Етнополітика
Політологічний словник
Етнополітика – система законодавчих, організаційних та ідеологічних заходів, що здійснюються державою, партіями, громадськими організаціями, спрямованих на задоволення потреб суб’єктів етнополітичного процесу, пов’язаних із специфікою їхнього етнокультурного розвитку; регулювання міжнаціональних (міжетнічних) відносин; усунення чинників міжетнічної напруженості й міжетнічних конфліктів.
Е. – цілеспрямована діяльність щодо регулювання взаємовідносин між державою, партіями, громадськими організаціями
Як науковий термін “Е.” була запроваджена у зарубіжне суспільствознавство наприкінці 60-х – на початку 70-х років XX ст.
Західними політологами, що було спричинено етнічним ренесансом, який охопив фактично всі країни Європи й Америки.
Е. виокремлюється у два відносно самостійних, але не взаємовиключних види діяльності: політична участь і політичне функціонування.
Перший вид діяльності передбачає участь етнічних спільнот у політичному житті суспільства; їх можливе політичне структурування
Політичне функціонування розглядається як професійна політична діяльність, спрямована, по-перше, на формування політико-правової бази (наукових, ідеологічних, політико – партійних засад) Е.; по-друге, на створення різноманітних політичних інститутів, що діють в управлінській сфері етнополітичних процесів; по-третє, на розробку та впровадження державою (її структурами) заходів регулювання і вдосконалення міжнаціональних (міжетнічних) відносин в етнополітичному організмі. Сюди належить парламентська, державно-управлінська, муніципально-управлінська діяльність, етнополітичний менеджмент. Ці аспекти політичного функціонування тісно взаємопов’язані, оскільки через удосконалення системи політичних інститутів на основі чіткого визначення їхньої правової компетенції забезпечується високий рівень ефективності управління етнонаціональною сферою суспільства.
Е. характеризується метою, змістом, спрямованістю, формами, методами здійснення, результатами.
Метою Е. може бути національна консолідація на основі створення рівних можливостей для участі всіх громадян у державотворчих процесах суспільства незалежно від ознак раси, кольору шкіри, політичних, релігійних переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак; міжетнічна інтеграція; зближення націй; національне відособлення; обстоювання етнічної “чистоти”; захист національного від впливу інонаціонального; здобуття національного суверенітету тощо.
За змістом Е. буває гуманістичною, інтернаціоналістською, антигуманною, націоналістичною, великодержавно-шовіністичною.
За спрямованістю Е. можна визначити як демократичну, миротворчу, прогресивну, антидемократичну, тоталітарну, руйнівну, реакційну.
Реалізація Е. може здійснюватись такими формами і методами: насильством, толерантністю, репресіями тощо.
Результатами Е. можуть бути злагода, єднання, співробітництво, дружба, напруга, конфронтаційність, конфліктність, недовіра, неприязнь, етнічна війна.
За суспільним спрямуванням етнополітична діяльність може бути інноваційною (націленою на впровадження нових етнополітичних інститутів), стабілізуючою (зорієнтованою на збереження всього цінного, недопущення деструктивних змін у взаємовідносинах між суб’єктами, між суб’єктами і об’єктами етнополітики), консервативною (спрямованою на збереження старих інститутів і форм міжетнічної взаємодії), реакційною (зацікавленою у вирішенні етнічних проблем репресивними засобами).
У розробці Е. необхідно враховувати певні визначальні принципи (особливості, способи створення, правила поведінки), покладені в її основу.
Політика в етнонаціональній сфері повинна насамперед узгоджуватися з економічною, соціальною, культурно-освітньою, демографічною та іншими видами державної політики, у комплексі з якими вона може бути успішно реалізованою і дати конкретні позитивні результати.
Державна політика не матиме успіху, якщо не грунтуватиметься на принципі рівності прав і свобод людини, незалежно від її національності, мови, ставлення до релігії, належності до соціальних груп і громадських об’єднань.
