Психологічні напрями, школи і концепції – РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЇ ЯК НАУКИ

/> Основні питання, які намагався дослідити Тітченер, такі:
– що є елементом психіки;
– як ці елементи комбінуються, синтезуючи психіку;
– чому вони комбінуються саме так, а не інакше.
Третє питання Тітченер висвітлював через пояснення психічних процесів у термінах паралельних їм фізіологічних процесів. Свідомість науковець трактує як загальний підсумок досвіду особистості, який існує в певний час.
За Тітченером, психологія є наукою про досвід, який залежить від суб’єкта, що цей досвід здобуває. Досвід людина здобуває через інтроспекцію (самоспоглядання), у якій вона для цього повинна тренуватися.
Функціоналізм. Структуралізму протистояв функціоналізм. Цей напрям, відкидаючи аналіз внутрішнього досвіду і його структур, вважав, що основне для психології – з’ясувати, як ці структури працюють, коли людина розв’язує певні завдання, які стосуються її актуальних потреб. Тобто наочна сфера психології розширювалася. Її трактували як таку, що охоплює психічні функції (а не елементи) як внутрішні операції, які здійснює не безтілесний суб’єкт, а організм з метою задовольнити свою потребу в пристосуванні до середовища.
Один із засновників функціоналізму в США – Вільям Джемс (1842-1910), відомий також як лідер прагматизму (від грец. “прагма” – дія) – філософії, яка оцінює ідеї й теорії, враховуючи те, як вони спрацьовують на практиці, приносячи користь індивіду.
В “Основах психології” (1890) Джеме писав, що внутрішній досвід людини – це не “ланцюжок елементів”, а “потік свідомості”, для якого характерна особистіша (у значенні вираження інтересів особистості) вибірковість (здатність постійно робити вибір).
Функціоналізм підкреслював життєву значущість свідомості для суб’єкта. За Джемсом, психічні явища не можна вивчати незалежно від фізичних умов світу, бо світ і розум людини розвивалися одночасно й пристосувалися один до одного.
Гештальтпсихологія. Гештальтпсихологія як науковий напрям, датою появи якого вважають 1910 р. – час зустрічі Макса Вертгеймера (1880-1943), Вольфганга Келера (1887-1967) і К. Коффки (1886-1941) – виникла як спроба теоретично обгрунтувати деякі феномени зорового сприйняття. Замість пошуку елементів свідомості цей напрям зробив наголос на її цілісності.
Гештальтпсихології вважали, що первинними є саме цілісні структури (гештальти), які в принципі неможливо побудувати з якихось елементів. Гештальти мають свої характеристики і закони. Єдиною психічною реальністю гештальтпсихологи вважали факти свідомості.
Отже, свідомість у гештальттеорії розглядали як цілісність, охоплену динамікою пізнавальних (когнітивних) структур, які змінюються за психологічними законами.
Фройдизм, психоаналіз. Засновником психоаналізу є 3. Фройд (1856-1939). Уперше загальні положення психоаналізу він виклав у 1900 р. – у “Тлумаченні сновидінь”. На відміну від напрямів психології, представлених вище, психоаналіз – теоретичне вчення, зумовлене потребами клінічної практики.
Згідно з Фройдом, психіка аж ніяк не збігається зі свідомістю. Свідомість становить лише тонкий шар на поверхні несвідомого. Якщо не досліджувати несвідоме, ніяк не можна збагнути природу психіки.
Ключовими термінами психоаналізу є несвідоме – уявлення про те, що існує психічна діяльність, якої суб’єкт не усвідомлює; опір – ідея про те, що на ставлення людини до об’єкта впливає ставлення до минулих об’єктів (насамперед тих, що оточували її в дитинстві); лібідо – психічна енергія, джерело якої – у несвідомому.
