Головна ⇒ 📌Довідник з політології ⇒ Марксистські погляди на політику

Марксистські погляди на політику

Політологія
РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ НАУКИ ВІД НАЙДАВНІШИХ ЧАСІВ ДО СЬОГОДЕННЯ

ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ: ЗАХІДНА ТА РОСІЙСЬКА ТРАДИЦІЇ

6. Марксистські погляди на політику
Політичні доктрини марксизму – один із напрямів політичної думки Новітнього Часу. Карл Маркс (1818- 1883) – німецький філософ, економіст, політичний мислитель, основоположник учення, яке згодом здобуло назву марксизму. Марксові належить фундаментальна чотиритомна праця “Капітал”. У “Маніфесті Комуністичної партії” (1848 p.), написаному К. Марксом і Ф.

Енгельсом, першому програмовому документі наукового комунізму обгрунтовувались ідеї щодо диктатури пролетаріату як знаряддя соціалістичного перетворення суспільства, необхідності створення пролетарської партії, висувалася теза про пролетарський інтернаціоналізм. Соціалістичні погляди К. Маркса та Ф. Енгельса значною мірою грунтувалися на класичній німецькій філософії, англійській політекономії, критичному утопічному соціалізмі.
У марксизмі розроблено такі стрижневі політичні ідеї: істинне народовладдя можливе тільки за умови подолання приватної власності на засоби виробництва, їх усуспільнення; досягнення

в суспільстві цілковитої соціальної справедливості; визначальними в політичному розвитку суспільства є матеріальне виробництво, стан продуктивних сил і виробничих відносин, взаємодія базису й надбудови; головною умовою перемоги революції є диктатура пролетаріату; авангардом робітничого класу має бути комуністична партія; держава – механізм економічно наймогутнішого класу; право – зведена в закон воля панівного класу; комуністична суспільно-економічна формація складається з двох фаз – соціалізму та комунізму; в комуністичному суспільстві не буде приватної власності, експлуатації людини людиною, держава й права поступово відімруть, поступившись громадському управлінню не людьми, а речами й виробничими процесами; на найвищій фазі комуністичної формації людство здійснить стрибок із царства необхідності до царства справжньої свободи, де вільний розвиток кожного стане передумовою вільного розвитку всіх.
Поширювачем і пропагандистом марксизму в Росії був Георгій Плеханов (1856-1918). Однак Г. Плеханов не сприймав деяких стрижневих ідей Маркса, зокрема ідеї диктатури пролетаріату.
Послідовніше ідею диктатури пролетаріату теоретично й практично обстоював В. Ленін (Ульянов, 1870-1924) – видатний російський мислитель, засновник та ідеолог однієї з найвпливовіших у новітній теорії політичної думки – ленінізму. Політичні концепції марксизму здобули свій розвиток в теоретичній і практичній діяльності В. Леніна, зокрема в його поглядах на оновлення суспільства через соціалістичну революцію, головним питанням якої є питання про владу; на роль суб’єктивного фактора, на партію робітничого класу; на врахування загальних і специфічних особливостей під час побудови нового суспільства в тій чи тій країні.
Загальні уявлення В. Леніна про соціалістичне й комуністичне будівництво не відрізнялися від поглядів К. Маркса і Ф. Енгельса. Щодо конкретних шляхів і методів будівництва соціалізму, то В. Леніну доводилося враховувати реальні процеси. Після Жовтневої революції 1917 року перед Леніним і партією постала цілком нова проблема: побудувати колективістську економіку та створити соціалістичний уряд. Вирішити ці завдання спроможна була тільки одна інституція – партія. Саме партія здійснила революцію; і саме партія мала створити тепер державне управління. Згідно і Леніним, соціалізм – це влада робітників; робітників має вести партія; партія має бути меншістю; меншість повинна бути найкраще організованою частиною робітничого класу, чим і є комуністична партія. Партія може успішно виконувати свою керівну роль лише за умови, що вона озброєна єдиною теорією, забезпечує ідейну та організаційну єдність своїх лав. В основі діяльності партії був принцип демократичного централізму: членові партії надавалося право обговорювати політичні питання, щодо яких партія не прийняла рішення; після того як рішення було оголошено, не згодні з ним мали замовкнути. Централізм означає, що від кожного партійного органу, кожного члена партії суворо вимагалося дотримуватися рішень вищих органів в управлінській ієрархії.
Після смерті В. Леніна Йосип Сталін (Й. Джугашвілі, 1879-1953) теоретично довів до абсурду тлумачення диктатури пролетаріату як диктатури партії. Зауважимо, що Сталін був зовсім іншою особистістю, ніж Ленін. Якщо останній впливав на рішення партії головним чином завдяки надзвичайній проникливості й силі своєї особистості, то Сталін домагався мети за допомогою потайності, інтриг, нацьковуючи суперників один на одного й доводячи їх до самознищення. Суб’єктивістський підхід Сталіна в застосуванні марксизму при розв’язанні соціальних завдань виявився в абсолютизації адміністративно-командних методів під час здійснення соціальної політики; вкрай нетерпимому ставленні до своїх опонентів як у партії, так і поза нею; перетворенні партії на своєрідний “орден мечоносців”; у нещадній розправі з інакодумцями. На практиці це призвело до того, що об’єктом небаченого в історії людства політичного терору стали й окремі партійні діячі, й цілі нації та народності. Сталося так, що саме російські більшовики вдалися до штучного прискорення історичного процесу й дискредитували власну політичну доктрину.
Усе це значною мірою дискредитувало позитивне уявлення про соціалізм як політичну концепцію.
У марксистській думці противагою сталінізмові були, зокрема, погляди італійських політичних діячів А. Грамші, П. Тольятті, Е. Берлінгауера, які виступали проти спрощення й вульгаризації марксизму, за розвиток демократії у партії та суспільстві; наголошували на значущості місця й ролі прогресивної інтелігенції в політичних процесах.
Одним із напрямів марксистської думки був і так званий австромарксизм, представлений працями О. Бауера, К. Реннера, М. Адлера, Р. Гільфердінга. У їхніх поглядах переважала думка, що від капіталізму до соціалізму можна перейти шляхом еволюційного розвитку. Найбільшого поширення соціал-демократична теорія набула в Австрії, Німеччині та Швеції.