Філософські ідеї у творчості давньоруських книжників та в пам’ятках літератури
Вступ до філософії – підручник
РОЗДІЛ IV
ФІЛОСОФСЬКІ ІДЕЇ В КУЛЬТУРІ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
Філософські ідеї у творчості давньоруських книжників та в пам’ятках літератури
Першими творами київських книжників були так звані слова, повчання, послання, моління, у яких виразно поставали важливі світоглядні проблеми, глибокі філософські ідеї. Саме з книжним знанням насамперед і пов’язаний початок філософської думки Києворуської доби. Навіть склалось таке уявлення, що філософ – це передовсім учений книжник, граматик, освічена
Власне, про рівень філософії Київської Русі можна судити з творчості таких видатних давньоруських книжників, як Іларіон Київський, Лука Жидята, Феодосій Печерський, Нестор, Никифор,
Чільне місце у творчості багатьох київських книжників займає образ історії. У цьому плані варто назвати “Слово про Закон і Благодать” Іларіона.
Іларіон Київський – один із перших давньоруських філософів. Відомості про його життя досить обмежені. У 1051 – 1053 рр. Іларіон був першим київським митрополитом. Після митрополичої кафедри, якої його позбавили, він постригся у ченці Києво-Печерського монастиря під іменем Никона, а потім став його ігуменом. Відомо також, що Іларіон був наближений до князя Ярослава Мудрого, боровся за об’єднання Русі, був поборником освіти, виступав за рівні права руської і грецької церков, за незалежність руського народу.
На основі біблейської релігійної тематики Іларіон перший у вітчизняній думці змальовує образ історії, створює своєрідну її концепцію, сповнену глибокого філософського світоглядного змісту, роздумів про долю всього людства. Основна мета, яку ставить Іларіон у “Слові…”, – показати зростання безпосередньої божественної участі в людській історії, яка розподіляється на “язичницький” період, період іудейського “закону” і завертаючий період християнської “благодаті та істини”.
Як носій християнського світосприйняття, Іларіон розвиває особливий тип відношення до історії. Минуле, тобто біблейську історію, він сприймає як реальний символ, прообраз власне християнської історії. Як давньоруський мислитель, Іларіон процес християнізації розглядає через призму хрещення Русі, яке, на його думку, є завертаючим етапом поширення християнства. Іларіон у “Слові…” звертається до теми про перевагу світла над темрявою, “благодаті та істини” (Новий Заповіт) над “законом” (Старий Заповіт). Саме ця тема в Іларіона набула широкого соціального та філософського звучання.
Не тільки “просвітлення”, а й “звільнення” від влади бісівських сил Іларіон пов’язує з єдиним Господом Ісусом Христом, прославляє його за діяння по спасінню людських душ. Розмірковуючи про минулий і теперішній етапи взаємодії Бога і людства, Іларіон висловлює зовсім нове (на відміну від язичництва) бачення майбутнього. Християнство з його ідеєю єдиності, однократності земного історичного циклу надає особливого статусу “кінцю історії” – останньому суду Бога над людьми і майбутньому життю. “…Закон предтечею був і слугою благодаті й істині, істина ж і благодать – слуги прийдешньому віку, життю нетлінному. Як закон припроваджував законові підлеглих до благодатного хрещення, так і хрещення синів своїх допускає до життя вічного” .
Універсальність і цілісність історії людства, у якій історичний процес здійснюється внаслідок зміни старого новим, за висхідною лінією – одна з основних ідей, яку Іларіон проводить у своєму “Слові…” Усе нове, молоде, порівняно зі старим, попереднім, набуває вищої цінності. Звідси він виводить вирішення проблеми свободи: “Образ же закону і благодаті – Агар і Сарра, рабиня Агар і вільна Сарра. Рабиня спочатку, потім вільна” .
Такими образами змальовує Іларіон епоху рабства (Старий Заповіт, заснований на законі) і епоху свободи (Новий Заповіт), у якій панують істина і благодать. Якщо закон розділяв народи, одних звеличуючи, інших зневажаючи, то благодать, вводячи людей у вічність, дарувала всім народам рівність перед Богом.
Провідною ідеєю “Слова…” є утвердження патріотизму, любові до Вітчизни. Саме цей твір є першим, у якому змальовуються велич і єдність землі руської. Іларіон прославляє патріотизм видатних діячів, князів руських, насамперед Володимира, які “не в слабкій і безвісній землі володарювали, а в Руській, що знана і чувана є в усіх чотирьох кінцях землі!”
