ІНФОРМАЦІЙНІ ВІЙНИ ВЧОРА, СЬОГОДНІ, ЗАВТРА
Паблик рилейшнз
ІНФОРМАЦІЙНІ ВІЙНИ ВЧОРА, СЬОГОДНІ, ЗАВТРА
Коли суспільство стає інформаційним, то його радощі і болі теж стають інформаційними. Якщо авторитарне суспільство використовує авторитарні методи для керування своїми членами, то суспільство інформаційне тяжіє до інформаційних методів. Вони є більш м’якими і краще сприймаються населенням, бо в них відсутній акцент на примусовості. Чи є вони в нас, чи вміємо ми ними користуватися?
Для будь-якої людини інформаційний чинник її життя є досить важливим. Вона вважає, що сама
Інформація
Інформаційні операції можуть бути скерованими на стабілізуючі для суспільства чи групи цілі, а можуть на дестабілізуючі. Вони можуть нести порядок, а можуть хаос. Але треба вміти і знати і те, й інше, бо кожна країна може стати об’єктом інформаційного впливу іншої. Поки що перше, що приходить в голову при слові інформаційні операції, це інформаційна війна, тобто дестабілізуючий інструментарій. Але це лише половина можливостей, та й ними ми володіємо не досить вправно. Наприклад, інформаційна війна проти Лазаренка не досягла своєї мети: “Громада” отримала представництво в парламенті. Інформаційна війна опозиції у випадку з Палацом “Україна” теж згасла, закінчившись нічим. Схожа ситуація і в Росії. Президент фонду “Політика” В. Ніконов зауважує, що всі російські інформаційні кампанії дали протилежний ефект (RENtv, 24 травня 1999 р.). Він перераховує наступні кампанії: проти Примакова, проти Скуратова, за імпічмент Єльцина. В результаті Примаков мав найвищий рейтинг, Скуратов залишився на своїй посаді, а імпічмент не пройшов.
Можемо сумарно звести ці кампанії, що скінчилися нічим, в таку таблицю:
Негативні інформаційні кампанії, що не мали результату
Українські | Російські |
Проти П. Лазаренка | Проти Примакова |
З приводу Палацу “Україна” | Проти Скуратова |
Проти О. Омельченка | Проти Єльцина (з питання імпічменту) |
Головною причиною такої невдачі є невміння породжувати негативну інформацію так, щоб їй повірили. За роки Радянського Союзу ми досить гарно навчилися породжувати позитивну інформації, прикрашаючи її “бурхливими, незамовкаючими оплесками”. І тут ми дійсно були попереду всієї планети. Негативний модус зовсім інший. Росія пройшла вивчення його в президентський кампанії 1996 р., коли Г. Зюганова вдалося прив’язати до терору 37 р., ще трохи – і йому довелося б відповідати й за Івана Грозного. Досить часто тоді програма “Час” для розповіді про Г. Зюганова використовувала не чистий негатив, а іронічний модус. Саме під таким кутом зору вдавалося подавати новини одночасно з планованою оцінкою їх, і це не викликало спротиву в аудиторії.
Цікавим варіантом української негативної кампанії-99 виявилися ролики проти О. Омельченка, зроблені з боку команди Г. Суркіса. Хоча використаний поки що лише емоційний варіант, але всі його досить часто обговорювали. Найкращі ролики знову були саме іронічні, що говорить про придатність подібної моделі для нашої ментальності. Адже анти-Зюгановські варіанти російських новин теж були зроблені в цьому вимірі. Ця кампанія цікава ще й тим, що обидва супротивники мали можливості для виходу на електорат, і все залежало лише від справності команд.
Взагалі для західних виборчих кампаній характерний навіть більший відсоток негативу: до 50% може становити саме негатив. І це зрозуміло, населення перед тим, як зробити вибір, хоче отримати повну інформацію. І ніхто не може заборонити розповсюджувати правдивий негатив про публічного політика. Але ще треба вміти його зробити на такому рівні, щоб населення не сприймало його як неправдивий, як такий, що інспірований лише супротивником. Населення взагалі досить хворобливо реагує на подання негативної інформації, вбачаючи в цьому нечесну гру. Тому кожна така інформаційна кампанія повинна мати власний хід.
