Головна ⇒ 📌Довідник з політології ⇒ Масонство в Україні

Масонство в Україні

Політологічний словник

Масонство в Україні – виникло у середині XVIII ст., поширившись переважно в містах і містечках безпосередньо із Західної Європи (Франції, Німеччини) або Росії чи Польщі. Серед перших відомих лож “вільних каменярів” (назва, що закріпилась за масонством з огляду на його коріння, яке найімовірніше сягає середньовічної корпорації каменярів – будівельників) – ложа, що виникла в 1742 р. на Волині в селі Вишнівці. У другій половині – на початку XIX ст. “королівське мистецтво” (як називали масонерію в Західній

Європі після вступу до ордену в XVII ст. Вільгельма III Оранського) в Україні поширюється й відповідно збільшується кількість лож: в Києві запрацювала ложа “Безсмертя” та “Трьох колон”, а згодом – “З’єднані слов’яни”, у Кременчуці -“Мінерва”, “Марс”, “Добрий пастир”, у Житомирі – “Розвіяний морок” та “Схід Житомирський”, у Львові – “Трьох богинь”, в Одесі – “Понт Евксинський”, “Друзі природи”, “Три царства природи”, у Полтаві – “Любов до Істини”, Кам’янці – “Озиріс до пломеніючої зорі” та “Пломеніюча зоря” і ін. Деякі

з названих лож були підпорядковані “Великому Сходу Польському”, інші – петербурзькій “Астреї”. Відкривалися на території України й філії російських лож (наприклад, відділення петербурзької ложі “Вмираючий Сфінкс” у Харкові) та польських таємних організацій (наприклад, “Патріотичного товариства”, ложі “Тамплієрів”).

З масонським рухом XVIII – початку XIX ст. пов’язані імена Г. Сковороди, С. Гамалії, М. Антоновського, М. Ковалинського, О. Кириловича, В. Лукашевича, П. Гулака-Артемовського, О. Перовського, С. Кочубея, І. Котляревського та ін.

Обстоюючи ідеал, втілений у тріаді “свобода, рівність, братерство”, та відкидаючи національну специфіку країн свого побутування, західноєвропейське масонство пропагувало ідеї космополітизму й створення “всесвітнього братства”. Космополітичні настанови виявилися привабливими і для українських масонів. Однак у дещо трансформованому вигляді: масони-українці ратували за слов’янську єдність у рамках загальнослов’янського федеративного організму й виступали проти національного та політичного утисків. Активно цікавлячись політикою, члени масонських лож в Україні підтримували зв’язки з декабристами (або й самі були в декабристських лавах). Проте для інших представників масонерії пріоритетною була релігійна чи просвітницька діяльність.

У 1822 р. царським указом масонські ложі в Росії було заборонено: влада не могла залишатися байдужою до посилення їх впливу на дворянство, до культивування в інтелектуальних колах опозиційних до самодержавства настроїв. “Брати” (як називали масони одне одного) йдуть у підпілля.

У наступні десятиліття масонські ідейні та організаційні набутки активно сприймають немасонські за своєю суттю організації. Зокрема, Кирило-Мефодіївське братство, що діяло у 1845 – 1847 рр., громадівські організації, що почали виникати на українських землях з кінця 50-х років XIX ст. У другій половині XIX – на початку XX ст. українську масонерію уособлювали такі визначні постаті, як М. Драгоманов, М. Грушевський.

Політизація української національної свідомості на межі ХІХ – ХХ ст. зумовила активізацію масонського руху. У 90-х роках XIX ст. у Києві почала діяти ложа “Св. Володимира рівноапостольного”, у Полтаві – “Любов і вірність”. На початку XX ст. свою діяльність розпочинають такі ложі, як “Кирило-Мефодій” (Полтава), “Північне сяйво” (Київ), “Шевченко” (Харків), “Братерство” (Чернігів). З 1900 р. (після першого Українського масонського конгресу, на якому були представлені масони Києва, Житомира, Кам’янця-Подільського, Одеси і Полтави) розгортається процес об’єднання масонських лож України в єдину організацію – Велику ложу України. Прикметним є те, що з формуванням і виходом впродовж другої половини XIX ст. на історичну арену української національної інтелігенції як окремої соціальної верстви членами масонських лож дедалі більше стають літератори, історики, юристи, лікарі та ін.