Прославляючи діяння князів руських і передовсім прийняття християнства, Іларіон наділяє їх “вищим розумом земних мудреців”. Проблема розуму і віри у “Слові…” вирішується Іларіоном не з позиції ортодоксального християнства. Прийняття християнства, вірування в єдиного Бога є не тільки святе, а й розумне. Віра і розум у Іларіона не взаємовиключаються, а стають майже тотожними. Ці та інші ідеї філософсько-світоглядного характеру, висунуті Іларіоном у “Слові…”, плідно використовувались у подальшому становленні філософської думки, суттєво вплинувши на ідейний процес Київської Русі та в наступні періоди історії.
Суспільна думка Київської Русі XI ст. позначена постатями Луки Жидяти і Феодосія Печерського.
Лука Жидята (про його життя майже нічого невідомо) був “книжником” Ярослава Мудрого, отримав сан єпископа, а після смерті Ярослава був засуджений і ув’язнений у монастир, де провів три роки. Після звільнення, повертаючись до Новгорода, Лука 15 жовтня 1059 р. помер.
Його твір “Повчання архієпископа Луки до братії” вважається оригінальним документом соціально-етичної думки, яка відображала реалістичну картину тогочасного суспільства. Актуально звучать сьогодні заклики Луки до любові, до загальної злагоди і миру в людських стосунках. “Претерпите брат брату, а не воздайте зла на зло, друг друга похвали, да и бог вас похвалит… Не осуди брата, …поминая свои грехи, да тебя бог не осудит” – так визначив Лука ідею суспільного примирення і милостивості.
Феодосій Печерський (бл. 1036 – 1074) – один із перших книжників – полемістів. Народився Феодосій у багатій сім’ї у Василеві (м. Васильків Київської обл.). Дитячі роки провів у Курську, звідки сімнадцятилітнім юнаком таємно прибув до Києва з тим, щоб вступити до монастиря. Був замкнутий, відчужений, що й зумовило його вибір служити церкві.
Поселившись поряд з печерою Антонія, Феодосій ЗО років провів як затворник, у “трудах” і молитвах, не думаючи про свою плоть і переносячи труднощі та митарства печерського подвижника. У 1062 р. братія Києво-Печерського монастиря вибирає його ігуменом, і Феодосій спрямовує свою основну діяльність на укріплення позицій Києво-Печерського монастиря, посилення ролі православної церкви. Він автор 11 творів, серед яких “Слово про терпіння і любов”, “Повчання про терпіння і смирення”. Феодосій виступав ідеологом православ’я, вважаючи, що саме воно є істинною релігією, проповідував основи християнської моралі, боровся за її чистоту, різко виступав проти залишків язичництва. У його соціальних поглядах інтереси церкви переважають над світськими, наприклад ідея про те, що світська влада від Бога і тому вона має стояти на боці церковних інтересів, що церква повинна здійснювати нагляд над світською владою, тощо.
Нестор (бл. 1056 р. – після 1113) – “батько руської історії”, чернець – літописець. Автор “Житія преподобного отця нашого Феодосія, ігумена Печерського” та інших творів, серед яких особливо вирізняється створена ним редакція “Повісті временних літ”. Він об’єднав роздрібнений матеріал літописань і цілісно його осмислив відносно історії Руської землі.
“Повість временних літ” є важливим матеріалом для вивчення історіософських поглядів давньоруської суспільної думки. Нестор, як й інші літописці, прагнув не тільки зобразити історичні події, а й порівняти їх з іншими подіями, знайти їх першопричини, передбачити наслідки. Такі історіософські проблеми, як світова історія, в самому широкому розумінні цього слова, “откуда єсть пошла Руская земля”, роль і місце, яке посідає Київська Русь серед інших держав, та інші, були настільки важливими, що фактично визначали тему і сенс людського життя. Характерною рисою “Повісті временних літ” та іншої історіософської літератури було те, що в ній погляд на історію людства отримував певну конкретизацію в політичних ідеях і концепціях. Це було викликано потребами суспільно-політичного життя в умовах становлення давньоруської державності, потребами в філософському обгрунтуванні державної політики.
Приблизно на такий самий період, що і Нестора, припадає творчість Никифора.
