Головна ⇒ 📌Довідник з педагогіки ⇒ Освіта на українських землях під владою Польщі

Освіта на українських землях під владою Польщі

Історія педагогіки України

Розділ ІІІ

НАЦІОНАЛЬНА ОСВІТА УКРАЇНИ В ЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ

2. Освіта на українських землях під владою Польщі

У 1386 р. згідно з польсько-литовською унією (Крев, 1385) литовський князь Ягайло став польським королем і прилучив Литву з усіма українськими землями до Польщі. Галицько-Волинське князівство припинило своє державне існування у 1387 р., коли ним оволоділи поляки, які давно зазіхали на українські землі.

Щодо українського народу Польща провадила агресивну політику. Боярські землі конфісковувались

і роздавались польським магнатам, які закріпачували селян, переслідували православну віру та поширювали католицизм. Українців виселяли з великих міст. Українська мова була витіснена з державного, церковного, освітянського життя польською й латинською. Місто Вільно стало польським католицьким центром. Однак у перші роки польського панування українська мова ще мала досить сильний вплив.

Про престиж української мови тих часів свідчить, наприклад, те, що у 1347 р. польський король Казимир Великий видав був “руською мовою” “Вислицький статут” (привілеї для польської шляхти). Польська королева Ядвіга (1371

– 1399), за походженням угорська княжна, любила читати “слов’янську Біблію” та писання отців церкви, отже, добре знала цю мову. Польський король Казимир Ягайлович більше вмів по-руськи, ніж по-польськи. Історик С. Бандке зазначав, що нащадки польського короля Ягайла в Литві писали всі привілеї “по-руськи”, розмовляли “по-руськи” краще, ніж по-польськи, а в бібліотеці короля Сигізмунда І – передостаннього з Ягеллонів – було 22 книги руською мовою і тільки одна польською.

Культурний вплив України – Русі на Польщу був настільки значний, що навіть зовнішнє і внутрішнє облаштування польського двору часів перших Болеславовичів не відрізнялося від київських і галицьких княжих дворів. Культурне зближення скріплювалось династійними зв’язками. Половина польського населення була православною. Галицькі майстри розписували польські храми. Краківський університет ледь животів, польська мова в другій половині XVI ст. вважалася непрестижною. Німці – видавці польських книг – дорікали польському то-вариству за те, що воно нехтує свою мову.

Згодом народна українська мова була витіснена з офіційного вжитку. Лише в Галичині українською перекладали світські й духовні твори, писали наукові трактати вітчизняні вчені. Національна свідомість українців виражалась у вимозі від панства рівноправності у вірі та мові на державному рівні.

У своїх політичних і духовних впливах Польща зробила ставку на українських багатіїв. їм давали землі, закріплювали за ним селян, за охочували шлюби українців з поляками. Привабливий приклад привілейованого польського шляхтича справляв величезний асиміляторський вплив на українську знать, а його очевидна культурна вищість посилювала потяг до всього польського. Українські аристократи стали масово зрікатись віри батьків і приймати католицизм, а з ним і польську мову та культуру.

Спольщення української освіченої верхівки призвело до втрати класу, який здійснював політичне керівництво, ставив певні політичні цілі, сприяв розвиткові національної культури та освіти, підтримував українську церкву й живив відчуття етнічної самобутності суспільства. Почався занепад моралі, релігії, освіти українців.

У XVI ст. безпосереднє сусідство православних українців з католиками-поляками спричинилося до гострого суперництва, що розгорілося у релігійній і культурній сферах. Розвиваючись як боротьба передусім між православ’ям та католицизмом (у той час для всіх європейців релігія була основним ідеологічним питанням), воно поклало початок першій в українській історії великій ідеологічній дискусії. Торкаючись виключно релігійних питань, вона також порушувала проблему спадщини українців.

Польська держава підтримувала католицьку церкву як власний ідеологічний оплот. Православна церква, залишена напризволяще, аби вижити, була змушена шукати підтримки в українців. За таких умов культурний вплив її на виховання був вельми обмежений.