Досить поширеним українським варіантом розповсюдження негативу були чутки. На президентських виборах 1994 р. говорилося, наприклад, що обрання Л. Кучми президентом України призведе до війни між Заходом і Сходом України. Була і така інформація, що він лише директор військового заводу і не здатний керувати країною. У кампанії 1999 р., як сказав сам Президент Л. Кучма на зустрічі в Київському університеті, про його дружину почали говорити, що вона нібито сестра П. Лазаренка, хоча вона взагалі росіянка і народилася за межами України. Або такий приклад з останніх парламентських виборів, коли про одного з кандидатів в депутати розповідали, що пограбували його дачу і винесли речей на сто тисяч доларів. Кандидат не пройшов в депутати, бо всі подумали, якщо в нього на дачі стільки всього…
Росія після виборів в Санкт-Петербурзі вже навіть книги випускає, які називаються “Чисті та брудні виборчі технології”. А ті, хто їх впроваджували, навіть бояться про це розповідати, бо, як казав мені один з учасників, “нас всіх перестріляють”. Чутки є досить сильним інструментарієм, яким починаються зняття офіційних осіб, розвали банків. Тому чутки є офіційним об’єктом дослідження і використання такою професійною сферою, як зв’язки з громадськістю, якщо враховувати лише “мирні” професії, бо у сфері військовій – психологічних операціях – навіть натовп розглядається як ідеальний канал для поширення інформації. Американський статут з психологічних операцій лише застерігає, що натовп, який ви створюєте, повинен виглядати як неорганізований, щоб бути ефективнішим. Як бачимо, важать навіть деталі.
Інтернет теж надав нові можливості для ведення інформаційних кампаній. Компромат розміщується на сайті, з якого потім його передруковують газети з посиланням не на аноніма, яким він реально є, а на Інтернет. Україна встигла вже пройти таку операцію, передрукувавши з Інтернету аналітичний прогноз про невтішне своє майбутнє якоїсь невідомої аналітичної американської фірми. У майбутньому Інтернет зніме монополію ЗМІ з розповсюдження новин, зникне ще один варіант залежності людей від влади – суто інформаційний. До речі, це наочно сьогодні демонструє ситуація в Косово, де частина інформації йде саме через Інтернет. Закриті радіостанції постають у вигляді веб-сайтів, знову надаючи потрібну інформацію. І розповідь про жаб’ячу ікру теж спочатку з’явилася в Інтернеті, а вже потім поширилася російськими й українськими ЗМІ.
Взагалі нові інформаційні технології швидко змінюють рушійні сили формування інформаційного поля. Наведу такий приклад з власного досвіду. Коли почалися бомбардування в Косово, я саме читав лекції в Болгарії. Кризова ситуація завжди створює дефіцит інформації, і в цьому випадку він знімався використанням навкруги мобільних телефонів. Люди навколо спокійно дзвонили знайомим в Югославію, Македонію. Коли виникло питання, а що показує Москва, відразу пішов дзвінок до Росії. Інформація з цього мобільного телефону була сильнішою за інформацію з телеекранів. І навіть сприймалася психологічно як правдивіша. Бо коли польське телебачення передало сюжет про якесь заворушення в Македонії, македонець з мобільним телефоном заперечив його, сказавши, що він дзвонив додому, і там все спокійно. Тобто він не вірив телебаченню, а вірив власному мобільному телефону.
Позитивно налаштовані інформаційні операції повинні спрямовувати населення на позитивні завдання. Таким завданням для України може бути, наприклад, вироблення нової пострадянської ідентичності. Поки її не буде, не буде і справжньої країни. Американці колись виробили досить чіткій закон: успіх президентства залежить від підтримки його починань населенням. Тобто демократичне суспільство має більш серйозний зворотний зв’язок, аніж ми сьогодні, коли кожен чиновник більше залежить від свого керівництва, аніж від населення. Якщо прямий зв’язок гарно відпрацьований нами ще з радянських часів, то зворотний зв’язок, який повинен передавати вплив населення на владу, все ще не працює. А статус його такий, що, наприклад, виступи Клінтона пишуться навіть з урахуванням лексики листів, що їх отримує Білий дім від населення. Тобто президент США говорить зі своїм населенням тими ж словами, що їх чує від нього. У результаті і створюється враження розмови однодумців.