Никифор (р. нар. невід. – 1121) політичний і церковний діяч, з 1104 до 1120 був Київським митрополитом. Ним написані п’ять творів – послань і повчань, серед яких “Послання митрополита Никифора Володимиру Мономаху”, “Послання Ярославу Святославовичу”, твори про піст тощо. У найбільш цікавому з філософського боку “Посланні…” до Володимира Мономаха Никифор прагне вирішити проблеми пізнавальних можливостей людини, пов’язаних з її психологією. Цікавою є спроба розглянути людину як складну, багатофункціональну систему, створену з двох субстанцій – тілесної та духовної, що перебувають у стані єдності і в той же час постійної боротьби. Душа людини складається з трьох сил: словесне, люте і бажане. Перше – це розум, логос, це вище начало; друге – почуття, пристрасті, емоції, це стихійна сила, що дає життєву енергію; третє – це воля, прагнення, цілеспрямована дія. Саме воно, бажане, пов’язує раціональне (словесне) з ірраціональним (лютим), емоції підпорядковує розуму.
Аналізуючи боротьбу розумного і пристрасного начал, Никифор виходить на аналіз боротьби доброго і злого, що нероздільно пов’язані в людині. Людина повинна розрізняти добро і зло, а для цього їй необхідні знання, початком яких є дані органів почуття. А оскільки ці початкові знання ще недосконалі, їх потрібно перевірити, зміцнити розумом. Зі знаннями, розумом Никифор пов’язує мудрість, доброчесність, моральність, порядність людини. Так, в одному з перших вітчизняних творів зроблена спроба розкрити механізм людського пізнання, його діалектику. Ідея про обов’язок людини перед Богом, про потребу підпорядкувати своє життя “божому провидінню” пронизує цей твір Никифора.
Як правило, всі філософські роздуми і міркування були прерогативою духівництва. Напевно, єдиним винятком серед давньоруських письменників XI – початку XII ст. щодо цього є Володимир Мономах.
Володимир Мономах (1053 – 1125) – син князя Всеволода, дістав від матері прізвище Мономаха. Видатний державний і політичний діяч, талановитий письменник і мислитель. У 1078-1094 рр. князював у Чернігові, а в 1113 р. став київським князем, відновивши великокнязівську владу на значній території руських земель. Мономах видав цілий ряд законодавчих актів, які дістали назву “Статут Володимира Мономаха”. Найбільш відомий його твір – “Повчання” (“Поучення”), який можна зарахувати до текстів світської, практичної філософії. Саме у цьому творі Мономах виступає як оригінальний мислитель морально-етичного напрямку. Це духовний заповіт своїм дітям, усім сучасникам, це взірець утвердження ідеалу князівського правління, яке найбільше відповідало інтересам єдності Київської Русі. Це ствердження думки про постійну присутність Бога в людських ділах, в його особливому ставленні до людини як вибраного ним творіння.
Основні питання, які порушує Мономах у своєму творі, – про світобудову, державну владу, сутність людини, її моральність. Підкреслюючи велич і всемогутність Бога, який створив багато “великих чудес і благ”, Володимир Мономах і весь світ мислить як створений Богом, прикрашений ним для слави і служби людині. Світ постає перед людьми своєю досконалістю, красою, як взірець премудрості Бога. На богословсько-моралістичному оптимізмі Мономах будує свою етичну доктрину. “Воістину, діти мої, розумійте, як ото єсть чоловіколюбець – бог милостив і премилостив. Ми, люди, грішні є і смертні, а коли нам хто зло вчинить, то ми хочем його пожерти і кров його пролити найскоріш. А господь наш, володіючи і животтям і смертю, согрішення наші, вищі од голови нашої, терпить (раз), і знову, і до (скону) живоття нашого…” .
Чоловіколюбець-Бог не вимагає від людини таких надзусиль, як затворництво, строгий піст, монашество. Достатньо не забувати “трьох діл тих, бо не є важкі вони…” Такими добрими ділами Мономах називає покаяння, сльози і милостиню.
Володимир Мономах вчив поважати старших і менших – “старих шануй, як отця, а молодих – як братів”, не прагнути до накопичення багатства та скарбів, оберігатися від клятвопорушення і неправди, гордині. “Річ мовлячи і лиху і добру, не клянітеся Богом, ні хрестітеся, бо немає ж (у сім) ніякої потреби. А якщо ви будете хреста цілувати братам чи (іншому) кому, то (робіть се), лише вивіривши серце своє… Паче всього – гордості не майте в серці і в умі… – се нам великий єсть гріх” .