Важливими принципами ефективної демократичної етнополітики є також: визначення національних прав особи невіддільною частиною прав людини та громадянина, її основних свобод; дотримання балансу загальнонаціональних, регіональних та етнічних інтересів; забезпечення оптимального співвідношення задоволення етнокультурних потреб титульної нації, національних (етнічних) меншин, корінних народів; право кожного громадянина визначати і вказувати свою національну
Належність; заборона будь-яких обмежень прав громадян за ознаками національної, мовної, соціальної, релігійної належності; своєчасне і мирне вирішення суперечностей і конфліктів шляхом розробки і реалізації погоджувальних процедур; заборона громадських об’єднань і організацій, а також пропаганди й агітації, спрямованих на розпалювання національної та релігійної ворожнечі; захист прав та інтересів громадян за межами держави їх проживання згідно з нормами міжнародного права; підтримка власних діаспор у зарубіжних країнах з метою збереження і розвитку рідної мови, культури і національних традицій, зміцнення їхніх зв’язків з Батьківщиною.
Необхідною принциповою основою дієвої етнополітики є її наукова обгрунтованість, що передбачає врахування у процесі її формування закономірностей і тенденцій розвитку міжнаціональних відносин, науково-експертне опрацювання питань, пов’язаних із сферою її регулювання.
У практичній реалізації Е. потрібно дотримуватися принципу диференційованого підходу, враховувати: природно-кліматичні умови, соціально-історичні особливості формування етнічних спільнот, їх державності, демографічні та міграційні процеси, етнічний склад населення, співвідношення титульних і не титульних національностей, конфесійну характеристику, особливості національної психології, рівень національної, етнічної самосвідомості тощо.
Розробка Е. будь-якої держави повинна грунтуватись на таких двох принципових засадах: власному історичному досвіді (позитивному й негативному) та загальновизнаній міжнародній практиці регулювання міжетнічних відносин.
Е., як і будь-яка політика, структурно повинна будуватися з різних часових і просторових елементів, етапів реалізації, пріоритетів.
В етнополітиці потрібно розрізняти стратегічні, розраховані на тривалий період цілі і завдання, що вимагають концептуального підходу, програмового забезпечення, та завдання й цілі поточного моменту (тактичні), що випливають з нинішньої ситуації та спрямовані на втілення в життя перших.
У процесі здійснення Е. її суб’єкти можуть ставити відмінні за змістом цілі і завдання, які зумовлюють різноманітні форми етнополітичної діяльності в багатонаціональній (поліетнічній) державі.
З боку центральної, панівної етнічної спільноти та підпорядкованих їй офіційних органів влади можуть реалізовуватись такі види етнополітичної поведінки:
1. Дотримування принципу етнічного плюралізму як теоретичного напряму і такої, що базується на ньому, практичної політики у етнонаціональній сфері в поліетнічному (багатонаціональному) суспільстві, сутністю якого є визнання рівності і самоцінності кожної етнічної спільності, її права на збереження своєї самобутності, на вільний і всебічний розвиток. На засадах плюралізму держава однаково виражає, охороняє, забезпечує реалізацію інтересів, поважає і підтримує права усіх етнічних груп як на індивідуальному, так і на груповому рівні.
2. Провадження політики, спрямованої на міжетнічну інтеграцію, яка передбачає зближення етносів – автохтонів та іноетнічних груп, що живуть поряд з ними, з метою створення єдиної для усіх них поліетнічної держави – нації. Цей процес, по-перше, не веде до їх злиття в єдине ціле і в ньому немає насильництва. По-друге, інтеграція, як правило, відбувається як органічне з’єднання етнонаціональних об’єднань тому, що вона грунтується на їх тривалому за історичним часом та близько-сусідському у географічному просторі співіснуванні, не обтяженому історично укоріненою, перманентною міжетнічною ворожнечею. По-третє, результатом інтеграції є виникнення певної культурної, духовної, соціально-економічної спільності (при збереженні основних етнічних рис її структурних етнокомпонентів). По-четверте, причинами до активної міжетнічної інтеграції є різні фактори (виникнення спільної зовнішньої небезпеки, доцільність об’єднання зусиль для вирішення історично назрілих спільних внутрішніх проблем). По-п’яте, інтегрування не обов’язково повинно здійснюватись між генетично близькими етносами (Швейцарія, Бельгія).
3. Реалізація у суспільстві політики національно-культурної, національно-персональної, національно-територіальної автономії в місцях компактного проживання етнічних груп.
4. Федералізація держави, тобто провадження політики задоволення потреб та вимог етнічних груп щодо їхнього суверенного федеративного статусу з метою не допустити виходу зі складу державного утворення.
5. Здійснення шляхом геноциду, етноциду, примусової асиміляції чи примусової депортації політики усунення з політичної арени етнічної спільноти, яка виступає або може у перспективі виступати ініціатором загрозливого виклику офіційній владі.