Є два варіанти управління масовою свідомістю: авторитарний і демократичний. Авторитарний забороняє, наприклад, появу в новинах тієї чи іншої особи зі стану свого супротивника. Демократичний – намагається зайняти нішу масової свідомості своїм власним повідомленням, яке має бути зроблене краще, ніж у супротивника. А оскільки масова свідомість здатна оперувати З-5 головними новинами, то йде боротьба за те, щоб серед них були новини, що позитивні стосовно адміністрації. Служба комунікації Білого дому, маючи у своєму розпорядженні 50-60 осіб, здатна переграти своїх опонентів саме інтелектуально. Вона виконує функції того ж самого відділу агітації і пропаганди ЦК КПРС, але за допомогою інших методів, бо не може забороняти, знімати з роботи, оголошувати догану. Вона сильніша, ніж ми маємо відповідні служби в себе, бо вони мають сильнішу опозицію і сильнішу пресу. Щоб грати з такими супротивниками, треба самому бути на рівні, що і намагається робити служба комунікації. Хоча і там подекуди керівник служби намагається зняти з ефіру провідних телеканалів ті чи інші негативні для Адміністрації Білого дому повідомлення, наперед за декілька годин обдзвонюючи їх. Оскільки саме такий спосіб керівництва нам найбільше знайомий, ми не будемо більше на ньому зупинятися.
США продемонстрували серйозну ефективність мирного застосування комунікаційних технологій у випадку слухань з імпічменту Б. Клінтона. Президента спеціально готували до прес-конференцій, щоб він наперед висловив своє незадоволення помічниками, а на самій прес-конференції був холодним і спокійним. Це справляло відповідне враження, бо всі ми знаємо вислів: “Юпітере, ти сердишся, значить, ти неправий”. Журнал “Time” (1999, № 4), що був присвячений роботі команди Клінтона, наводить такий вислів спеціаліста: ми намагалися увести альтернативні повідомлення в масову свідомість, щоб вона відійшла від теми імпічменту. Інший спеціаліст зауважує: “Захист від імпічменту це просто інша частина президентських операцій з паблік рилейшнз. Все це чітко взаємопов’язано”. Наприклад, в одному зі своїх виступів Клінтон запропонував 99 нових політичних цілей свого президентства. Зрозуміло, що обговорення нових медичних страхувань, захисту навколишнього середовища, соціальної підтримки та іншого зацікавить масову свідомість швидше, ніж одне й те саме повторення теми М. Левінскі. Опитування громадської думки чітко демонструвало, що населення не бажає, щоб Клінтон був усунутий зі своєї посади. Але це опитування було вже результатом відповідної роботи з громадською думкою.
З масовою свідомістю в історії людства завжди працювали. Це і шамани, і вожді, і просто військові командири. Навіть прогноз оракула в античності є гарним інструментарієм у цьому сенсі. Адже до нього кожен у війську мав своє уявлення про майбутню ситуацію, а після нього всі мають єдину точку зору, і без застосування методів агітації і пропаганди ЦК. Військо повинне діяти як єдиний організм, і цьому ідеально слугувало пророцтво оракула. Навіть не має особливого значення його правдивість, функціонально воно все рівно виконує свою роль.
Перша світова війна продемонструвала можливості застосування інформаційних технологій для впливу на масову свідомість. Війна йшла тоді не лише з супротивником, але й з союзником. США довго не вступали у війну і таємним завданням англійців було розробити такі пропагандистські дії, які б підштовхнули США до вступу. Англійці тоді до того ж контролювали кабель, що з’єднував Європу з Північною Америкою і тому могли цензурувати новини, що йшли по ньому, у потрібний бік. У результаті Америка вступила у війну, а один з керівників відповідного американського комітету назвав свою книжку про ті події так: “Як ми продавали Америці війну”. Це вдалося зробити досить кваліфіковано, бо саме тоді піднялися на ноги перші рекламні фірми.
Як уже зазначалося, у Другій світовій війні союзникам ніяк не вдавалося примусити німців здаватися. Аж потім дослідження виявили, що німець швидше є груповою істотою, для нього важливіші не індивідуальні, а групові норми. Отже, на листівку зі словами “Здавайся, і ти врятуєш себе” він не реагував, зате досить чітко почав реагувати на листівку зі зміненим повідомленням “Здавайся, і ти врятуєш власну сім’ю”.