На основі багаторічних клінічних спостережень Фройд сформулював психологічну концепцію, відповідно до якої психіка, особистість людини складається з 3-х компонентів, рівнів: “ВОНО”, “Я”, “НАД-Я”. “ВОНО” – несвідома частина психіки, вируючий казан біологічних вроджених інстинктивних потягів: агресивних і сексуальних. “ВОНО” насичене сексуальною енергією – “лібідо”. Людина – замкнута енергетична система, кількість енергії в кожного – постійна величина. Несвідоме та ірраціональне, “ВОНО” підкоряється принципу задоволення, тобто задоволення і щастя – головні цілі в житті людини. Другий принцип поведінки – гомеостаз – тенденція до збереження зразкової внутрішньої рівноваги.
Рівень “Я”- свідомості перебуває у стані постійного конфлікту з “ВОНО”, пригнічуючи сексуальні потяги. На “Я” впливають три сили: “ВОНО”, “НАД-Я” і суспільство, яке висуває свої вимоги до людини. “Я” прагне встановити гармонію між ними, підкоряється не принципу задоволення, а принципу “реальності”.
“НАД-Я” слугує носієм моральних стандартів, це та частина особистості, яка виконує роль критика, цензора, совісті. Якщо “Я” ухвалить рішення або здійснить дію на догоду “ВОНО”, але на противагу “НАД-Я”, тоді отримає покарання у вигляді відчуття провини, сорому, докорів сумління. “НАД-Я” не пускає інстинкти в “Я”, тоді енергія цих інстинктів сублімується, трансформується, втілюється в інших формах діяльності, які прийнятні для суспільства і людини (творчість, мистецтво, суспільна активність, трудова активність, у формах поведінки: у снах, описках, обмовках, жартах, каламбурах, у вільних асоціаціях, в особливостях забування).
Якщо енергія “лібідо” не знаходить виходу, то в людини виникають психічні хвороби, неврози, істерики, депресія.
Для порятунку від конфлікту між “Я” і “ВОНО” застосовують засоби психологічного захисту: витіснення, придушення – мимовільне усунення зі свідомості недозволенних думок, відчуттів, бажань у несвідоме “ВОНО”; проекція – несвідома спроба позбутися нав’язливого бажання, ідеї, приписавши її іншій особі; раціоналізація – несвідома спроба раціоналізувати, обгрунтувати абсурдну ідею.
Становлення психіки в дитини відбувається через подолання Едипового комплексу. Боячись кастрації, дитина долає сексуальний потяг до матері, долає Едипів комплекс (до 5-6 років), і в неї виникає “НАД-Я”, совість. Особливості сексуального розвитку в дитячому віці визначають характер, особистість дорослої людини, її патології, неврози, життєві проблеми і труднощі.
Фройд сформулював теорію сексуального розвитку. Проте заслуга Фройда в тому, що він привернув увагу вчених до серйозного вивчення несвідомого в психіці, уперше виокремив і почав вивчати внутрішні конфлікти особистості.
Неофройдизм. Цей напрям, засвоївши основні схеми й орієнтації ортодоксального психоаналізу, переглянув базову для нього категорію мотивації. Вирішальну роль було відведено впливам соціокультурного середовища та його цінностям.
Уже Альфред Адлер прагнув обгрунтувати несвідомі комплекси особистості соціальними чинниками. Підхід, який накреслив Адлер, розвинула група дослідників, яких традиційно називають неофройдистами.
Лідером неофройдизму традиційно вважають Карен Хорні (1885- 1953). Вона, спираючись на психоаналітичну практику, доводила, що всі конфлікти, які виникають у дитинстві, породжені стосунками дитини з батьками. Саме через характер цих взаємин в дитини виникає банальне відчуття тривоги, яке відображає її безпорадність у потенційно ворожому світі. Невроз – це ніщо інше, як реакція на тривожність. Збочення та агресивні тенденції, які описав Фройд, є не причиною неврозу, а його результатом. Невротична мотивація набуває трьох напрямів: рух до людей як потреба в любові, рух від людей як потреба в незалежності та рух проти людей як потреба у владі (ненависть, яка породжує протест та агресію).
Орієнтація на соціокультурні чинники замість біологічних визначила особливості неофройдизму.
Трансперсональна психологія. Трансперсональні тенденції в психології існували вже декілька десятиріч. Найвідомішими представниками цього напряму були К. Г. Юнг, Р. Ассаджіолі, А. Маслоу. Могутнім важелем для нового руху стали клінічні дослідження із застосуванням психоделічних препаратів (ЛСД), методів голотропного занурення і ребефінгу (С. Грофф).