Особливо застерігав Мономах “берегтися лінощів, лжі, п’янства і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло”. Основою життя людини вважав працю, не принижував ні фізичну, ні розумову працю, не протиставляв їх, вважаючи першу необхідною умовою для другої.
До етичних норм належать і вимоги Мономаха до справедливості князівського суду, в основі якого повинна лежати правда. Він засуджував смертну кару як форму покарання, стверджуючи, що кожна людина має право на той термін життя, який їй визначений Богом.
Моральні, політичні, правові погляди Мономаха нерідко не узгоджувались з багатьма положеннями ортодоксальної церкви. Силу князів він вбачав не у “духовному веденні”, а в знанні, виступав за реабілітацію знання, за “світську мудрість”, закликав вчитися. Виходячи з власного життєвого досвіду, закликав ставити державні інтереси вище особистих, різко виступав проти князівських усобиць, дотримуючись загальних принципів концепції суспільного примирення і милостивості.
Характерною особливістю творчості Володимира Мономаха є те, що вся його концепція постає не в абстрактно-теоретичному повелінні, а в практичному втіленні, де етичні норми тісно переплітаються з економічними і політичними принципами. Однак у його цілісному кодексі переважає моральний інтерес. Для нього важливо створити людину, яка розумно будує своє життя, життя своєї сім’ї і життя підвладного йому народу. Звертаючи свої помисли до величі й всемогутності Бога, Мономах не забуває про земне буття людини, про самі насущні її потреби.
Період із середини XII до середини XIII ст. – це період занепаду Київської державності (1169 р. Андрій Боголюбський зі своїми союзниками взяв Київ приступом і пограбував його, а в середині XIII ст. під ударами орд хана Батия Київська Русь припинила своє існування). Проте це не відразу відбилося на її культурному житті, і цей період Київської Русі позначений подальшою розробкою філософських ідей, яскравою діяльністю давньоруських оригінальних книжників, серед яких чільне місце займає Климентій Смолятич.
Климентій Смолятич (р. нар. невід. – бл. 1154) – один із видатних мислителів, письменник і церковний діяч, просвітник, філософ, київський митрополит. До нас дійшов лише один його твір “Післання, написане Климом митрополитом руським Хомі Пресвітеру, витлумачено Афанасієм монахом”, який свідчить про високу філософську культуру автора, його глибокі знання Біблії і
Євангелія. Він був знайомий з античною спадщиною, знав Гомера, Платона, Арістотеля, мав видатні здібності проповідника, оратора.
Про своє ставлення до філософії, зокрема античної, Климентій говорить у своїй полеміці з Хомою. Для Хоми антична філософія неприйнятна, Климентій же стверджує правомірність використання античної спадщини, не переходячи при цьому на позиції античної спадщини, а створюючи свою особисту позицію з новим типом мислення. У своїх роздумах він прагне осмислити проблеми віри, походження та суті знання, стверджує велич Бога. Смолятич піднімає проблему пізнання, зазначаючи, що в цьому процесі провідне місце належить розуму, з допомогою якого людина має усвідомити премудрість Бога і його сили, здатна пізнати істину.
Із соціальних проблем найбільш чітко виражена у “Післанні…” ідея цілковитої незалежності Русі. Все коло проблем, які порушує Смолятич у творі, має етичне спрямування і підпорядковане з’ясуванню основного питання – що є марнославство, славолюбство. У полеміці зі своїм опонентом пресвітером Хомою він відкидає його докір щодо марнославства, засуджуючи як марнославство, так і славолюбство, і стверджуючи мораль безумовного обов’язку любові до Бога і ближнього.
Кирило Туровський (між 1130 і 1134 – бл. 1182) – діяч культури, співець краси духовної. Його творчість припадає на другу половину XII ст. Туровський був оригінальним мислителем, філософом, майстром “урочистого” красномовства, за що був прозваний “Златоустов’ . Син заможних батьків, Кирило Туровський не злюбив “тлінної слави світу сього”, постригся у ченці, став затворником, а через деякий час був призначений єпископом м. Турова.