6. Депортація (вигнання, примусове виселення) центральною владою етнічних груп з місця їх постійного компактного проживання і подальшого розселення в дисперсному стані, щоб не допустити можливої політичної консолідації цих суб’єктів етнополітики. За часів сталінської диктатури в 1940-х роках в СРСР, на підставі сфальсифікованих звинувачень, з місць свого історичного або постійного мешкання були переселені етнічні німці, турки-месхетинці, народи Чечні, Інгушетії тощо. З території сучасної України в той період були депортовані кримські татари (близько 200 тис.), поляки, болгари, вірмени, греки, німці.
7. Колонізація території етнічної спільноти (може бути внутрішньою чи зовнішньою) представниками панівної нації, іншою державою з метою руйнування суспільного ладу аборигенів, зміни на власну користь етнодемографічного балансу в регіоні.
8. Здійснення політики сегрегації як однієї з крайніх форм етнічної і расової дискримінації, обмеження у правах через етнічну або расову належність. Розрізняють інституціальну (створення спеціальних відділень для “чорних” або “кольорових” паралельних установ) та територіальну (поселення етнічних спільностей на спеціально відведених територіях, резерваціях, гетто) сегрегацію.
Що ж стосується етнополітичної поведінки етнічних груп, які найчастіше виступають головними суб’єктами загострення етнополітичної ситуації в державі, то її основними формами можуть бути:
1. Добровільна етнічна асиміляція, у процесі якої етноси або відокремлені від нього невеликі групи, які опинилися в іноетнічному середовищі, сприймають мову і культуру іншого етносу, як правило, більшого, поступово з ним змішуються і зараховують себе до цього етносу.
2. Добровільна етнічна акультуризація, у процесі якої внаслідок взаємовпливів етнічних культур відбувається сприйняття однією з культур (частіше тією, що менше розвинена, втім, є й випадки протилежного впливу) елементів іншої. Цей процес є результатом контактів між культурами, сприяє значному поширенню культурних явищ і зазвичай веде до часткової або повної асиміляції.
3. Боротьба за досягнення автономного чи федеративного статусу. Прикладом такої поведінки може бути діяльність української інтелігенції із середини XIX – початку XX ст. Зокрема, від засновників та активних діячів Кирило-Мефодіївського братства через М. Драгоманова і до М. Грушевського та його однодумців український політичний рух розвивався під гаслами федералізму і автономії.
4. Сепаратизм – боротьба етнічної спільноти за вихід зі складу державного утворення й створення незалежної держави.
5. Іредентизм – прагнення до об’єднання частин одного етносу, що проживають у різних державах. Наприклад, іредентизм був характерний для ідеології німецького націоналізму після Другої світової війни, був складовою ідеології українського національно-визвольного руху до 1939 р. На сучасному етапі він характерний для корейців, китайців.
6. Добровільна міграція, суть якої полягає у переміщенні етнічних груп як у межах однієї держави, так і за межі країн, коли інші види етнополітичної поведінки не принесли успіху. Остання – зовнішня включає еміграцію і імміграцію, які спричиняються такими факторами, як відмінність соціально-економічних і політичних умов життя в країнах – донорах і країнах – реципієнтах.
7. Консолідація – один із видів об’єднувальних процесів, що передбачають злиття близьких за мовою і культурою народів або частин етносів у більшу етнічну спільність чи включення у вже сформований етнос близької йому етнічної групи. Як правило, етнічна консолідація відбувається завдяки досягненню злагоди між різними соціальними групами і етносоціальними спільностями.
Антонюк О. В. Формування етнополітики Української держави: історичні та теоретико-методологічні засади. – К., 1999; Бебик В. М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика: . – 2-ге вид., стереотип. – К., 2001; Головатий М. Ф. Мистецтво політичної діяльності: Навч. посіб. – К., 2002; Марченко Г. И. Методологические подходы к исследованию этнополитических явлений // Вестн. Моск. у-та. Сер. 12. Политические
Науки. – 1995. – № 1,2; Національно-державне будівництво: Концептуальні підходи, сучасна наукова література / Ю. І. Римаренко, І. Ф. Курас, Ю. С. Шемшученко та ін.; За ред. Ю. І. Римаренка. – К., 1999.
О. Антонюк
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...