К. Юнг надавав великого значення несвідомому і його динаміці, однак уявлення К. Юнга про несвідоме радикально відрізнялося від поглядів Фройда. Юнг розглядав психіку як комплементарну взаємодію свідомого і несвідомого компонентів за умов безперервного обміну енергією між ними. Для нього несвідоме не було психобіологічним звалищем відторгнутих інстинктивних тенденцій, витіснених спогадів і підсвідомих заборон. Він вважав його творчим, розумним принципом, який пов’язує людину з усім людством, з природою і космосом. Вивчаючи динаміку несвідомого, Юнг відкрив функціональні одиниці, для яких використовував назву “комплексів”.
Комплекси – це сукупність психічних елементів (ідей, думок, відносин, переконань), які об’єднуються навколо якогось тематичного ядра та асоціюються з певними відчуттями.
Юнгу вдалося простежити комплекси від біологічно детермінованих сфер індивідуального несвідомого до початкових міфопороджувальних патернів, які він назвав “архетипами”.
АРХЕТИПИ – це несвідомі первинні, історично початкові образи та ідеї з життя, культури, поведінки і діяльності первісного життя наших предків; архетипи постійно перебувають у колективному несвідомому і, знову-таки, однаково виявляються в житті сучасних людей.
Архетип – це загальна ідея чи образ глибокого минулого розвитку людства, а також це успадкована схильність відповідати світу в певний спосіб. З кожним архетипом може бути пов’язане широке коло різних символів.
Юнг зробив висновок, що, крім індивідуального несвідомого, існує колективне, расове несвідоме, яке є виявом творчої космічної сили. Воно – загальне для всього людства. Юнг вважав, що в процесі індивідуалізації людина може подолати вузькі межі Его та особистого несвідомого і з’єднатися з вищим “Я”, що відповідає всьому людству і всьому космосу. Отже, Юнга можна вважати першим представником трансперсональної орієнтації в психології.
Юнг розглядав структуру особистості як таку, що складається з трьох компонентів: а) свідомість – ЕГО-Я; б) індивідуальне несвідоме – “ВОНО”; в) “колективне несвідоме”, яке складається з психічних прототипів, або “архетипів”. Колективне несвідоме, на відміну від індивідуального (особистого несвідомого), ідентичне у всіх людей і тому утворює загальну підвалину душевного життя кожної людини, а за своєю суттю є над особистим. Колективне несвідоме – над глибинний рівень психіки. У снах, фантазіях багатьох людей є певна схожість з міфологічними, фольклорними сюжетами і навіть з найдавнішими космологічними ідеями, хоча людина свідомо цих міфів, ідей могла і не знати.
Важливий внесок в трансперсональну психологію зробив Абрахам Маслоу (про його роль у розвитку гуманістичної психології вже йшлося), він досліджував досвід людей, у яких були спонтанні містичні або, як він їх називав, “пікові переживання”. У традиційній психіатрії до будь-якого містичного досвіду звичайно ставляться як до серйозної психопатології.
Важливим аспектом праці Маслоу був аналіз людських потреб і перегляд теорії інстинктів. Науковець вважав, що вищі потреби становлять важливий аспект людської особистості, їх не можна розглядати як похідні від нижчих інстинктів.
На думку Маслоу, вищі потреби відіграють важливу роль у психічному здоров’ї і розвитку хвороб.
Отже, істотною відмінною рисою трансперсональної психології є модель людської душі, у якій визнано значущість духовного і космічного виміру і можливостей для еволюції свідомості.
Емпіричне підтвердження трансперсональному підходу до розуміння людини дали 30-річні дослідження Станіслава Гроффа. Він довів, що у сфері свідомості людини немає чітких меж і обмежень, проте виокремив чотири сфери психіки, які перебувають за межами нашого звичайного досвіду свідомості:
– сенсорний бар’єр;
– індивідуальне несвідоме;
– рівень народження і смерті (перинатальні матриці);
– трансперсональна сфера.
