівників, які є майстрами політичних комбінацій. Італійський політолог і соціолог Г. Моска (1858-1941) у працях “Основи політичної науки” та “Правлячий клас” зазначав, що суспільство поділяється на пануючу меншість і клас, яким правлять. Такий поділ є необхідною умовою існування цивілізації. За Г. Москою існує два типи партійної верхівки: “аристократична” (закрита) та “демократична” (відкрита, допускає розширення своїх лав за рахунок вихідців з низів). Визначальними критеріями входження в Е. п., на думку вченого, є висока організованість, матеріальна, моральна, інтелектуальна вищість за інших. Розвивав концепцію Е. п. і німецький соціолог Р. Міхельс (1876-1936), який поєднав проблеми виникнення і функціонування Е. п. з діяльністю політичних партій, керованих меншістю. Він вивів “залізний закон олігархії””, сутністю якого є те, що виникнення в процесі суспільного прогресу складних організаційних структур призводить до формування еліти. На основі аналізу діяльності політичних партій він доводить, що влада в партіях належить вузькому колу осіб, які перебувають на вершині влади. Потреба управління організацією зумовлює необхідність створення апарату з професіоналів, а тому поступово партійна влада концентрується в руках партійної еліти. Названі концепції належать до макіавеллістської школи, яка входить до елітарної моделі. У межах цієї концепції розглядаються ще й такі напрями: теорія занепаду американської демократії (Ч. Міллс); теорія самовідновлення панівного стану (П. Бірнбаум). Усі вони мають ряд спільних положень: елітарність будь-якого суспільства; усвідомлення елітою своєї винятковості; право еліти на політичне управління суспільством; особливі психологічні, політичні, соціальні якості; конкурентність і зміна еліт у процесі боротьби за владу.

Наприкінці XX ст. у політології сформувалися інші концепції функціонування Е. п.: ціннісні теорії еліт (X. Ортега-і-Гассет, М. Бердяєв, В. Ропкета ін.) – внаслідок природного відбору в суспільстві, на думку авторів, формується еліта як найбільш продуктивна частина населення, наділена високими моральними якостями. Соціальна рівність дає змогу висувати з маси найактивніших фізично і найбільш підготовлених інтелектуально представників; плюралістичні теорії еліт (О. Штаммер, Д. Рісмен, Р. Даль, Р. Арон та ін.) – визнають множинність еліт у будь-якому суспільстві, які поділяють на професійні, регіональні, релігійні та інші, кожна з яких покликана відображати інтереси своїх базових груп; ліволіберальні концепції (Ч. Міллс, Р. Мілібар та ін.)- базовим фактором утворення еліт є не особливі якості представників певної еліти, а володіння командними позиціями, керівними постами; до еліт, крім політичних діячів, входять також керівники корпорацій, найвищі державні службовці, офіцери, інтелектуали з високим суспільним статусом, основна функція еліти у суспільстві – забезпечення власного панування.

Е. п. внутрішньо диференційована і поділяється на правлячу, яка безпосередньо володіє державною владою, та опозиційну контреліту, діяльність якої спрямована на відвоювання влади у правлячої еліти з метою реалізації певної політичної доктрини, концепції, програми. Крім того, за способом формування еліту поділяють на відкриту, що рекрутується із суспільства, й закриту, самовідновлювану з власного середовища. Е. п. може бути вищою (адміністративна еліта: службовці – управлінці, які безпосередньо беруть участь у процесі прийняття рішень) та середньою, до якої належать службовці, менеджери, науковці, інженери, інтелектуали. Е. п. за способом приходу до влади поділяється на легітимну, ту, яка отримала владу при добровільній підтримці мас, та нелегітимну – тих, хто панує над більшістю за допомогою примусу й насильства. За ідеологічними цінностями Е. п. поділяється на авторитарну, тоталітарну, демократичну, ліберальну. За видами політичної діяльності еліти можуть бути державними (адміністративна, депутатська), муніципальними, партійними та елітами громадських організацій. Розрізняють Е. п. за основними сферами життєдіяльності: політичну, економічну, соціальну, культурну, релігійну тощо.

Гаман-Голутвина О. В. Определение основных понятий элитологии // Полис. – 2000. – № 3; Еліти в суспільстві: Начальний зміст теоретичної проблеми / М. Шульга, О. Потєхін, Н. Бойко та ін. // Розбудова держави. – 1998. – № 7-8; Правляча еліта сучасної України: Соціологічний портрет / М. Шульга, О. Потєхін, Н. Бойко та ін. // Вісник НАН України. – 1998. – № 7-8.

О. Антонюк

(1 votes, average: 5.00 out of 5)

Ви зараз читаєте: Еліта політична

« ПЛІНФА

Некомбатанти »

Related posts: