Запорозька Січ



Політологічний словник

Запорозька Січ – українська військова організація, автономне утворення у межах Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Гетьманщини, Кримського ханства, Російської імперії, що існувала в XVI-XVIII ст. і охоплювала повністю або частково територію сучасних Миколаївської, Луганської, Дніпропетровської, Херсонської, Запорізької, Харківської та Донецької областей. З. С. було створено вихідцями з різних станів українського суспільства – як результат прагнення Великого князівства Литовського, а пізніше –

Речі Посполитої забезпечити охорону своїх південно-східних кордонів, з одного боку, і як наслідок еволюції соціально-економічних і політичних відносин на українських землях – з іншого.

Низове (що постійно або тимчасово перебувало у Нижній Наддніпрянщині) козацтво вперше фіксується джерелами наприкінці XV ст. З початку XVI ст. низові козацькі загони активно наймаються представниками місцевої адміністрації Наддніпрянщини для оборони прикордонних земель від татарських набігів.

У 1550-х роках під керівництвом канівського старости князя Д. Вишневецького (Байди) було збудовано перше достовірно відоме постійне

укріплення – мурований замок на дніпровському острові Мала Хортиця, який заведено вважати першою Запорозькою Січчю, а сам акт – організаційним початком запорозького козацтва. Наступні січі – Томаківська (до 1593 р.), Базавлуцька (1593-1638 рр.), Микитинська (1638- 1652 рр.), Чортомлицька (1652-1709 рр.), Кам’янська (1709-1711, 1730-1734 рр.), Олешківська (1711-1728 рр.), Покровська (Нова) (1734-1775 рр.).

Із військово-організаційними заходами короля Речі Посполитої Стефана Баторія у 1570-х роках пов’язана поява реєстрового козацтва та початок його виокремлення в самостійну професійно-станову групу на противагу низовому козацтву. Землі, на яких розміщувалися запорозькі козаки, вважалися нейтральними, існування З. С. не регламентувалося законом. Переселення й перебування на цих землях підданих Речі Посполитої заборонялося (конституція вального сейму від 19.04.1590, ухвала Віленського сейму у липні 1593 р. та ін.). У першій половині XVII ст. на З. С. постійно перебувала залога реєстрового козацтва. 1635 року для контролю над З. С. збудовано фортецю Кодак. З. С. стала осередком козацтва, що не потрапляло до реєстру (випищиків). Відповідно кількість запорозького (нереєстрового) козацтва змінювалася залежно від меж реєстру. Постійна військова небезпека унеможливлювала активне господарське освоєння земель регіону. Позбавлене платні, запорозьке козацтво поряд із товарною промисловою діяльністю (рибна ловля та полювання, соляні промисли, бджільництво тощо) та скотарством активно займається військовим найманством та грабіжницькими походами на землі васалів Оттоманської Порти. Особливості соціальних джерел формування З. С. (значна кількість особисто залежних селян – утікачів), законодавча неврегульованість її існування сприяють утвердженню серед запорожців антиурядових позицій та роблять З. С. центром соціального і політичного незадоволення в українському суспільстві. З. С. бере активну участь у козацьких повстаннях першої половини XVII ст. та Визвольній війні 1648 – 1654 рр.

У 1654 р., присягнувши на вірність царю, запорожці переходять особисто у царське підданство. Проте питання про державну належність їх території не регламентувалося. Андрусівський договір 30 січня 1667 р. між Річчю Посполитою та Російською державою визнав подвійне підданство запорозьких козаків. Бахчисарайський договір 13 січня 1681 р. Кримського ханства та Російської держави визнав запорозьких козаків царськими підданими. Першим документом, що визнав існування З. С. як територіальної структури, став “Вічний мир” 26 квітня 1686 р. між Річчю Посполитою та Російською державою. Згідно з ним З. С. визнавалася частиною царської держави, окреслювався частина кордонів З. С. З 1688 р. Московська держава починає будувати на землях запорозького козацтва фортеці.

У Речі Посполитій до 1648 р. гетьман (старший) реєстрового козацтва нерідко був і кошовим З. С. Засновник Гетьманщини Б. Хмельницький був обраний гетьманом на З. С. У Гетьманщині, що успадкувала від З. С. назву “Військо Запорозьке”, З. С. претендувала протягом кількох десятиліть на роль центру влади та намагалася демократичним або насильницьким шляхом утвердити владу обраних нею гетьманів. Уперше цей конфлікт виявився у 1650 р. Дії З. С., незадоволеної обранням у 1657 р. І. Виговського гетьманом без її участі, стали початком громадянської війни у Гетьманщині. Обраними насамперед запорозьким козацтвом стали гетьмани І. Брюховецький, М. Ханенко та ін.

Утвердження російської влади у регіоні, претензії гетьмана Лівобережної України 1. Мазепи на суворе підпорядкування З. С. своїй владі, активна колонізація земель у південних лівобережних полках, норми міжнародних договорів, особливості внутрішньої та зовнішньої політики царської держави та умови російсько-турецької війни поставили З. С. з 1680-х років в опозицію до Московської держави та Гетьманщини. У 1700-х роках З. С. заходить у прямий конфлікт з царським та гетьманським урядами.

