Головна ⇒ 📌Довідник з політології ⇒ Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р

Політологічний словник

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р. – основоположний міжнародно-правовий документ у галузі міжнародного захисту громадянських (особистих) і політичних прав і свобод людини. Прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН у резолюції 2200 А (XXI) від 16 грудня 1966 р., набрав чинності 23 березня 1976 р., через три місяці з дня депонування у Генерального секретаря ООН 35-ї ратифікаційної грамоти чи документа про приєднання, як це передбачено в ст. 49. Україна ратифікувала документ у 1973 р. За структурою складається

з преамбули, 3 частин, 53 статей і 2 Факультативних протоколів. У преамбулі Пакту вказується на зобов’язання держав відповідно до принципів, проголошених Статутом ООН, заохочувати права людини, нагадується про те, що кожна окрема людина повинна домагатися заохочення і дотримання цих правил, також визначається, що згідно із Загальною декларацією прав людини ідеал вільної людської особи, яка користується громадянською і політичною свободою і свободою від страху та нестатків, можна здійснити, тільки якщо будуть створені такі умови, за яких кожен може користуватися своїми економічними, соціальними і культурними правами,

так само, як і своїми громадянськими і політичними правами. У ст. 1 зафіксовано, що усі “народи мають право на самовизначення. На підставі цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток… Для досягнення своїх цілей можуть вільно розпоряджатися своїми природними багатствами і ресурсами без шкоди для будь-яких зобов’язань, що випливають з міжнародного економічного співробітництва, заснованого на принципі взаємної вигоди, та з міжнародного права”. Відповідно до Пакту, кожна держава – учасниця зобов’язується поважати і забезпечувати всім особам, що перебувають у межах її території та під її юрисдикцією, права, визнані в цьому Пакті, без будь-якої різниці щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини (п. 1 ст. 2). У ст. З підтверджується рівне для чоловіків і жінок право користуватися всіма громадянськими і політичними правами, передбаченими у цьому Пакті. Пакт відзначає, що у разі надзвичайного стану в державі, за якого життя нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно проголошується, держави – учасниці можуть вживати заходів, відступаючи від своїх зобов’язань за цим документом, тільки в такій мірі, в якій це диктується гостротою становища, за умови, що такі заходи не є сумісними з іншими зобов’язаннями за міжнародним правом і не тягнуть за собою дискримінації виключно на основі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи соціального походження (п. 1 ст. 4). Ст. 5 констатує гарантії від порушення чи безпідставного обмеження будь-якого права людини чи будь-якої із основних свобод, а також від неправильного тлумачення якогось положення Пакту з метою виправдання порушення якогось права чи свободи в більшій мірі, ніж це передбачається в цьому документі. Вона також перешкоджає обмеженню з боку держав щодо вже існуючих прав на їхніх територіях під тим приводом, що в Пакті не визнаються такі права або визнаються в меншому обсязі.

Більша частина визначальних положень документа присвячена захисту традиційних громадянських (особистих) і політичних прав, які сформульовані у Загальній декларації прав людини 1948 р. і закріплені в Пакті. Зокрема, ст. 6-27 передбачають захист права на життя (ст. 6) і стверджують, що ніхто не повинен зазнавати катувань чи жорстокого, нелюдського або такого, що принижує людську гідність, виду поводження чи покарання (ст. 7), що ніхто не повинен утримуватися в рабстві; що рабство і работоргівля забороняються, що ніхто не повинен утримуватися в підневільному стані або зазнавати примусу до підневільної праці (ст. 8), що ніхто не повинен зазнавати безпідставного арешту або утримуватися під охороною (ст. 9), що з усіма особами, позбавленими волі, треба поводитися гуманно (ст. 10), що ніхто не повинен позбавлятися волі тільки на тій підставі, що людина неспроможна виконувати якісь договірні зобов’язання (ст. 11).