Приходські школи, колись найпривабливіші установи церкви, були занедбані. Малограмотні вчителі ледве могли навчити дітей письма, читання та катехізису. Від часів Середньовіччя мало що змінилося у програмі шкільного навчання. Тим часом поляки переживали період культурного розквіту, живлячись ідеями західноєвропейського Відродження. На початку XVI ст. в Польщі налічувалося близько 20 друкарень та понад 3000 парафіяльних шкіл.

З огляду на піднесення освітньої справи у поляків, українське духівництво також почало надавати освіті більшого значення. У XVI ст. школи при церквах та монастирях стали загальнопоширеними. У 1550 р. у писемних пам’ятках, зокрема, згадується школа при Красноставській церкві. Засновували школи й освічені жінки, яких споконвіку було чимало в Україні. 1596 року княгиня Олена Чарторийська-Горностай організувала школу в нею ж заснованому Пересопницькому монастирі. У Почаївському монастирі відкрила школу Ганна Гойська, у Загаєцькому – Раїна Ярмолинська. Освічені жінки, розуміючи значення освіти, ширили її і в наступних поколіннях. Заможні люди підтримували школи матеріально. Шляхтич Захарія Четвертинський заповідав частину свого майна на церкву і школу в містечку Четвертая (Волинь): “Дьяка мещане четвертинские своим коштом держати мають, же бы диты их учил и в церкви мураваной на крылосе ставал с хлопяты”.

У школах діти вивчали азбуку, молитви, читали часослов, псалтир, кращі учні – “Апостола”. Спочатку навчали уставного письма, а пізніше – скоропису, який виробився в XV ст. і з XVI ст. уживався в актовому письмі та урядовому діловодстві. Вчили також рахувати.

Навчати дітей починали з семирічного віку. У початкових церковних і монастирських школах вчителювали дяки. 1562 р. Ходкевич, засновуючи Заблудівську церкву, половину суми призначив на утримання дяка – “уставника”, якого зобов’язував “на науці дітей держать”. У своєму заповіті (1577) Василь Загоровський, каштелян волинський, згадує уміння “дяка доброго”. В церковних фундаціях відмічають збільшену дотацію дяка. Отже, багаті меценати, а також церква за кошти прихожан фінансували вчительську працю дяка. За народними звичаями батьки, діти яких вже вивчили псалтир або граматику, несли дяку горщик каші і гривню грішми. Дяк часто був єдиною письменною людиною в селі. До нього звертались за порадою чи в разі потреби написати або прочитати казенний лист. Збереглося письмове, щоправда, не досить серйозне, свідчення пінського шляхтича Євлашевського про те, як він протягом п’яти років “бавився наукою руською”.

У містах існували школи, де викладали світські вчителі. Зокрема, відомо, що у другій половині XVI ст. така школа діяла в Кременці. У 1593 р. чи ще значно раніше в Кам’янці була вірменська школа. Першу вірменську церкву тут збудовано у 1398 р. Можливо, вже при цій церкві й була школа для вірменських дітей.

Освітньою діяльністю займалися також мандрівні дяки і “магістри грамоти”. “Майстер” навчав 8 – 10 дітей за рукописною книгою. Спочатку діти запам’ятовували азбуку, потім склади. По складах училися читати. Письмо вивчалося паралельно з читанням. Діти здобували також елементарні навички лічби в межах 100, рідше – 1000. Навчання переважно було релігійним. Причому тексти церковного вчення заучувались напам’ять. Вчили молитви, псалми, біблійні легенди. Вчились доти, доки не втомлювалися вчитель і учні. Весь навчальний матеріал засвоювали у школі. У дітей виховували серйозне ставлення до навчання і бережне – до книг.

Дітей українських магнатів навчали в домашніх умовах спеціально запрошені для цього вчителі. Часто на ці посади проникали католики, як більш освічені й такі, що знали іноземні мови. Вони провадили державну політику спольщення українців відповідними виховними методами, намагаючись завоювати найбагатші верстви суспільства.

