Головна ⇒ 📌Довідник з політології ⇒ Конституція Пилипа Орлика (Бендерська)

Конституція Пилипа Орлика (Бендерська)

Політологічний словник

Конституція Пилипа Орлика (Бендерська) – пам’ятка української політико-правової думки XVIII ст., документ, що мав регламентувати основні питання державного будівництва у Війську Запорозькому після його унезалежнення внаслідок війни коаліції держав з Росією. Вона була ухвалена емігрантською козацькою радою в м. Бендери (Молдавія) 5 квітня 1710 р. при обранні гетьманом П. Орлика. Повна назва – “Пакти та конституції законів та вольностей Війська Запорозького між ясновельможним гетьманом Пилипом Орликом та між

старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким”. К. П. О. відома у латинському та українському (за змістом дещо скороченому) варіантах. Основним автором К. П. О. був П. Орлик, хоча участь брала також емігрантська старшина, положення документа узгоджувалися із старшиною, що залишилася в Україні.

К. П. О. складається з преамбули та 16 статей. У преамбулі викладено цілком нове на той час бачення українського етногенезу та державотворення – український хазарський міф. Зміст цього ідеологічного концепту полягає в доведенні того, що українська державна історія та українське православ’я давніші

від російських.

У документі використовуються три назви Української держави – Україна, Мала Русь та Військо Запорозьке. Її західний кордон (із Річчю Посполитою) визначено по р. Случ з посиланням на договір Богдана Хмельницького з Річчю Посполитою (Зборівський договір 1649 р.). Решту кордонів точно не зазначено, а лише є посилання на відповідні міжнародні угоди.

Серед пріоритетів зовнішньої політики наголошується на необхідності мати шведську протекцію (гарантію незалежності та територіальної цілісності від союзної держави – без встановлення нерівних взаємовідносин) і встановити міцний мир та військовий союз з Кримським ханством. Це обгрунтовується етногенетичними інтерпретаціями та політичною необхідністю.

Основною темою документа є реформування системи формування та функціонування влади. Остання не розкрита повністю, накреслено тільки її зміни (порівняно з відповідною практикою). Невирішеним остаточно залишається питання про форму правління за К. П. О. Окремі вчені визначають її як станову виборну гетьманську монархію парламентського типу, проте зміст документа дає підстави говорити про республіку.

Законодавча влада за К. П. О. представлена парламентом – Генеральною Радою, що складається з генеральної старшини (до її складу додавалася ще одна особа – генеральний підскарбій), цивільних полковників, генеральних радників (делегатів від полків), полкової старшини, сотників та представників від Запорозької Січі. Генеральна Рада повинна була мати три щорічні сесії – в січні (на Різдво Христове), в квітні (на Великдень) та в жовтні (на Покрову). Вона ухвалювала закони, приймала звіти гетьмана про роботу, обирала генеральну старшину за поданням гетьмана. Питання на розгляд парламенту виносив гетьман. Вперше до складу парламенту входять виборні представники від полків (як територіальних одиниць) та Запоріжжя. Норми їх представництва не встановлені. У виборності генеральної старшини, полковників, звітності гетьмана, регулярності сесійної роботи Генеральної Ради К. П. О. йде за звичаєвою політичною практикою Запорозької Січі.

Між сесіями парламенту його повноваження виконував гетьман разом із радою генеральної старшини. Вони уособлювали центральну виконавчу владу. Через виборність старшина потрапляла в більш незалежне щодо гетьмана становище. Гетьман позбавлявся права розпоряджатися державною скарбницею та землями, карати винних, вести самостійну зовнішню політику. Так само він не міг проводити власної кадрової політики та створювати підпорядковану собі адміністрацію. За свою службу на термін її виконання він отримував рангові маєтності з чітко визначеними прибутками. Отже, його влада суттєво звужувалася.

Місцева адміністрація була представлена виборними цивільними полковниками та полковою старшиною, сотниками та сотенною старшиною. Полковник обирався всім полком і затверджувався гетьманом. Посади цивільних полковників, часте використання замість слова “полк” слова “повіт” свідчать про намір авторів створити поряд із мобілізаційним цивільний територіальний устрій та відділити військові посади від цивільних. Положення про те, що полкових підскарбіїв (новозапроваджених полкових старшин) мають обирати два стани – козаки й “простий люд” (селяни та міщани), є важливим кроком до впровадження загального виборчого права (для чоловіків).

К. П. О. приділяє увагу також судівництву. Формулювання, подане в ній, можна розуміти як відокремлення Генерального суду від гетьманської влади. Отже, К. П. О. є кроком до поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Встановлюється територіальна недоторканність Запорозької Січі, що свідчить про конституювання її як автономії в межах Війська Запорозького.

Українська церква мала вийти з-під підпорядкування Московському патріарху і підпорядковуватися Константинопольському патріарху. Висловлено намір не допускати поширення в державі неправославних конфесій. Багато уваги приділено соціально-економічному та культурно-освітнім питанням, міському самоврядуванню.

К. П. О. не була реалізована, бо в державі, формально створеній за Прутським (1711 р.) та турецько-українськими (1711 – 1712) договорами, що проіснувала до 1714р., присутність козацтва була фрагментарною і лише у формі військових експедицій. Втім, формальні дані дали підстави деяким вченим твердити про чинність К. П. О. на Правобережній Україні в 1711 – 1714 р., що не має достатнього документального підтвердження.

Василенко Н. Конституция П. Орлика //Уч. записки Ин-та истории РАНИОН. Т. IV. – М., 1929; Мельник Л. Конституція 1710 р, П. Орлика // Вісник Київ, ун-ту Іст.-філол. науки. – 1991. – Вип. 2.; Перша Конституція України гетьмана П. Орлика. 1710 р. / Пер. з латин, та приміт. М. Трофимука. – К., 1994; Лукашевич О. А., Манжул К. В. “Конституція” П. Орлика – історично-правова пам’ятка XVIII ст. – Харків, 1996; Субтельний О. Мазепинці. – К., 1994; Кресін О. Політико – правова

Спадщина української політичної еміграції першої половини XVIII ст. – К., 2002.

О. Кресін