Політика російського самодержавства щодо України в 1907-1914 рр. – Українські землі на початку XX ст
Історія України
Історія України в Нові часи (друга половина XVIII – початок XX ст.)
Українські землі на початку XX ст.
Політика російського самодержавства щодо України в 1907-1914 рр.
У І та II Державних думах діяла Українська думська громада (відповідно 45 та 47 депутатів), яка вимагала розв’язання земельного питання, автономії України, розвитку національної освіти. 3 червня 1907 р. цар Микола II розпустив II Державну думу – цей день став закінченням революції 1905-1907 рр. Новий політичний режим отримав назву “Третьочервнева монархія”.
Одним з елементів столипінської реакції було переслідування національних меншин. Царський уряд заборонив викладання українською мовою в школах та вищих навчальних закладах. Був заборонений
Із метою координації діяльності українських сил у нових умовах українські діячі 1908 р. створили міжпартійний політичний блок – Товариство українських поступовців (ТУП). Його лідерами стали М. Грушевський, С. Єфремов, Є. Чикаленко, Д. Дорошенко. ТУП обстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за національне відродження, ідею національно-територіальної автономії України в складі Росії, займалося культурно-просвітницькою діяльністю.
Столипінська аграрна реформа в Україні
Царський уряд на чолі з П. Столипіним прагнув згладити соціальні суперечності в суспільстві. Із цією метою в Росії 1906-1911 рр. з ініціативи П. Столипіна здійснювалася аграрна реформа (схема 4, с. 740).
Загалом у Росії реформа не досягла поставленої мети. Але саме в Україні вона мала найбільший успіх – з общин вийшла майже половина селянських господарств, що сприяло розвитку капіталізму на селі. Близько 1 млн українців переселилися до Сибіру. Зросли посівні площі, валовий збір зернових, товарність сільського господарства. Але реформа не змогла послабити соціальну напругу на селі. 1914 р. кількість малоземельних селян сягнула понад 2 млн осіб. Бідняцькі господарства залишалися малопродуктивними і малотоварними.
Незважаючи на успіхи, столипінська аграрна реформа не вирішила основні питання: не було створено опору царському режимові й соціальна напруга на селі не тільки не спала, але й ще більше загострилася. До неприязні між поміщиками та селянами додалася ворожість між заможним та бідним селянством.
Отже, на відміну від Східної Галичини, де до початку XX ст. всі українські партії перейшли на самостійницькі позиції, українські партії Наддніпрянщини дотримувалися плану перебудови Росії у федерацію, де Україна користувалася б правами національно-територіальної автономії, а не самостійної держави. Напередодні першої світової війни на самостійницьких позиціях серед східноукраїнських лідерів стояли лише адвокат М. Міхновський, історик В. Липинський та публіцист Д. Донцов. Популярність федеративного плану серед політичних діячів Наддніпрянської України була викликана тісною інтеграцією українських земель в економічне і культурне життя Російської імперії. Це призвело до відтворення серед частини української інтелігенції так званого малоросійського типу з подвійною (російською та українською) національною свідомістю, представники якого не були зацікавлені в державному відокремленні. За умов постійних репресій з боку царського уряду значна частина національно свідомої інтелігенції продовжувала жити переконанням, що український рух не має серйозних політичних перспектив. Лідери українських партій розраховували на те, що російська демократична інтелігенція після повалення царату з розумінням поставиться до українських національних вимог.
Схема 4
– Послаблення конфронтації в суспільстві, відвернення загрози нового революційного вибуху
– Підвищити ефективність сільськогосподарського виробництва
– Збільшити товарність селянського господарства
– Зміцнити соціальну опору самодержавства на селі
– Вирішити проблему аграрного перенаселення
– Руйнування селянської “общини” та закріплення за кожним господарем у приватну власність земель, якими він користувався
– Надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк
– Заохочення селян до переселення у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу і Середньої Азії
– Упродовж 1907-1915 рр. в індивідуальну власність закріпили землю: на Правобережжі – 48 % селян, на Півдні – 42 %, на Лівобережжі – 16, 5 %
– Селянський земельний банк протягом 1906-1916 рр. продав українським селянам 596,4 тис. десятин землі, переважно поміщицької
– На нові землі протягом 1906-1912 рр. виїхало з Наддніпрянщини близько 1 млн осіб; щоправда майже чверть повернулися додому
Національному рухові українців вдалося зберегтися і розвинутися завдяки тому, що заборони і репресії торкнулися тільки його видимої частини – політичного керівництва та культурнопросвітніх організацій. На відміну від попередніх десятиліть, він зміг діяти через інші, на перший погляд національно нейтральні, товариства – земства і кооперативи.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...