Попри наявність лише обмеженої, до того ж суперечливої інформації, яку залишили по собі українські масони, можна стверджувати, що основні масонські ідеали – космополітизму, свободи, рівності тощо – на початку XX ст. залишалися незмінними. Врахування цього моменту є необхідним при аналізі ідейного спектра української політичної думки. Тільки він допомагає зрозуміти причини присутності космополітичних ідей, приміром, у прибічників націоналістичного ідеалу – Т. Зіньківського, М. Міхновського і, зрештою, С. Рудницького (ідейних спадкоємців згаданого М. Драгоманова), а також осягнути підстави відкидання національного і тяжіння до інтернаціонального в інших представників політизованого сегмента українського інтелігентського середовища.

Соціалісти і ліберали, демократи і націоналісти приєднувалися до масонів, не лише перейнявшись ідеалами останніх, а й вбачаючи в масонерії засіб задоволення власних кар’єрних амбіцій, спосіб акцентування власної моральної чи інтелектуальної переваги над іншими, відтак ідейно-політичні переконання особистості залишалися принципово незмінними. Попри це на початку XX ст. масонство сформулювало ідею, яка була сприйнята членами лож, – боротьба з абсолютизмом, здійснення демократичних перетворень у Російській імперії, розв’язання національного питання.

Поштовхом до активізації масонського руху в Україні став царський маніфест 17 жовтня 1905 р. Відтак у другій половині 900-х – 10-х роках XX ст. на українських землях (насамперед у Києві та Одесі) запрацювали “майстерні”, відкриті “майстрами” масонських лож у Петербурзі та Москві, які, в свою чергу, були засновані емісарами Великого Сходу Франції.

У Києві, за різними даними, на початку XX ст. діяло від семи до двох десятків лож. Серед них – “Київська зоря”, від якої відділилася “Правда”, а від останньої – “Єднання”. Від “Єднання”, в свою чергу, відділилася ложа “Федерація”. Членами згаданих “майстерень” були: І. Лучицький, Ф. Штейнгель, А. В’язлов, І. Полторацький, В. Косинський, Ф. Матушевський, В. Лозинський, С. Єфремов, Д. Григорович-Барський, О. Корчак-Чепурківський, М. Грушевський. Крім названих, у Києві діяли ложі “Зоря”, членами якої, зокрема, були В. Науменко, В. Затонський, “Нарцис” (серед її членів – П. Скоропадський), “Істина” та ін.

Щодо інших міст України, то є відомості про діяльність лож “вільних каменярів” в Одесі, Харкові, Катеринославі, Вінниці, Полтаві, Бердичеві. За національним складом ложі були досить строкаті: “братами” були українці, росіяни, поляки, євреї. Нових членів у “майстерню” приймали за рекомендацією когось із “братів”. Бралась до уваги потенційна “корисність” кандидата для “королівського мистецтва” (місце та посада, яку обіймав, інтелектуальний багаж, доступ до бюджетних коштів, політичні вподобання тощо) та його особисті риси – здібності до збереження таємниці “братів”, дотримання жорсткої конспірації в діяльності, готовність до взаємодопомоги та протекціоністської підтримки “братів” на усіх можливих рівнях та у всіх сферах. Адепт підлягав проходженню певної процедури вступу, перевірці “вільними каменярами”. Посвячувати в “учнів” мали право три представники Верховної ради (найвищого керівного органу у Великому Сході народів Росії). Особливістю еволюції масонерії в Російській імперії стало те, що в ложі, крім “братів”, почали приймати “сестер”. Кількісно ложі були невеликими – близько 7-14 членів, які мали статус або “учня”, або вищий ступінь втаємничення – “майстра”. Уособленням керівництва ложі були венерабль (голова на засіданнях), спостерігач (заступник венерабля), оратор (слідкував за дотриманням “братами” статуту), скарбник (відав фінансами) та секретар. “Брати” ложі були знайомі лише між собою, і тільки венерабль знав і мав зв’язки із секретарем Верховної ради. Члени ложі вважалися “приспаними” (виведеними із ложі) у випадку, коли хотіли увійти до іншої ложі, або ж сама ложа, не вдовольняючись поведінкою “брата”, могла сама його “приспати” на будь-який термін.

У поле зору масонів потрапляли організації, діяльність яких була пов’язана із захопленням теософією, окультизмом тощо. “Брати” часто очолювали ці за своєю суттю немасонські організації, ідейно впливаючи на їх членів.

Українське масонство на початку XX ст. було більш політизованим, ніж російське. Ідея політичного унезалежнення України стала однією з провідних його ідей. З урахуванням цього, свою осібну позицію мали українські масони й стосовно бажаного фіналу Першої світової війни: росіяни ратували за перемогу у війні, українці – за поразку Росії.