Труднощі української школи, яка перебувала під впливом католицьких тенденцій, долалися завдяки ініціативі міського населення. Воно зберегло традиції сімейного виховання, в якому закріплювався життєвий досвід, здобутки народної педагогіки, мораль, норми поведінки, звичні для українського народу. Важливість навчання розуміли серед простого люду. Про це йдеться в багатьох прислів’ях, приказках, билинах та інших фольклорних творах.

У 1518 р. протестантський пастор Одербон писав, що в Україні при всіх церквах були школи: “Русини завжди мають школи при церквах і монастирях, де діти навчаються началам письма, молитвам, апостольським символам”.

У XVI ст. як опозиція до римсько-католицької церкви виник протестантизм, який через освіту й виховання пропагував свої ідеї. У Польщі та Литві протестанти засновували школи вищого типу, в яких охоче навчалися українці. З них відомі гімназія та академія в Ракові, Панівецька вища школа. Навчальні заклади були також у Дубні, Хмільнику, Любарі, Кисилині, Гощі, Берестечку на Волині. У цих школах вивчались грецька, латинська, польська, церковнослов’янська мови, математика, діалектика, риторика, основи християнської етики, а також історія, географія, космографія, природознавство. У школах вищого типу, крім цього, вивчались іще теологія й філософія. Уся робота школи була спрямована на виховання молоді в дусі протестантського віровчення.

Єзуїти у боротьбі за піднесення католицької церкви взяли приклад з протестантів. Польща й Литва вкрилися мережею єзуїтських шкіл – колегій з добрими педагогами і бурсами (гуртожитками) для учнів. Мовою навчання була латинська. Зразкове навчання й виховання в ка-толицькому дусі готувало нові покоління для зміцнення польської держави. У 1570 р. було відкрито найбільший освітній центр на Сході – Віленську колегію. Згодом король надав їй права академії. Першим її ректором був призначений активний діяч єзуїтів Петро Скарга. Під кінець XVI ст. у ній навчалося понад 800 студентів. На території України першу єзуїтську колегію відкрито у Ярославлі в 1571 р. Очолював її теоретик єзуїтської педагогіки Бенедикт Гербест. Головна мета діяльності колегії – покатоличення дітей української знаті. Діти, перебуваючи під впливом відповідного оточення протягом багаторічного навчання, зрікалися рідної мови, культури, звичаїв. За словами Івана Вишенського, з латинської школи виходили “горді, величаві, пишні, надуті марнославолюбці, бундючні, велемовні, самохвальці, чванливі фарисеї, наклепники, не правдолюбці, правдоненависники, обмовці, всіх докірники, що себе вважають за ліпших”. Єзуїтські школи були відкриті також у Львові, Луцьку, Києві, Кам’янці – Подільському, Острозі, Ужгороді та інших українських містах.

Викладачі цих шкіл – богослови – захищали католицизм, виступали проти православ’я і вітчизняних традицій виховання. В єзуїтських школах вивчали латинську граматику, грецьку й польську мову, риторику, діалектику, історію, космографію, природознавство. У Віденській колегії до того ж – філософію й богослов’я. Схоластичні положення виправдовували аморальність єзуїтської політики поневолення корінного населення. Все це було чуже й відривало учня від рідної культури.

Соціальний і національний гніт Польщі гальмував розвиток освіти. Основна маса трудящого люду у XVI ст. була неписьменною. Та й серед феодалів освічені люди траплялися рідко. Низький культурний рівень мало і православне духівництво.

Православ’я й свідомі громадяни кинули виклик польському католицизму. Боролися з ворогом його ж методами. Невелика купка українських магнатів, які лишились відданими давній вірі, утримували у своїх володіннях православні школи та друкарні. У 1570 р. заснував на своїх землях школу та друкарню князь Юрій Слуцький. Надходила також підтримка від енергійного князя Андрія Курбського, втікача з Москви, який у 70-х роках XVI ст. оселився на Волині і присвятив себе обороні православ’я.

Таким чином свідоме українство й православна церква боролися за відродження та розвиток освіти на рівні тогочасних вимог.