Війна з Японією дала новий пропагандистський досвід. Тоді вирішили не чіпати фігуру японського імператора як священну для кожного японця. Увесь удар критики було спрямовано на військових генералів, що були поруч з імператором, які й втягнули Японію у війну. Такі повідомлення не руйнували світогляд японця і сприймалися як можливі. До речі, однією з труднощів тієї кампанії було те, що для японця смерть почесніша, ніж здача в полон. Тому доводилося прикладати набагато більше зусиль, щоб зруйнувати таке уявлення. Війна з В’єтнамом продемонструвала важливість для впливу на солдат таких тем, як “сім’я”, “смерть”, “невмілість командирів”, “неминучість поразки”.
Ситуація з сербами, яка дійшла до свого піку в 1999 р. в Косово, почала розгортатися з кадрів, знятих в 1992 р. англійською компанією ІТN. Саме на них, наприклад, посилався Б. Клінтон у своїх передвиборчих промовах. Ці кадри зображали, як здалося всім, концентраційний табір, бо людину демонстрували через колючий дріт. І мавр (тобто кадр) зробив свою справу. Як виявилося пізніше, табір взагалі не мав навкруги себе колючого дроту. Щоб зробити такий кадр, знайшли в середині його будинок, де було віконце з дротом, і зсередини зняли цього албанця. Потім за справу взялася відповідна компанія з паблік рилейшнз в США, яка визначила дві цільові аудиторії для впливу серед американського населення: це було жіноче і єврейське населення. Аналіз показав, що саме на них легше всього направляти подібну інформацію, щоб створити враження про появу в Європі “нових нацистів”. У результаті цієї інформаційної кампанії і з’явилися “погані серби” і “хороші албанці”. Вже іншу інформацію, подану з позицій сербської сторони, інформаційний ринок не сприймав, бо стереотип був сформований. До речі, є відповідне правило, яке вимагає закладати більше ресурсів на початку кампанії, щоб встигнути сформувати потрібний стереотип. А вже на зняття стереотипу взагалі не рекомендується витрачати гроші, бо це вважається майже неможливим завданням.
Сьогодні жодна дія в розвинутій державі вважається неможливою без відповідної інформаційної підготовки. Війни повинні виглядати справедливими, ворог – найжорстокішим, власні вояки – найхоробрішими. Війна в Перській затоці, наприклад, теж обслуговувалася фірмами з паблік рилєйшнз. На початковому етапі стояло завдання виправдати вступ США у ці військові дії. На слуханнях у Конгресі дівчинка з подробицями розповідала, як іракські вояки виносили немовлят і клали на бетон в одній з лікарень. Така страшна розповідь справила потрібне враження. Але як виявилося пізніше, дівчина, яку підготували до виступу, надавши навіть уроки акторської майстерності, не була на місці подій, бо є дочкою посла Кувейту в США і належить до королівської родини. Але справу було зроблено, війну розпочато… До речі, Саддама Хуссейна пропаганда моделювала як “арабомовного Гітлера”, знову, як і в сербському варіанті, йде використання міфологій, вкарбованих у масову свідомість у минулі періоди. Якщо йти за цією аналогією, то президентська кампанія в Росії моделювала Зюганова за типом “це Сталін сьогодні” з усіма наслідками, що з цього випливають.
Окремим питанням є те, чию інформацію ми споживаємо. Зникнення з екранів власних фільмів, зникнення з прилавків власних романів зупинило процес інтерпретації того, що відбувається з нами. Адже практично неможливо знайти розуміння того, що діється навколо, на підставі перегляду американського детективу чи мексиканської “мильної опери”. Коли ми довго дивимося на світ чужими очима, виникає підозра, чи потрібні нам взагалі власні очі? Адже не можна “рожеві окуляри” радянської доби замінити “закритими очима” сьогодення: уві сні можна побачити тільки те, що хочеться. А дійсність стає реальною лише тоді, коли там є не тільки передбачуване, а й непередбачуване, коли є позитив, але є і негатив. Про все це ми повинні чути із власних телеканалів і газет, журналів і книжок. Сьогодні процес вироблення власної інтерпретації призупинено.