Як добре освічена людина, Кирило Туровський сам створив цілий ряд оригінальних творів – урочистих слів, повчань, послань, молитов тощо. Його твори стоять поряд з творами найвидатніших ораторів. Деякі з них: “Притча про сліпця та хромая”, “Слово про премудрість”, “Слово Кирила, недостойного монаха, по Великодню…”, “Повість про білоризця” та ін. – увійшли до збірників “Златоуст” і “Торжественник”. Майже вся спадщина Туровського присвячена філософсько-богословській проблематиці, коментуванню того чи іншого біблійського тексту. Використовуючи євангельські епізоди, він прагне відійти від ортодоксально теологічного вчення, подолати містико – аскетичне ставлення до світського життя, виробити моральні критерії для світської людини.
Його творчість пронизана типовим для давньоруської культури емоційним тоном, зверненням до сфери духовності, в межах якої формувалась філософська думка Київської Русі. У своїх “Словах” Кирило захоплюється духовною красою, яка викликає насолоду на небі й землі. Оспівуючи світ духовності, світ Божий, Кирило не протиставляє його світові земному, а говорить про їхній органічний зв’язок. Однак, говорячи про цей зв’язок, Кирило підкреслює першорядне значення духовного, Божого світу, завдяки якому відбувається оновлення. “У минулу неділю святого Великодня здивування було на небесах і переляк був у пеклі, (сталося) оновлення всього створеного, вибавлення світу, зруйнування пекла і попрания смерті, воскресіння мертвих і згуба підступній владі дияволовій, а спасіння людському роду Христовим воскресінням, зубожіння Старого Завіту і упокорення Суботи, збагачення Церкви і возведения на царство Неділі. У минулу неділю всьому зміна була. Стала – бо небом земля, очищена Богом од бісівських скверн; …Оновилось все створене…” (“Слово Кирила, недостойного монаха, по Великодню”).
З позиції християнського антропоцентризму він вирішує і проблему співвідношення душі та тіла. Не абсолютизуючи протилежність між ними, Туровський говорить про їхню взаємодію в процесі життєдіяльності людини, відводячи, однак, провідне місце душі.
Туровський у своїх творах нерідко користується методом алегоричного мислення, підкреслюючи тим самим значення розуму, який він ставить на рівень з вірою. Людина, володіючи розумом, має власну долю і не повинна повністю надіятись на небесного покровителя. Бог причетний до світського життя людини, служить їй, позбавляє її від “духовних недуг”, “просвітлює” її, але людина при цьому не звільняється від розумового пошуку, сама мусить робити вибір між добром і злом, “свою мудрість показуючи, всіх дивувати”.
Оригінальною пам’яткою давньоруської культури останнього періоду в історії Київської Русі є “Слово”, або “Моління Данила Заточеника”, – один з найдавніших, найцікавіших світських творів української писемності. Дві назви одного й того самого твору – це дві різні його редакції, які дійшли до нас.
Данило Заточеник – хто він такий, якого він походження, чому його прозвано “Заточеником”, чи справді існувала така особа, чи це літературний образ? – ці та інші питання не знайшли ще відповіді у вчених – дослідників. Але однозначним є те, що “Слово” (“Моління”) – це видатна пам’ятка світової культурної спадщини, одне з найвищих досягнень філософської думки цього періоду.
З твору ми дізнаємося, що його автор був бідняком, від якого відвернулись ближні і який терпить напасть. Через це він і звертається до князя, щоб той допоміг йому, людині освіченій і розумній, вийти з того жалюгідного стану, в який він потрапив. Князя автор звеличує, наділяє його найвищими моральними доброчинностями і цим самим проводить ідею міцної князівської влади.
Проводячи свій діалог з князем у жанрі сміхової культури, автор “Моління” прагне захистити свою творчість, свою гідність, свою особистість, індивідуальність і тим самим сприймається як духовно вільна людина. Глибокий філософський зміст “Моління” розкривається у проблемі розуму, мудрості, які автор прославляє, оспівує, звеличує. “Засурмимо, наче в труби золотокуті, в розум ума свого й почнемо грати на срібних органах, мудрість свою засвідчуючи” .
