ІДЕАЛІСТИЧНЕ РОЗУМІННЯ ІСТОРІЇ
Соціологія короткий енциклопедичний словник
ІДЕАЛІСТИЧНЕ РОЗУМІННЯ ІСТОРІЇ – філос. – істор. тлумачення заг. розвитку як заснованого визначальною мірою на ідеях, волі, вірі, прагненнях, теоріях, вченнях, свідомості людей. І. р. і. постає як поширення принципів ідеалізму на осмислення істор. подій, процесів, явищ. Якщо матеріаліст, розуміння істор. процесу в його радикальному варіанті перебільшує значення матеріальних засад життєдіяльності суспільства, то І. р. і. гіпертрофує роль чинників духовних (реліг., моральних, філос., наук., правових
Передуючи в заг. істор. вимірі матеріаліст., І. р. і., розглянуте з плюралістичних позицій, як іманентне породження тих чи інших істор. культур, що складають людство, постає як феномен пізньої, цивілізаційної стадії розвитку відповідних культур. Адже лише з переходом до досить високої зрілості відповідного суспільства місце натурфілософії як провідної колись галузі філос. знання, посідають поступово філософія суспільства, людини й історії. В ході такої трансформації філос. знання, яка, напр., у період еллінізму і Римської імперії привела до поступового виокремлення у порівняно самостійні галузі заг. істор. (Полібій, Сима Цянь), філос.-істор. (Платон, Аристотель, Плутарх) творів, піднесення ролі філософії історії і розробка, на її терені, І. р. і.
Однак систематичного вигляду філос.-істор. розбудова І. р. і. набуває лише з Августина, якого можна визначити як останнього представника філософії історії Стародавнього світу й першого – Середньовіччя. Вихований на античній філософії й літературі, осмисленій на засадах містико – ідеаліст. платонізму, Августин, проте, створив якісно нову, порівняно з античністю, реліг. – філос. концепцію І. р. і. Ця концепція стала своєрідним компендіумом об’єктивно-ідеаліст. філософії історії, яка послідовно доводиться до своїх логічних меж, набираючи форми істор. провіденціалізму, тобто теол. тлумачення історії як вияву волі бога, а її сенсу – як божественного провидіння. Задана Августином провіденційна схема І. р. і. близько тисячоліття була основою розмаїтих філос. – істор. варіантів І. р. і., адже, попри окремі паростки, першими свідомими і послідовними спробами секулярного І. р. і. є концепції Ш. Л. Монтеск’є, Ф. М. Вольтера, А. Р. Тюрго і Ж. А. Кондорсе, в яких місце божественного промислу посідає людський розум. У клас. нім. філософії глибинною конститутивною духовною основою світу людської історії постає те, що “пунктиром” окреслене у І. Канта під назвою “трансцендентна єдність аперцепци”, у Й. Г. Фіхте – “Я як ідея”, у Ф. Шеллінга як “абсолютна тотожність суб’єкта і об’єкта”, а у Г. В. Ф. Гегеля знайде розгорнуте зображення у вигляді “абсолютного духу (ідеї)”, що повертається через світ історії (“об’єктивний дух”) до самого себе. Нарешті, в посткласичній (А. Шопенгауер, Ф. Нідше, В. Дільтей) та неокласичній (М. Бердяєв, М. Хайдеггер, Г.-Г. Гадамер, Х. Ортега-і-Гассет, Ж.-П. Сартр) філософії та спіритуалізмі духовні підвалини історії набувають дедалі індивідуалізованішого вигляду. Водночас окреслюється прагнення уникнути відокремлення духу від життя та їх автономії як “нежиттєздатного духу” і “бездуховного життєвого потоку” (М. Шелер, О. Шпенглер, Х. Ортега-і-Гассет); або ж – сприяти здійсненню онтологічного повороту (Е. С. Гуссерль, М. Хайдеггер, А. Камю, Ж.-П. Сартр) і в будь-якому разі тією чи іншою мірою позбутися однобокості І. р. і.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...