Більшості людей доступні переживання на всіх чотирьох рівнях. Переживання ці можна спостерігати під час сеансів із психоделічними препаратами або в сучасних підходах експериментальної психотерапії, де використовують дихання, музику (ребефінг, голотропне занурення), роботу з тілом. їхньому переживанню сприяють найрізноманітніші релігійні обряди, східні духовні практики.
Біхевіоризм. Біхевіоризм визначив обриси американської психології XX ст. У перекладі англійське слово “behavior” означає поведінка. Отже, предметом психології, за біхевіоризмом, є поведінка, а не свідомість, як вважали прихильники інтроспективної психології. Свідомість визначали за допомогою суб’єктивних методів, поведінка була цілком у сфері дії об’єктивного методу. Теоретичним лідером біхевіоризму став Дж. Б. Уотсон (1878-1958). Предметом психології він вважав поведінку, яка цілком побудована із секреторних та м’язових реакцій, що повністю визначаються зовнішніми стимулами.
Формула “стимул-реакція”, яку біхевіористи пропагували як пояснювальний принцип поведінки, передбачала, що з людини можна виліпити що завгодно, якщо давати їй відповідні стимули, позитивно підкріплювати певні реакції. Російським варіантом біхевіоризму можна вважати рефлексологію В. М. Бехтерева (1857-1927).
Джон Уотсон сформулював кредо біхевіоризму: “Предметом психології є поведінка”.
Особистість людини, з погляду біхевіоризму, є не що інше, як сукупність поведінкових реакцій, властивих цій людині. Та або інша поведінкова реакція виникає на певний стимул, ситуацію. Формула “стимул – реакція” (S-R) була провідною в біхевіоризмі. Закон ефекту Торндайка уточнює: зв’язок між S-R посилюється, якщо є підкріплення. Підкріплення може бути позитивним (похвала, отримання бажаного результату, матеріальна винагорода тощо) або негативним (біль, покарання, невдача, критичне зауваження тощо). Поведінка людини найчастіше випливає з очікування позитивного підкріплення, але іноді переважає бажання насамперед уникнути негативного підкріплення, тобто покарання, болю тощо.
Отже, з позиції біхевіоризму особистість – це все те, чим володіє індивід, і його можливості щодо реакцій (навички, соціально регульовані інстинкти, соціалізовані емоції + здатність до пластичності, щоб утворювати нові навички + здатність утримання, збереження навичок) для пристосування до середовища, тобто особистість – організована і відносно стійка система навичок. Вони становлять основу стабільної поведінки. Навички пристосовані до життєвих ситуацій, зміна ситуації зумовлює формування нових навичок.
Людину в концепції біхевіоризму розуміють насамперед як істоту, запрограмовану на ті чи інші реакції, дії, поведінку.
У надрах самого біхевіоризму психолог Е. Толмен поставив під сумнів схему S-R як дуже спрощену і ввів між цими членами важливу перемінну І – психічні процеси конкретного індивіда, які залежать від його спадковості, фізіологічного стану, попереднього досвіду і природи стимулу (S-I-R).
Пізніше один з послідовників Уотсона-Скіннер, розвиваючи концепцію біхевіоризму, довів, що будь-яка поведінка визначається наслідками, сформулював “принцип оперантного обумовленім” – поведінка живих організмів визначається наслідками, які вона зумовлює.
У 1970-ті роки біхевіоризм представив свої концепції в новому ракурсі – з погляду теорії соціального вчення. На думку А. Бандури, одна з головних причин, що зробила нас такими, які ми є, пов’язана з нашою схильністю наслідувати поведінку інших людей з урахуванням того, наскільки сприятливі можуть бути результати такого наслідування для нас. Отже, на людину впливають не тільки зовнішні умови, вона також постійно має передбачати наслідки своєї поведінки, самостійно її оцінюючи.
Необіхевіоризм. Формула біхевіоризму була чіткою і однозначною: стимул-реакція. Питання про ті процеси, які відбуваються в організмі та психічному устрої між стимулом і реакцією, не брали до уваги.