У листопаді 1708 р. 3. С. приєдналася до союзу гетьмана І. Мазепи з шведським королем Карлом XII та вступила у війну проти Російської держави. 14 травня 1709 р. російські війська захопили та знищили січову фортецю. Влітку 1709 р. запорозькі козаки емігрували в межі Кримського ханства та Молдавського князівства. Мазепинська еміграція за участю запорозьких представників уклала військовий союз з Кримським ханством 23 січня 1711 р. та договір про васалітет з Оттоманською Портою 5 березня 1712 р. За Прутським 1711 р. та іншими договорами Оттоманської Порти з Російською державою землі З. С. було приєднано до володінь Порти. Статус З. С. в Оттоманській Порті можна окреслити як васальний від Кримського ханства. Після 1708 р. відбувається активне землеробське освоєння земель З. С., з’являється значна кількість слобід, заселених селянами (“військовими підданими”) і підпорядкованими З. С.

Російська держава оголосила амністію для запорожців, що поверталися у межі держави, і ставила поза законом решту (26.05.1709), було заборонено торгівлю із З. С. (22.04.1725). Грамотою імператриці Анни Іоанівни від 31 серпня 1733 р. проголошено амністію усьому запорозькому козацтву. У березні 1734 р. Росія прийняла запорозьке козацтво у своє підданство. Белградський 1739 р. та інші договори визнали землі З. С. частиною Російської імперії. У 1734 – 1750 та 1764-1775 рр. З. С. була підпорядкована Київському генерал-губернатору, у 1750-1764 рр. – гетьману. З 1730-х років територія З. С. неухильно зменшувалася внаслідок утворення російським урядом тут колоній з іммігрантів (1752 р. – Новосербії, 1753 р. – Слов’яно-Сербії), побудови фортець тощо.

З. С. формувалася на добровільних засадах з чоловіків за умови православного віровизнання, знання української мови та після випробувального терміну. З. С. поділялася на січових (безшлюбних) та сімейних козаків. В організаційному плані в мирний час З. С. поділялася на 38 куренів на чолі з виборними курінними отаманами. Під час військових та поліційних операцій З. С. організовувалася в полки.

Найвищим органом влади З. С. була військова рада, що збиралася регулярно тричі на рік (1 січня, на Великдень та 1 жовтня), а також залежно від бажання запорожців (у XVIII ст. регулярні військові ради відбувалися лише 1 січня). На раді відбувалися вибори кошового отамана та військової старшини, розподілялися землі, проголошувалися війна чи мир, вирішувалися найважливіші судові справи. Рішення приймалися шляхом досягнення згоди, що часто супроводжувалося насильством. Крім того, існували ще й оперативні ради кошового отамана, військової старшини та курінних отаманів, а також паланкові збори, що вирішували переважно господарські справи сімейного козацтва. Землі З. С. розподілялися (до 1730-х років) між паланками на основі жеребу на один рік.

На чолі З. С. стояв кошовий отаман, що поєднував виконавчу, судову та військову влади, а у військовий час мав диктаторські повноваження. Проте його рішення контролювалися старшиною та військовою радою. До військової старшини належали: військовий суддя, військовий писар, військовий осавул. Рангом нижче були військові службовці – довбиш, пушкар, толмач, кантаржей,

Шафар, канцеляристи, шкільні отамани, булавничий, бунчужний, хорунжий.

Територіально З. С. поділялася на паланки – області з власним самоврядуванням. До 1768 р. їх було 5, опісля – 8, у 1770-х – гіпотетично 10. Щорічно на основі жеребу землі паланок отримували курені. Виборну старшину куренів становили полковник, осавул, писар, підосавулій та підписарій.

Судівництво здійснювалося на основі правового звичаю. Судила вся військова старшина, а також певні справи – відповідний паланковий полковник або курінний отаман. Застосовувалися смертні вироки, тілесні покарання, ув’язнення, штрафи, конфіскація майна.

5 червня 1775 р. 3. С. була окупована російськими військами і капітулювала. Маніфестом імператриці Катерини II 3 серпня 1775 р. було проголошено ліквідацію 3. С. Запорозькі козаки утворили Задунайську Січ у межах Османської імперії (1775-1828 pp.), Чорноморське (1784-1792 pp.), Кубанське (1792-1921 pp.), Азовське (1832-1864 pp.) та інші військові утворення, де зберігали свою організаційну та управлінську структури.

Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. Т. 1,2, – К., 1998; Зварницкий Д. Источники для истории запорожских козаков: В 2 т. – Владимир, 1903; Яворницький Д. Історія запорозьких козаків. Т. 1-3. – К., 1990- 1991; Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994; Скальковський А. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. – Дніпропетровськ, 1994; Телегін Д. Січі запорозьких козаків низового Дніпра. – К., 1991; Слабченко М. Соціально-правова організація Січі Запорозької // Праці комісії для виучування історії західно-руського та українського права. – К., 1927. – Вип. 3.

О. Кресін


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (No Ratings Yet)
Loading...


Види рефератів.
Ви зараз читаєте: Запорозька Січ