Головна ⇒ 📌Довідник з філософії ⇒ Пік антропологічної ситуації: проблема смислу буття в цілому

Пік антропологічної ситуації: проблема смислу буття в цілому

Філософія світ людини

Філософська антропологія та релігійні уявлення про людину

Пік антропологічної ситуації: проблема смислу буття в цілому
Можливість релігійної інтерпретації людини закладена в самій структурі специфічно людського буття. Ця істота, як відомо, не тільки перебуває в певному відношенні до реалій довкілля, – вона ще й виконується в певному ставленні до цього відношення. Саме таке подвійне відношення є конститутивним для буття людини: це і є її субстанціональністю. Людина є субстанцією, котра відрізняється цим

подвійним відношенням, тобто має самість у онтологічній рухомості поза собою та у себе буття. Дві складові “формули людини”, що інтерпретує її як відношення до відношення, безумовно, нерозривно пов’язані одна з одною, проте вони виконують різні функції щодо реального процесу здійснення людини у світі. Без першого відношення друге не мало б людського змісту, без другого – перше не набуло б людської форми. Історія духовної культури людства в цілому, як, утім, і духовні біографії окремих видатних особистостей, досить переконливо свідчать про це. Спроби однобічного розв’язання тієї напруженості, до якої

залучає людину двоякість, що притаманна її буттю внаслідок того, що, з одного боку, для неї характерне трансцендування через знання та свободу за межі всього лише фактичного, а з іншого – пов’язаність (скутість) трансцендування певною тілесністю, конкретною ситуацією, визначеністю на бору альтернатив та конкретними параметрами ситуації “вільного” вибору і т. ін., – спроби зняти таку напруженість шляхом ідентифікації суб’єктом себе зі своєю духовністю всупереч своїй обмеженості та кінцевості отри мали у філософській традиції назву “ідеалізму”.
Антропологічний смисл останнього полягає, мабуть, у його однобічній орієнтації на досконалість, унаслідок чого випадає з уваги все, чим могла би жити людина і що вона могла би любити, – аж до розвитку ненависті чи відрази до всього, що “не годиться для життя”, позаяк є недосконалим. Прекрасна душа (Дух) відбивається у своїх потенційностях і, щоб не втратити жодної з них, не наважується на ствердження, уникає його і тому зникає, не набуваючи форми взагалі.
Те, що переживає людина, намагаючись зректися своєї кінцевості, також виявляється двояко: з одного боку, таке зречення просто не відбувається, воно неможливе; з іншого ж – навіть відносне досягнення його тягне за собою не емансипацію духу від його “кайданів”, а скоріше втрату почуття реальності, що свідчить про неспроможність претензій духу на його автогонічне виконання і “остаточне” розв’язання антропологічної ситуації. Все те, що “долається” трансцендуванням і, здавалось би, через те мало б утратити свою актуальність, – тягар походження, тваринне начало, випадковість тощо – у такому варіанті зняття напруженості антропологічної ситуації набуває, за всіма нормами негативної діалектики, все більшої могутності – заволодіває людиною, і “той, хто ангела вдає, перетворюється на звіра” (Б. Паскаль).
Смисл іншого шляху, йдучи яким намагаються розв’язати напруженість антропологічної ситуації, полягає у зреченні щодо другого (надбудовного) відношення, а отже, щодо духовної регуляції людської діяльності – відмова від роздумів про ідеали, моральнісні норми, про правильне, справедливе, совість, обов’язок тощо.
Проте на такому шляху людина достатньо швидко з’ясовує, що перетворена на програму спонтанність діяльності легко і непомітно переходить у судоми і заціпеніння, що важче понад усе “жити легко”, і що людина, яка уникає відповідальності за власні вчинки, вимушена, зрештою, відповідати за вчинки інших людей. Такий досвід “подолання” ідеалістичного життєвого проекту не дає позитивного вирішення проблеми, оскільки для людини вже назавжди закрито зворотний шлях до спонтанно-наївної тваринності, відколи вона вже ступила “одного разу” на терен визначеного буття. Існує принципова відмінність між до-духовною тваринністю, із царини якої виростає зрештою життя духу і до якої воно природно періодично повертається знов (сон, автоматична поведінка тощо), та “проектом” тваринності, котрий є певною формою “пост – духовності” і через те є деструктивно суперечливим. Духовний полюс напруженості, у боротьбі проти якого людина намагається відстояти свою цілісність (“Простішими треба бути!”, “Що природне, не може бути потворним” тощо), перемагає саму людину, діючи руйнівно: душа людини, котра лише змушена виконувати ненависні і внутрішньо неприйнятні для неї вимоги духовності, зазнає насильства і породжує зло. Зло – це і є незнищенно присутнє в душі людини – внутрішньо об’єктивне – духовне начало, але таке, що “вдерлося” до душі всупереч волі “Я” як безпосереднього самобуття. Людина, що уникає поглиблення своєї душі до рівня духу, не здатна, проте, його уникнути, – саме таким є онтогенез зла – дурної, згубної пристрасті, злочинної волі й т. ін. Зло – безумовно, духовне начало, воно є плодом насильницького (присилуваного) одухотворення людської душі.
Отже, буття людини не є простою сумою або суперпозицією двох вищезазначених відношень – у такий спосіб взагалі неможлива єдність, що необхідна будь-якій даній істоті як єдиній даній істоті. Скоріше слід говорити про таку діалектичну єдність їх, у якій кожне зі згаданих відношень на свій зразок є провідним. І якщо з абстрактної точки зору основним (отже, основним, базисно-спричинювальним) є те з них, котре, взяте у своїх загальних рисах, становить також спосіб буття тварин (принаймні вищих), то телеологічно визначальним виступає тут друге відношення, що і провокує, врешті-решт, уявлення про нього як про самовідношення суто духовної істоти.
В цілому ж треба зазначити, що жодний найдосконаліший та всебічно розгорнутий проект, позитивний план тощо структури людського буття сам собою не при водить до тієї мети, що (частіше імпліцитно) міститься у підгрунті пошуку нами відповіді на запитання: чому ми прагнемо розуміння нашої сутності, чому ми бажаємо знати, ким або чим ми є? При цьому ніяка реальна безглуздість наших пошуків, ніякі поразки на шляху до такого розуміння, ані навіть чітке усвідомлення факту “даремності” пошуку відповіді на ці запитання не звільняє нас від наполегливого прагнення осягнути самих себе. Надто поквапливою і невиправданою уявляється відмова від думки, що такого роду “знання” має смисл не тільки і не стільки у самому собі – за своїм задумом воно не може бути просто задоволенням теоретичної потреби у знанні (пізнаному), котре вже як таке стає остаточним виконанням, тобто саме як таке є (несе у собі) задоволення. Це “знання” зовсім іншого характеру. Тут скоріше сам пошук цього знання, а відповідно й воно саме, має принципово непрагматичну, а отже, практичну, тобто смисложиттєво зорієнтовану, домінанту. Антропологічне дослідження, розглянуте у низхідному плані, тобто аж до палеонтологічних та етнологічних відгалужень, набуває своєї динаміки з пошуку можливостей віднайти у цьому житті, яким ми мусимо жити, певний живий смисл, причому смисл цілковитий, всеосяжний принаймні в тенденції.