В основі такої позиції – упереджена філософія позитивізму: переконання в тому, що для наукового факту характерна безпосередня спостережливість. Як зовнішній стимул, так і реакція були доступні для спостереження кожному, незалежно від його теоретичної позиції. Тому зв’язок “стимул-реакція” є, відповідно до радикального біхевіоризму, непорушною опорою психології як точної науки.
Тим часом у колі біхевіористів з’явилися видатні психологи, які поставили цей постулат під сумнів. Першим з них був американець Едвард Толмен (1886-1959), який вважав, що формула поведінки має складатися не з двох, а з трьох членів, і тому виглядати так: стимул (незалежна змінна) – проміжні змінні – залежна змінна (реакція).
Середня ланка (проміжні змінні) – недоступні для прямого спостереження психічні моменти: очікування, установки, знання.
Когнітивна психологія (когнітивізм). З біхевіоризму, а саме з пізньої його моделі, яка між стимулом і реакцією вже допускала існування певних суб’єктивних чинників, бере початок напрям когнітивної психології. Суть загальних уявлень когнітивної психології про психіку в тому, що вона є властивою живим організмам системою отримання, переробки та фіксації інформації. Тобто представників когнітивізму в психології цікавлять передусім інформаційні процеси, що їх вони уявляють за аналогією з функціонуванням обчислювальних приладів. Першим завданням цього напряму було дослідити перетворення сенсорної інформації від моменту зустрічі стимулу з рецептором до одержання відповіді (реакції). Більш загальні завдання цей напрям почав ставити перед собою, коли можливості вивчення окремих психічних процесів почали вичерпуватися.
Когнітивна психологія – напрям, який намагається довести вирішальну роль ЗНАННЯ в організації поведінки суб’єкта.
До когнітивної психології можна зарахувати теорію когнітивного дисонансу Л. Фестінгера, відомими представниками когнітивізму є також Дж. Брунер, Р. Аткінсон.
Слово “когнітивний” походить від латинського дієслова coghoscere – знати. Психологи, які об’єдналися довкола цього підходу, стверджують, що людина – це не машина, яка сліпо і механічно реагує на внутрішні чинники або на події в зовнішньому світі; навпаки, розумові людини доступно більше: аналізувати інформацію про реальну дійсність, робити порівняння, ухвалювати рішення, розв’язувати проблеми, які постають перед нею щохвилини.
Когнітивні теорії особистості грунтуються на трактуванні людини як істоти, що розуміє, аналізує, оскільки людина перебуває у світі інформації, яку треба збагнути, оцінити, використати.
Вчинок людини містить три компоненти: а) саму дію, б) думки, в) відчуття, які вона переживає, виконуючи певну дію.
Гуманістична психологія. Цей напрям у психології пов’язаний з іменами А. Маслоу (1908-1970), К. Роджерса (1902-1987), Г. Оллпорта (1897-1967), він укорінений у психотерапевтичній практиці.
Головним предметом гуманістична психологія вважає ОСОБИСТІСТЬ як унікальну цілісну систему, яка являє собою не щось нерухоме, а живу можливість самоактуалізації – неповторного вияву в реальному житті індивідуального потенціалу людського буття, властивого кожній людині.
Людину потрібно вивчати як цілісну й унікальну істоту. Людина відкрита до світу. Проживання світу в собі та себе у світі є головною психологічною реальністю. Людина – істота вільна, здатна вирішувати, обирати шлях власного розвитку. Вона активна, творча істота.
Якщо фройдизм вивчає невротичну особистість, бажання, вчинки і слова, якої розходяться між собою, думки про саму себе і про інших людей часто діаметрально протилежні, то гуманістична психологія, навпаки, вивчає здорові, гармонійні особистості, які досягли вершини особистісного розвитку, вершини “самоактуалізації”. Такі “самоактуалізовані особистості”, на жаль, становлять лише 1-4% загальної кількості людей, решта перебувають на тому чи іншому щаблі розвитку.
А. Маслоу, один з провідних психологів у галузі дослідження мотивації в США, розробив “ієрархію потреб”. Вона складається з таких щаблів:
– фізіологічні потреби – це низькі, керовані органами тіла потреби (дихання, харчова, сексуальна, потреби в самозахисті).