Пакт проголошує свободу пересування і свободу вибору місця проживання (ст. 12) та обмеження, які повинні бути встановлені стосовно висилки іноземців, які на законних підставах перебувають на території якоїсь держави – учасниці (ст. 13). Його статті містять досить детальні положення про рівність перед судами і трибуналами та про гарантії в кримінальному і цивільному процесах (ст. 14). Вони також передбачають заборону ретроактивного застосування кримінального законодавства (ст. 15), встановлюють право кожної людини, де б вона не перебувала, на визнання її правосуб’єктності (ст. 16) і фіксують заборону безпідставного чи незаконного втручання в особисте і сімейне життя людини, безпідставного чи незаконного посягання на недоторканність її житла чи таємницю її кореспонденції (ст. 17). Окрім цього статті передбачають захист права на свободу думки, совісті й релігії (ст. 18) та права дотримуватися своїх думок і на вільне їх вираження (ст. 19). Проголошують заборону будь-якої пропаганди війни і всіляких виступів на користь національної, расової чи релігійної ненависті, що є підбурюванням до дискримінації, ворожнечі чи насильства (ст. 20). Визнають право на мирні збори (ст. 21) і право на свободу асоціацій (ст. 22). Вони визнають також право чоловіків і жінок, які досягли шлюбного віку, брати шлюб та створювати сім’ю і принцип рівності прав і обов’язків подружжя стосовно шлюбу під час подружнього життя та при розриванні шлюбу (ст. 23). Вони встановлюють заходи щодо захисту прав дітей (ст. 24) і визнають право кожного громадянина брати участь у державних справах своєї країни (ст. 25). Вони зазначають, що всі люди рівні перед законом і мають право на законний рівний захист (ст. 26). Вони передбачають заходи щодо захисту осіб, які належать до таких етнічних, релігійних чи мовних меншин, які можуть існувати на території держав – учасниць Пакту (ст. 27). Ст. 28 констатує, що для контролю за виконанням положень Пакту створюється Комітет прав людини, до складу якого входять 18 членів. У ст. 29-45 визначені порядок його формування і функціонування. Перший Факультативний протокол до Пакту був прийнятий одночасно з Пактом і набув чинності 23 березня 1976 р., а для України – 25 жовтня 1991 р. Цей документ надав можливість Комітету прав людини, створеному відповідно до положень Пакту, отримувати і розглядати повідомлення осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушень якихось із прав, викладених у Пакті. Відповідно до ст. 1 Протоколу держава – учасниця Пакту, яка стає учасницею Протоколу, визнає компетенцію Комітету прав людини отримувати і розглядати повідомлення від підпорядкованих її юрисдикції осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушення цією державою якихось прав, викладених у Пакті. Особи, які стверджують це і які вичерпали всі можливі внутрішні засоби правового захисту, можуть подавати на розгляд Комітету письмове повідомлення (ст. 2). Повідомлення, які Комітет визнає прийнятними (крім ст. 2, умови визнання прийнятності викладено в ст. З і 5), доводяться до відома держави, яка бере участь у Протоколі і яка, як стверджується, порушує якесь положення Пакту. Ця держава повинна протягом шести місяців подати Комітету письмові пояснення чи заяви, які роз’яснюють це питання, і повідомити про будь-які заходи, якщо вони мали місце і були вжиті цією державою (ст. 4). Комітет прав людини розглядає прийняті повідомлення на закритих засіданнях з урахуванням усіх письмових даних, поданих йому окремою особою і зацікавленою державою – учасницею. Після цього він повідомляє свої міркування державі – учасниці та особі (ст. 5). Короткий звіт про його діяльність відповідно до Факультативного протоколу включається в доповідь, яку він щороку подає Генеральній Асамблеї через Економічну і Соціальну Раду (ст. 6). 20 листопада 1989 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла другий Факультативний протокол Пакту, згідно з яким держави, які погодилися його підписати, відмовляються від застосування смертної кари (набув чинності у 1991 р.)

О. Антонюк