Головна ⇒ 📌Довідник з психології ⇒ Позиція особистості як психологічний об’єкт Виховання – ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ВИХОВАННЯ

Позиція особистості як психологічний об’єкт Виховання – ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ВИХОВАННЯ

Педагогічна психологія: навчальний-методичний посібник

Розділ 4

1 ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ВИХОВАННЯ

1.2. Позиція особистості як психологічний об’єкт Виховання

Кожна людина має у своєму арсеналі принаймні дві відносно автономні системи психічного відображання дійсності. Одна з них – когнітивна – дає їй змогу пізнавати світ раціонально. Розвиток цієї системи здійснюється переважно в межах навчання людини. Інша система – емоційна – орієнтує людину в світі шляхом виробляння вибіркового емоційного ставлення до об’єктів

дійсності, які в змозі задовольняти її потреби. В онтогенетичному плані друга система на момент народження є краще підготовленою до функціонування порівняно з першою, а тому саме вона забезпечує підтримування динамічної рівноваги людського організму як відкритої системи. Завдяки їй у дитини активно виникають різноманітні вибіркові ставлення до навколишніх, які нею опікуються, до інших людей, до предметного світу, який включається в коло задоволення її базових потреб, що й забезпечує їх дальший соціальний розвиток.

Отже, починаючи з дитячого віку ставлення людини до інших соціальних істот і до предметного

світу має вибірковий характер, який у першу чергу зумовлюється своєрідністю її попереднього життєвого досвіду, позитивного або негативного переживання нею обставин власного життя. Ще більшої вибірковості вони набувають тоді, коли спілкування і взаємодія з навколишнім світом стають для людини усвідомленими потребами й внутрішньою необхідністю. Так в особистості з’являється позиція як система вибіркового ставлення людини до оточення, яка пов’язана з оцінкою навколишньої дійсності і визначає індивідуальний характер її діяльності та вчинків.

У психології вчинки розуміються як дії, опосередковані спілкуванням людини, її взаємодією з іншими людьми. Вони регулюються певними соціальними нормами та викликають моральні оцінки навколишніх людей, які, у свою чергу, також впливають на формування складових позиції.

Внутрішня позиція – це насамперед система спрямованості особистості, її мотивів, потреб і прагнень, які зумовлюють певне ставлення людини до дійсності, до соціального оточення й до самої себе та визначають конкретну лінію її поведінки.

Центральними елементами такої системи спрямованості є особистісні смисли, які розуміються як смислові установки, значущі мотиви, заради яких особистість діє. Такі установки проявляються як готовність людини діяти певним чином у різних проблемних ситуаціях, у тому числі й у ситуаціях морального вибору. Позиція особистості як суб’єкта суспільної поведінки й діяльності виступає складною системою її відносин, установок і мотивів, цілей і цінностей, які можуть бути як просоціального, так і асоціального змісту. Ієрархія таких складових, домінування просоціальних або ж асоціальних утворень визначає своєрідність і соціальну зна-чимість кожної конкретної особистості.

Корисно в цьому контексті згадати установчо-позиційний підхід до визначення структури особистості, що його запропонував В. А. Ядов. З його точки зору, людина має складну систему різних диспозиційних утворень, які регулюють її поведінку й діяльність. Диспозиції (або позиції) являють собою комплекс готовності свідомості й нервової системи людини діяти певним чином. Такі позиційні утворення виникають кожного разу при зустрічі певної потреби з відповідною ситуацією її потенційного задоволення.

Диспозиції організовані ієрархічно й утворюють такі чотири рівні:

Перший рівень, найнижчий, утворюють елементарні фіксовані установки (set), які формуються на основі вітальних потреб людини. Вони утворюються в найпростіших ситуаціях, на зразок такої, як, ступивши на ескалаторні сходи, ми певний час ще продовжуємо рухатися, хоча нікуди не поспішаємо. Як правило, такі установки не усвідомлюються й не переживаються. Основний осередок їхнього формування – це умови сімейного оточення дитини як основного джерела її первинної соціалізації, різноманітні предметні ситуації. Відповідний їм метод формування – привчання.

Другий рівень – це рівень складніших диспозицій, формується на основі потреб людини у спілкуванні, й це здійснюється в малих групах і в тих ситуаціях, які задані діяльністю в таких групах. Такі особистісні утворення називаються соціальними фіксованими установками, або атитюдами (ставленнями). Порівняно з установками попереднього рівня, атитюди мають не лише поведінковий, а й афективний (як ставлення до інших), й когнітивний (як усвідомлення такого ставлення) компоненти. Таким способом сформована переважна більшість комунікативних навичок і вмінь людини.

Третій рівень базових соціальних установок охоплює диспозиції, в яких фіксується загальна спрямованість інтересів особистості відносно конкретної сфери соціальної активності (сфера професійних інтересів, певного виду відпочинку, політичної активності тощо). Такі базові соціальні установки концентрують особистість на певній царині діяльності, виражають її ставлення до цієї діяльності, усвідомлюються нею як пріоритетність певного стилю власної поведінки порівняно з іншими.

Четвертий рівень, найвищий рівень диспозицій утворює система ціннісних орієнтацій особистості, під якою розуміється стійка система спрямованості інтересів і потреб людини. Це виражає її ставлення до цілей життєдіяльності й до засобів задоволення їх. Цілепокладання на цьому рівні – це певний “життєвий план”, найважливішим елементом якого виступають окремі життєві цілі, пов’язані з головними соціальними сферами діяльності людини – працею, пізнаванням, сімейним і суспільним життям.

Описана система диспозиційних утворень виступає регулятором поведінки людини. Установки першого рівня регулюють безпосередні реакції людини на актуальну предметну ситуацію. Другий рівень регулює вчинки особистості у звичних ситуаціях взаємодії з оточенням. Третій рівень забезпечує регуляцію системи вчинків людини, таких, як, скажімо, стиль професійної діяльності, схильність до певного виду організації відпочинку чи до системи домогосподарювання. Четвертий, виший рівень регулює поведінку й діяльність людини у найзначущіших ситуаціях її соціальної активності, зокрема, у проблемних, конфліктних чи в ситуаціях морального вибору.

Отже, позиція особистості – це система ціннісних орієнтацій та установок людини, які відображають спосіб її ставлення до когось або до чогось. У ній виділяються три компоненти:

Інтелектуальний – знання про щось як суб’єктивний образ об’єкта ставлення;

Емоційний – як переживання ставлення;

Поведінковий, що реалізує спосіб активності до об’єкта ставлення.

Елементи позиції виступають не лише регуляторами по-ведінки особистості, а й рушійною силою її соціального й психічного розвитку. Закріплюючись через реалізацію в суспільній практиці, позиція втілюється в такі риси характеру: комунікативні (як ставлення до інших), суб’єктно-діяльнісні (як ставлення до предметного світу) та рефлективні (як відображення ставлення людини до самої себе). Останні завершують формування структури характеру людини, забезпечують його цілісність і саморегульованість, тим самим забезпечуючи й відносну автономність особистості в суспільстві. З огляду на це виховання людини можна розглядати як керування становленням або зміною її установок і ціннісних орієнтацій, як формування в неї здатності до цілеспрямованого усвідомлювання власних соціальних установок і життєвих цінностей, а також як створення психологічних механізмів реалізації їх на практиці.