Лише частиною проблеми можна вважати те, що Україна закрита чужими ЗМІ, і у випадку будь-якої кризової ситуації не зможе адекватно зорієнтувати свої громадян. Значною проблемою є зменшений інтерес до споживання своїх новин, своїх політиків. Адже сьогодні людина біля екрана краще знає російських губернаторів, ніж власних міністрів. Формат вітчизняних ЗМІ не виховує інтересу до українського політика, і це досить легко проілюструвати. Новини від УТН (на відміну від новин НТВ, наприклад) ніколи не дадуть слова ані просто спеціалісту для коментаря, а тим паче опозиційному політику. На будь-яких російських новинах політик (включаючи Г. Зюганова) не почесний, а працюючий гість. Ми боїмося випустити на екран людину, яка не задіяна в штаті телекомпанії, бо вона може сказати щось не те, потрібна також додаткова техніка, щоб зняти й її думку. У результаті російські політики популярніші на Україні, ніж власні українські. Це абсурд, але така наша дійсність.
Двадцяте сторіччя бачило результати великих інформаційних кампаній. США пишаються тим, що роздмухуванням ідеї “зоряних війн” вони втягнули Радянський Союз у розробки, які призвели до значних економічних потрясінь, хоча в реальності цей проект далекий від досконалості. Радянський Союз зі свого боку не лише намагався пов’язати СНІД з розробками Пентагону, але й своїми інформаційними діями (включаючи демонстрації трудящих) зупинив розробки нейтронної бомби в США. Україна побачила в період агітації за незалежність результати міфічних німецьких банків, що обговорювалися всіма як даність. Події в Югославії наочно продемонстрували, що першими цілями сучасної війни стають радіо – і телевізійні вежі, які здатні нести населенню іншу від потрібної для нападника інформацію. Звідси можна зробити простий висновок, що й у мирний час хтось завжди буде намагатися керувати Україною та її інформаційним простором, приймаючи рішення поза її межами.
Важливість розробок в інформаційній сфері суттєва для України сьогодні ще й тому, що, наприклад, на відміну від Польщі, Україна не виробила єдиного розуміння своїх майбутніх координат: ані географічних (Захід – Схід), ані часових (повернення до СРСР). Такій країні важко рухатися вперед, бо вона чітко не усвідомлює, а що саме розуміти під словом “вперед”, бо кожен розуміє його по-своєму.
Резолюція Генеральної Асамблеї ООН від 4 січня 1999 р. присвячена саме проблемам інформаційної безпеки, де країн-членів ООН просять дати загальну оцінку проблем інформаційної безпеки, визначити основні поняття інформаційної безпеки, розробити міжнародні принципи, які б задовольнили безпеку глобальних інформаційних і телекомунікаційних систем, допомогли в боротьбі з інформаційним тероризмом і криміналом. Ми зможемо дати конкретні відповіді лише тоді, коли запрацюють державні інституції, що зобов’язані займатися саме цим, коли ми будемо готувати відповідних спеціалістів у вузах. А поки що ми залишаємося об’єктом чужого впливу, не маючи змоги йому протистояти. Україна потребує розробки відповідної доктрини інформаційного стримування, бо поки що не може на рівних спілкуватися з іншим світом. Тому ми можемо бути об’єктом будь-якого маніпулювання.
Вибори теж вимагають застосування тих чи інших інформаційних війн. Але українське передвиборче поле не дає можливості йти перевіреними десь шляхами. Назвемо деякі параметри нечіткості саме нашої передвиборчої ситуації 1999 р., що створювали додаткові труднощі для власних політтехнологів:
– Великий загал електорату взагалі не визначився щодо підтримки того чи іншого кандидата. Цю загрозливу ситуацію продемонстрували вибори київського мера, коли більшість при інтенсивній передвиборчій кампанії взагалі не дійшла до виборчих дільниць. Західні варіанти виборів працюють при набагато меншій кількості невизначеності.
– Навіть ті, що спочатку визначалися, потім робили спробу змінити або змінювали свої погляди. Ми маємо не тільки перехідну економіку, а й перехідну політику. Звідси випливає перехідний характер наших виборців, які ще не знають, до якого класу вони належать і хто захищатиме їхні інтереси краще. До цього їх також спонукає другий тур виборів, де їм знову приходиться змінювати свої політичні орієнтації.
– Заважали створенню більш чіткої картинки і невиразні обриси наших кандидатів в президенти. Адже вони не розкрили ні власної політики, ні власних особистих характеристик. їх знали тільки в обличчя, – так можна охарактеризувати взаємини електорату і кандидатів у президенти. Вони продовжували залишатися людьми зі списку, не маючи окремого від нього існування.