– потреба в надійності – прагнення в матеріальній надійності, здоров’ї, забезпеченні в старості тощо.
– соціальні потреби. Задоволення цього рівня потреб не є об’єктивне, і його важко описати. Одній людині достатньо небагато контактів з іншими людьми, в іншої потреба в спілкуванні дуже сильна.
– потреба в пошані, усвідомленні власної гідності – ідеться про престиж, соціальний успіх.
– потреба в розвитку особистості, у самореалізації, самоактуалізації, в осмисленні свого призначення у світі.
Самореалізація. Усвідомлення власної гідності. Соціальні потреби. Потреби в надійності Фізіологічні потреби. Все це Ієрархія потреб людини (або щаблі розвитку).
Можливість задоволення вищих потреб є сильнішим стимулом до активності, ніж задоволення нижчих.
Сенс життя можна знайти в зовнішньому світі, мабуть, трьома шляхами: а) здійснюючи вчинки; б) переживаючи цінності, відчуваючи єдність з іншими людьми, переживаючи любов; в) страждаючи.
Різні шляхи самоактуалізації можливі за умови, якщо в людини є вищі метапотреби в розвитку, життєві цілі: істина, краса, доброта, справедливість.
Контрольні питання:
– Які підходи до визначення історичних етапів розвитку психологічної науки Ви знаєте?
– У чому сутність культурологічного підходу до визначення історичних етапів розвитку психологічної науки?
– Які особливості етапу розвитку психології як науки про душу?
– Які особливості етапу розвитку психології як науки про свідомість?
– Які особливості етапу розвитку психології як науки про поведінку?
– У чому виявляються особливості розуміння людської психіки в психоаналізі?
– Які погляди на психіку наявні на сучасному етапі розвитку?
– Що є головним завданням психології в концепції структуралізму?
– Чим відрізняються погляди структуралістів і функціоналістів на завдання психології?
– У чому суть гештальтпсихології як наукового напряму?
– Які погляди на психіку були в 3. Фройда?
– У чому суть психоаналізу як наукового напряму?
– Яке місце в трансперсональній психології посідають погляди К. Юнга і С. Грофа?

Література:
Бессознательное. Природа, функции, методы исследования. В 3-х томах. – Т. 1. – Тбилиси, 1978.
Варій М. Й. Загальна психологія: Навч. посібник І Для студ. психол. і педагог, спеціальностей. – Львів: Край, 2005.
Ждан А. Н. История психологии от античности до наших дней. – Москва, 1990. Исторический путь психологии: прошлое, настоящее, будуще. – Москва, 1992. Левчук Л. Т. Психоаналіз: історія, теорія, мистецька практика: Навч. посіб. – К.: Либідь, 2002.
Максименко С. Д. Розвиток психіки в онтогенезі. У 2-х т. – К.: Форум, 2002. Нариси з історії вітчизняної психології (XVII – XVIII ст.) / За ред. Г. С. Костюка. – Київ, 1952. Нариси з історії вітчизняної психології кінця XIX і початку XX ст. / За ред. Г. С. Костюка. – Київ, 1955.
Основи психології / Під заг. ред. О. В. Киричука, В. А. Роменця. – К.: Либідь, 1996. Петровський А. В. История советской психологии. Формирование основ психологической науки. – Москва, 1964.
Психологія / Під ред. Г. С. Костюка. – К.: Рад. школа, 1968,
Психология XXI века: Учеб. для вузов / Под ред. В. Н. Дружинина. – М.: ПЕР СЭ, 2003.
Роменець В. А., Маноха І. П. Історія психології: Навч. посіб. І Вст. ст. В. О. Татенка, Т. М. Татенко. – К.: Либідь, 1998.
Тайны сознания и бессознательного: Хрестоматия / Сост. К. В. Сельченок. – Мн.: Харвест, 1988.
Фройд 3. Психология бессознательного. – М.: Прогрес, 1990. Фромм Э. Душа человека. – М.: Республика, 1992. Ярошевский М. Г. История психологии / 3-е изд. – Москва, 1985.
Ярошевский М. Г. Психологи в XX столетии. Теоретические проблемы развития психологической науки / 2-е изд. – Москва, 1974.