Княжі устави й уставні грамоти – законодавчі акти доби Руської (Київської) держави, які встановлювали правові основи взаємовідносин держави і церкви, світської і церковної влади, правового статусу духовенства, юрисдикції руської церкви, доповнювали або змінювали існуюче звичаєве право у сферах державного управління або суду. Найдавніші з них – Устав князя Володимира Святославовича і Устав князя Ярослава Володимировича. Перший з’явився у науковому обігу в 1775 p., але “за віком” він старший навіть за Найдавнішу Правду, бо був написаний
після хрещення Русі наприкінці X ст. Приблизно у 995-996 pp. князь Володимир видав грамоту, якою визнав право церкви на застосування норм церковного законодавства, виділив десятину церкві Богородиці і заклав основи церковної юрисдикції. Ще за життя Володимира разом із заснуванням єпископських кафедр грамоту було перероблено на ранній Устав, текст якого складався, доповнювався і розвивався протягом XI – XII ст. До нас дійшло понад 200 списків Уставу в семи редакціях. Документ фіксує факт хрещення Русі, віддзеркалює договірні відносини княжої і церковної влади, визначає місце церковної організації в Київській державі,
віддає їй десяту частину земель, надходжень від княжих, торговельних, судових зборів і мита, врожаю та домашніх тварин і птиці, звільняє духовенство і підлеглих йому церковних людей від світського судочинства. І тобто надає їм судовий імунітет, забороняє княжим дітям, родичам і службовцям втручатися у церковні справи, встановлює обсяг юрисдикції церкви. Знач на частина правових норм Уставу виходила з Біблійних заповідей, Еклоги – візантійського законодавчого зводу VIII ст., Закона Судного людем – південнослов’янської переробки Еклоги, Прохірону – візантійського зводу законів IX ст., П’ятикнижжя Мойсея та деяких інших пам’яток світової культури. Устав князя Ярослава про церковні суди (до наукового обігу увійшло майже 60 списків його Короткої редакції, близько 20 списків Розширеної редакції і ще понад два десятки Рум’янцевської, Тарнавської, Устюзької та Західно-руської редакцій) – це другий етап письмового правового оформлення давньоруської церкви. Складений він великим князем і митрополитом Іларіоном між 1051 і 1054 pp. При цьому грецький номоканон по суті був відкинутий. Більше того, Устав у багатьох місцях суперечить візантійському церковному праву, віддає до компетенції церковної юрисдикції справи, які у Візантії належали до компетенції світських судів, і навпаки, запроваджує типово руську систему покарань, тобто Устав дуже схожий на Руську Правду і споріднений із правовою системою Київської Русі, яка складалася на той час. Проголошуючи незалежність церковного і княжого судів і посилаючись на правонаступництво з Уставом Володимира, Устав князя Ярослава містить систему правових норм, які регулюють порядок укладання шлюбу і шлюбні відносини, стосунки церковної влади із зовнішнім світом, відомчі взаємовідносини у церкві, правовий статус її служителів, закріплює їх привілеї. Він спрямований проти язичницьких шлюбних звичаїв викрадання дівчини для укладання шлюбу, передбачає суворі грошові покарання за згвалтування жінок, забороняє розірвання шлюбу без провини з боку однієї з сторін або самовільне припинення шлюбних відносин, встановлює санкції за народження позашлюбної дитини, за позашлюбні статеві стосунки взагалі, за статеві стосунки із кровними родичами, духовною ріднею, свояками, з іновірцями, за двоєженство, блуд з черницею, скотолозтво, побиття жінкою чоловіка, бійку між жінками, образу чужої жінки наклепом або побиттям, за непідкорення батьківській волі та ін. Окремі статті Уставу містили вказівки на злочинні дії ченців, попів та попівен (блуд, пияцтво, порушення меж своїх приходів при виконанні обрядів, зв’язок з іновірцями чи відлученими від церкви, самовільний постриг). Відлучення від церкви і прокляття загрожувало тому, хто втручатиметься у справи церковних судів. Вважалося злочином і підлягало церковному осудові споживання кінського і ведмежого м’яса, а також м’яса задушених (а не зарізаних) тварин і птиці. Після смерті Ярослава руська церква крок за кроком втрачає свою відносну юридичну самостійність, набуту за доби Володимира Великого. Слід підкреслити, що ця тенденція виникла ще за часів Ярослава Мудрого, який наприкінці 30-х років XI ст. нібито визнав над собою зверхність візантійського імператора, а над київським митрополитом – юрисдикцію константинопольського патріарха. Лише після того, як у Києві один за одним померли два митрополити – греки, Ярослав Володимирович під тиском власних священнослужителів дозволив обрання у 1051 р. на митрополичу кафедру Іларіона. Та вже у 1055 р. митрополитом знову став грек, а руська церква цілковито підпорядковувалась Царгороду. Лише через 100 років знову ненадовго (1147-1154 pp.), коли митрополитом став український монах Клим Смолятич, спалахнула надія на автокефалію, але незабаром Клима було усунуто з кафедри греками, а після занепаду Києва центром митрополії стала Москва.
Loading...