– Не дає можливості більш чіткого впливу на електорат і феномен розвитку наших ЗМІ. З одного боку, в них повністю відсутні можливості для розкриття політичних фігур. Наприклад, майже не використовується в новинах коментар політичних лідерів до тих чи інших подій. При цьому будується одна точка зору без подачі альтернативних думок. З іншого боку, на відміну, наприклад, від Росії, де ЗМІ існують у паралельних структурах, пов’язаних з тою чи іншою промислово-фінансовою структурою, наші ЗМІ через більшу залежність нашого бізнесу від держави мають більш ієрархічну структуру.
– Розширювало поле невизначеності й те, що декілька кандидатів були штучно сформованими, їхнім завданням була не власна перемога, а “відмивання” голосів для своїх патронів. Вони робили багато додаткових рухів, відволікаючи масову свідомість від правильного вибору, бо самі, навіть подекуди не помічаючи цього, були пішаками у цій грі.
Отже, перед нами виявилися такі категорії невизначеності, що формували передвиборче поле України:
– невизначеність електорату;
– нечіткість прихильників;
– невизначеність іміджів кандидатів;
– не альтернативність ЗМІ;
– умовна альтернативність деяких з кандидатів.
Все це суттєво звужує можливості для побудови інтенсивної кампанії в західному розумінні. З іншого боку, нам важко застосувати і російський досвід, напрацьований при колосальній ресурсній підтримці виборчого процесу (матеріальній та інтелектуальній). Цього теж ще немає в Україні. У нас так легко не можуть оперувати двома-трьома мільйонами доларів, що потрібні для тієї чи іншої інформаційної акції.
Як показує досвід останніх років, в умовах України важлива роль у передвиборчій кампанії, політичному житті країни належить опозиційності. Наприклад, боротьба О. Омельченко – Г. Суркіс за посаду київського мера – це на поверхні. У глибині цієї ситуації лежить думка одного з причетних до цих виборів з боку О. Омельченка: якби Г. Суркіса не було, його слід було б вигадати. Адже в результаті появи Г. Суркіса, який ніс за собою хоча і нечітку, але явну підтримку влади, раптово О. Омельченко став опозиціонером. І таким чином отримав той відсоток голосів, на який і не сподівалися розробники його кампанії. Тобто вступ в кампанію двох представників влади дав можливість зробити з одного з них опозиційну людину.
Друге. Це варіант інформаційної акції проти міністра закордонних справ Б. Тарасюка, який реалізувала газета “Зеркало недели”. Всі експерти зійшлися на думці, що стаття “Міфи української дипломатії” вийшла з аналітичної групи одного з високоповажних чиновників Ради нацбезпеки (без урахування думки його безпосереднього керівництва). Ця інформаційна акція була розроблена стратегічно (адже саме тоді настав час більшої залежності від Росії і в зв’язку з виборами, і в зв’язку з енергетичною кризою) і тактично (вона вийшла під час наради послів в Києві). Що стосується її наповнення, то воно виявилися слабкішим за її планування. Та й сам варіант її подання в газеті під псевдонімом дозволив Б. Тарасюку заявити в “Фактах і коментарях” (30 липня 1999): “Полемізувати з анонімним автором не вважаю за потрібне”. Тобто цей приклад не спрацював через свою “захованість”. Навіть саме подання цієї відповіді через діалог з читачами було оформлено словами Б. Тарасюка у газетному заголовку “Я не реагую на шепіт у спину”. Тобто реалізація цієї інформаційної акції (за поданням і за змістом) виявилася хибною.
Третє. Виступ на засіданні Кабміну першого віце-прем’єра (тепер вже колишнього) В. Куратченка “за” планову економіку та “проти” Міжнародного валютного фонду відразу привернув до нього увагу громадськості. Таке швидке поширення інформації пов’язане з існуючим у теорії психологічних операцій поняттям резонансу, у зв’язку з яким інформаційний вибух має місце, коли раптово говориться про те, про що всі шепотіли, але не казали вголос. Наприклад, розповідь про корупцію якогось чиновника, а потім підтвердження цього в пресі. Миттєве зняття з роботи першого віце-прем’єра за словесну фронду демонструє не стільки єдність рядів урядових чиновників, скільки їхню слабкість, бо чисто адміністративні методи вже не працюють в сучасному суспільстві, до якого, як ми сподіваємося, все ж таки належить Україна.