Усвідомлюючи майбутнє сходження російського абсолютизму з історичної арени, масони Росії на своїх зборах у 1916 р. (представниками від України були О. Зарубін, С. Чебаков, Ф. Штейнгель) ухвалили, як свідчив втаємничений, “заздалегідь підготуватися як у центрі, так і на місцях до того, щоб після падіння самодержавства керівні пости в органах влади посіли члени масонських лож, близькі до них і залежні від масонів… Завдання було захопити керівництво в свої руки й не залишитися внаслідок революційних подій осторонь”. Більше того, масони готувалися до державного перевороту в Росії. Однак Лютнева революція 1917 р. призвела до зняття завдання з порядку денного. В Росії членами новопосталого Тимчасового уряду стали такі представники масонерії, як О. Керенський, М. Родзянко, Г. Львов, М. Чхеїдзе, М. Некрасов, С. Шидловський, М. Терещенко та ін. Новостворену Центральну Раду очолив М. Грушевський, а членами стали С. Єфремов, О. Зарубін, В. Леонтович. Російських масонів збентежила можливість розвалу Росії й особливо можливість відокремлення України. Колізії, що виникали в стосунках між членами Тимчасового уряду і Центральної Ради, не можна збагнути поза, так би мовити, “масонським контекстом”. Як і стосунки між М. Грушевським, С. Петлюрою, П. Скоропадським та іншими діячами, що перебували в центрі політичних подій у роки Української революції 1917 – 1920 рр.

Після проголошення Центральною Радою державної незалежності України масони подбали про створення осібної від загальноросійської національної масонської організації (“З’єднані слов’яни”, згодом перейменованої у “Св. Андрія Первозванного”), на чолі якої став С. Моркотун, затим – С. Петлюра. Проте мінливість політичних реалій зумовила ідейну розінтегрованість “братів” на території України. У 1919 р. частина масонів емігрувала. Із встановленням радянської влади умови для діяльності таємних організацій “вільних каменярів” стали вкрай несприятливими. Проте, за непідтвердженими даними, масонський рух проіснував майже до кінця 20-х років XX ст.

На сучасному етапі відомості про діяльність масонів в Україні досить суперечливі, а джерела надходження інформації – недостатньо вагомі (вторинні). Проте спів – ставлення наявної різноманітної інформації дає змогу зробити висновок про організаційне піднесення українського масонства наприкінці XIX – на початку XX ст.

Амбелен Р. Драмы и секреты истории / Пер. с фр. – М., 1992; Андреев Д. Русская периодическая печать начала XX века о масонстве // Вестник Московского университета. – Серия 8. История. – 1992. – № 1; Антонович М. До взаємин М. С. Грушевського з С. О. Єфремовим // Український історик. – 1975. – N° 1-2; Башилов Б. История русского масонства. – М., 1992 – 1995; Белінг Д. “…Я був учасником масонської ложі в Києві…” // Генеза. – 1997. – № 1; Вишняускас А. Вільні мулярі в Україні // Просвіта. – 1992. – Вип. 31/90; Грушевський М. Автобіографія. – К., 1926; Гузар Л. Українські масони // Універсум. – 1994. – Січень – лютий; Дорошенко Д Мої спомини про недавнє минуле (1914 – 1920 рр.). – Львів, 1923. – Ч. 1-4; Єфремов С. Масонство на Україні // Наше минуле. – 1918. – Ч. 3; Керенский А. Россия на историческом повороте: Мемуары. – М., 1996; Крижановсько О. О. Таємні організації в громадсько-політичному житті України (масонський рух у XVIII – а початку XX ст.). – К., 1998; Мартос Б. С. Грушевський, яким я його знав // Укр. історик. – 1966. – № 1-2; Мартос Б. С. Перші кроки Центральної Ради // Укр. історик. – 1973. – N° 3-4; Міяковський В. Список осіб, причетних до справ про таємні товариства // Україна. – 1925. – № 6. – Кн. 15; Ніковський А. Масонство в Росії перед революцією і на початку війни // Генеза. – 1996. – № 1; Николаевский Б. И. Русские масоны и революция. – М., 1990; Петрів Р. Масони, хто ж вони? – Івано-Франківськ, 1992; Політична історія України XX століття: У 6 т. – К., 2002; Революция на Украине. По мемуарам белых. – М.; Л., 1930; Скоропадський П. Спомини. – К., 1992; Солдатенко В., Веденєєв Д. Українські масони в добу революції // Діалог. – 2003. – № 2; Чикаленко Є. Спогади. 1861-1907. – Нью-Йорк, 1955; Чикаленко Є. Щоденники (1907 – 1917 рр.). – Львів, 1931.

М. Кармазіна