Автор не просто стверджує позитивне значення розуму, а абсолютизує його, звеличує як найвищу якість людини. Розум вище матеріального багатства – “злидар бо мудрий, мов злато в нечистій посудині, а багатий красивий та безтямний, наче з паволоки подушка соломою напхана” . Ні фізична сила, ні хоробрість, слава, авторитет не можуть зрівнятися з розумом. Всі ці цінності відносні, їх можна придбати, розум же дається не кожному, не всіх можна навчити розуму. “Що в міх утлий лити, що глупого вчити, бо собакам і свиням без потреби злато й срібло, а глупому слова коштовні. Мерця не розсмішити, глупака не навчити. Як зжере синиця орла, як камінь водою попливе і як свиня на білку гавкатиме, тоді ж і глупий розуму навчиться” .
Навіть здібній людині розум не дається сам по собі, для цього потрібен труд, праця. Проте при всій значущості розуму для людини він не становить основу її буття. Основою є серце як істинне “Я”, як самісь людини, а його опорою є мудрість і краса, раціональне й естетичне – “серце розумного укріпляється в тілі його красою і мудрістю”.
У питанні про відношення церковної та світської влади Данило Заточеник був прихильником міцної князівської влади, вважав її “богоданною”. Церква, духівництво мають служити князеві, допомагати у зміцненні його влади. Князь повинен оточувати себе розумними радниками, “не слухати настанови безглуздих”. Саме мудрість, розважливість є основними чинниками розквіту суспільства, його благополуччя і спокою – така головна думка автора “Моління”.
Підводячи підсумок творові Данила Заточеника, В. С. Горський зазначив, що, проголошуючи культ розуму, культ власної мудрості, “Моління” відображає собою “найвищий в межах філософської культури Київської Русі рівень розвитку індивідуальної самосвідомості, ствердження власного “Я” як суверенної, самоцінної особи; проголошення цінності мислячої людської особистості як такої” |4, с. 146].
Джерелом філософських поглядів Київської Русі служить “Слово про похід Ігорів” – одна з найвизначніших пам’яток світової літератури, за основу якої взяті реальні факти. З точки зору філософського аналізу цей твір тривалий час майже не досліджувався, позаяк вважався нефілософським. Заслуговує на увагу дослідження В. С. Горського, у якому він дає глибокий історико-філософський аналіз “Слова”, виявляє ті філософсько-світоглядні уявлення, що панували у давньоруській культурі. Якщо говорити про філософські питання, підняті у “Слові”, то це проблема людини і природи, де акцентується увага на необхідності їх органічної єдності; це історіософське бачення життя, подій того часу, проблема зв’язку, єдності минулого і сучасного, діалектичне розуміння автором “Слова” співвідношення історії і вічності. Варто звернути увагу на те, що у творі відображена закономірність зв’язку, взаємодії християнського світорозуміння з народним світоглядом, у якому ще значною мірою збереглись міфологічні уявлення східних слов’ян.
Важливим є морально-етичний пафос “Слова”. Всі проблеми пронизані етичним наповненням. Обгрунтування етичного, морального ідеалу, моральне виховання стає важливим фактором у боротьбі за єдність держави, у розумінні свого обов’язку перед землею Руською як вищого критерію моральності Такі патріотичні ідеї ставали провідними не тільки в писемних творах, а й в усній народній творчості русичів, передусім у героїчному епосі – билинах.
На початку ХІІІ ст. на Русі виникає ще одна оригінальна пам’ятка – “Києво-Печерський патерик”, який є яскравим зразком східнослов’янської агіографії. У ньому зібрані оповідання про заснування Печорського монастиря та про його перших діячів, відомості про анімістичні уявлення тих часів.
В образах святих і блаженних отців церкви, у їх житті і подвигах втілюється християнський ідеал святості, який був одним з найважливіших компонентів філософського світогляду того часу. Через образи святих “Патерик” дає можливість усвідомити глибину філософської культури Київської Русі: уявлення про світ, про місце людини в ньому, про сенс життя, про моральний ідеал тощо. Ідеальним героєм “Патерика” є святий Феодосій, який передовсім піклується про благо ближнього, співчуває йому, бере на себе відповідальність перед Богом за все, що скоїла людина. Такий ідеал любові був мірилом у всьому земному житті, ним стверджувалось усвідомлення загальнолюдського характеру моральності.
Закінчуючи аналіз філософської культури Київської Русі, можна стверджувати, що в цю епоху українські мислителі засвоювали і творчо переробляли відповідно до руської дійсності досягнення світової філософської думки, виробляли свої філософські ідеї і концепції і цим самим закладали основу української філософії.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...