Всі ці три українські інформаційні акції останнього часу демонструють феномен позитивного сприйняття опозиційності масовою свідомістю. Але розробити подібну інформаційну акцію набагато важче, аніж просто породжувати позитивні чи негативні розповіді за радянськими схемами. Інформаційний “постріл” проти Б. Тарасюка демонструє саме недостатнє вміння в породженні негативу. Це демонструють також дві системні активні інформаційні дії владних структур: телепередача “Досьє” (УТ-1) та телепередача “Насправді” (Інтер). “Досьє” використовує виключно негативний модус розповіді, роблячи з кандидатів в президенти, кандидатів в кримінал, що не є адекватним ситуації. “Насправді” намагається вести боротьбу в іронічному модусі, але робить це настільки важкувато, що іронія губиться по дорозі до глядача. З іншого боку, передачі роблять свою справу, інформаційно-виковуючи “героїв” передвиборчих перегонів. Адже давно відомий вислів: можете казати про мене все що завгодно, тільки вірно називайте моє прізвище, бо це все одно буде гарною рекламою.
Росія останнім часом в переддень своїх виборів теж увійшла в новий виток інформаційного протистояння. Боротьбу такого рівня, який має місце в Росії сьогодні, важко уявити на українських теренах. Наприклад, НТВ присвячує окремі вбивчі сюжети голові Адміністрації президента, такі ж статті проти нього з’являються спокійно в газеті “Версия”. На вулицях Москви з’явилися біллборди проти Б. Березовського, де винесені слова А. Сент-Екзюпері про боротьбу з баобабами. При цьому це слово пишеться так, щоб підкреслити саме скорочення прізвища та ім’я Бориса Абрамовича Березовського – БАБ: баоБАБ: “Якщо даси волю баоБАБам, очікуй біди”. Один день провисіли біллборди проти Романа Абрамовича, який вважається новим сірим кардиналом Кремля: “Рома думає про сім’ю. Сім’я думає про Рому. Поздоровляємо”. Чиновникам з Адміністрації президента вдалося зняти цю рекламу, а ФСБ не знайшло замовника, хоча і намагалося це зробити.
Росія використовує вже не тільки слова “інформаційні війни” чи “інформаційні акції”, але й “інформаційні чвари” (О. Добродеєв, НТВ) та “інформаційний рекет” (О. Волошин, Адміністрація президента Росії). І модель інформаційної боротьби, що розгорнулася в Росії, чітко демонструє вбивчі можливості сучасних інформаційних технологій. У цій ситуації політичне протистояння (Кремль проти Лужкова) відбилося в протистоянні інформаційному (Березовський проти Гусинського). Такі відомі спеціалісти з інформаційних війн, як Г. Павловський та його Фонд ефективної політики, зайняті сьогодні боротьбою з каналом НТВ, завдання з нейтралізації якого були поставлені останнім часом. Одночасно співробітники Г. Павловського “ведуть” С. Кірієнка в розгортанні його війни проти Ю. Лужкова. Все це є підготовчою боротьбою перед майбутніми президентськими виборами в 2000 році.
Український інформаційний простір у передчутті виборчих перегонів 1999 р. пройшов суттєві трансформації. Якщо раніше головною його моделлю була умовна “права”, то тепер такою моделлю стала умовно “ліва”. До причин, що призвели до цього, можна віднести наступне:
Виборча ситуація вимагає іншої риторики, більш соціально зарядженої;
Економічне погіршення вимагає змін політичного порядку;
Поява більш сильної постаті Голови Верховної Ради, ніж раніше;
Сьогоднішня більш широка поява на телеекранах радянських фільмів породжує ностальгічні почуття в глядачів;
Зовнішньополітичні причини (поступове розчарування в діаспорі й в Заході загалом та ситуація в Косово, що призвела до активації саме лівих настроїв).
Умовно “ліва” модель заповнення інформаційного простору виносить на перші позиції нові типи ключових комунікаторів. Колишні володарі дум (Лук’яненко, Драч, Хмара та інші) відійшли убік, втративши своїх прихильників. Ці зміни в розстановці акцентів мають враховувати всі кандидати в президенти.
Загальний висновок може бути таким, що з інформацією слід поводитися обережно. Вона навіть може “вбити” того, хто думає, що нею володіє. Наявність могутньої інформаційної інфраструктури зовсім не означає автоматичної перемоги в інформаційній кампанії, що наочно продемонстрував Л. Кравчук.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...