Реформаційні та ренесансно-гуманістичні ідеї в Україні (друга половина XVI – початок XVII ст.)
Вступ до філософії – підручник
РОЗДІЛ VI
ФІЛОСОФСЬКО-ГУМАНІСТИЧНА ДУМКА В УКРАЇНІ (ДРУГА ПОЛОВИНА XIII – ПЕРША ПОЛОВИНА XVII СТ.)
Реформаційні та ренесансно-гуманістичні ідеї в Україні (друга половина XVI – початок XVII ст.)
Саме цей період, як зазначають сучасні вітчизняні дослідники, можна вважати українським Відродженням, результатом якого початок XVII ст.) було утвердження світського начала в духовній культурі, становлення і формування національної самосвідомості українського народу.
Щодо історичних умов цієї доби, то
Ополячення та насадження унії призводили до втрати державної самостійності,
Грунт для поширення реформаційних ідей в Україні певною мірою був підготовлений ще у другій половині XV ст. уже згаданою раціоналістичною сектою “ожидовілих”, а на наступних етапах історії, розгортаючись, реформаційний рух досяг успіхів у підготовці українського культурно-національного відродження, сприяв пробудженню національної суспільної думки.
Теоретичне осмислення реформаційних і ренесансно-гуманістичних процесів здійснювалось українськими книжниками, що об’єднувались навколо великих культурно освітніх осередків, завданням яких було збереження і розвиток вітчизняної духовної культури, поширення освіти, захист національних, релігійних і політичних інтересів.
Одним із таких культурно-освітніх осередків став Острозький центр, який був створений Костянтином Острозьким.
Костянтин Острозький (1526 – 1608) – волинський магнат – князь, палкий прихильник освіти, він вважав, що
Саме вона дасть можливість українському народу успішно боротись за свої національні інтереси, проти національного гноблення, проти полонізації, католицизму та уніатства. К. Острозький відкрив школи й в інших містах – Турові, Володимирі-Волинському, Луцьку, організував друкарні, у яких друкувались навчальні посібники, перекладна література тощо.
Навколо Острозького центру згуртувався ряд освічених і талановитих діячів української культури: Герасим Смотрицький, Христофор Філалет, Василь Суразький, Христофор Бронський, Дем’ян (Даміян) Наливайко, Клірик Острозький, Йов Княгиницький, Іван Вишенський, Гаврило та Данило Дорофієвичі. З цієї школи вийшов і знаменитий Мелетій Смотрицький (син Г. Смотрицького). До вивчення мов (а це вважалось головним) та інших наук запрошувалися вчені з інших країн. Тут викладали Кирило Лукаріс, Никифор Парасхес, Іоан Лятош, Кіпріан та ін.
В Острозькому центрі ставились і вирішувались найрізноманітніші проблеми як ренесансно-гуманістичного, так і реформаційного напрямків, тобто здійснювалась орієнтація на запити різних суспільних станів і прошарків тієї епохи. Проте основна увага приділялась розвитку реформаційних ідей, оновленню православної релігії, підготовці творів з антикатолицькою спрямованістю.
Герасим Данилович Смотрицький (р. нар. невід. – 1594) – перший ректор Острозької школи, український письменник-полеміст, культурно-освітній діяч. У 1576 р. князь Острозький запросив його для роботи з метою видання Біблії, а у 1578 р. Смотрицький стає ректором Острозької школи, а згодом очолює науково-літературний гурток Острозького культурно-освітнього гуртка.
Герасим Смотрицький є автором кількох віршованих і прозаїчних творів. Найвідоміші його твори: полемічний трактат “Ключ царства небесного”, “Календар римський новий”. У 1578 р. ним був підготовлений “Буквар”, а 1581 р. за його участю вперше видана слов’янською мовою Біблія, до якої він написав передмову.
Г. Смотрицький різко виступав проти прагнення римського папи та єзуїтів католизувати український народ, засуджував політику колонізації, спрямованої на соціальне і національне гноблення українського народу. В дусі реформаційних ідей критикував католицьку церкву, тодішні порядки й устрій. Реформаційні ідеї Г. Смотрицького були пронизані ідеями гуманізму, такими, як почуття патріотизму, турбота про розвиток освіти, культури свого народу, виховання таких доброчесностей, як мужність, талант, слава, активна діяльність тощо. Саме активна діяльність, на думку Г. Смотрицького, понад усе веде до вдосконалення людини. Людина має активно боротись за збереження православної віри, розвиток рідної мови й культури.
Христофор Філалет (роки його життя точно не встановлені) – один із найталановитіших книжників Острозького культурно-освітнього осередку, автор “Апокрисису” – одного з найвидатніших творів української літератури кінця XVI ст. Це полемічний трактат, написаний у відповідь на книгу польського єзуїта Петра Скарги “Брестський собор”. У руслі реформаційних ідей X. Філалет ідеологічно обгрунтовує права українського народу, викриває антинародну, загарбницьку суть католицизму та уніатства, показує земне походження інституту римських пап.
Філалет рішуче виступав за рівні права всіх людей у розв’язанні питань церковно-суспільного життя, за обмеження влади монарха законом. Свободу совісті він розглядав як найвищу духовну цінність, вказуючи, що кожна людина має право на свою віру і завдяки своєму розуму здатна розібратися у Святому Письмі й висловлювати щодо цього свої міркування. X. Філалет засуджував утиски, які чинились унією людям православного населення України, вимагав від держави гарантій свободи совісті, вільного сповідання. У його творчості на православному грунті синтезувались реформаційні ідеї самого православ’я із свідомо переосмисленими, зовні запозиченими окремими положеннями протестантизму.
Клірик Острозький – учений – книжник Острозького науково-літературного гуртка, полеміст, який відіграв важливу роль у розвитку реформаційних ідей та в їх поширенні в Україні. Клірик Острозький – це псевдонім ще й досі не розкритого автора творів “Отписъ на листь отца Ипатіа…” та “Исторія о листрикійськомъ, т. е. раз – бойническомъ Ферарскомъ або Флоренскомъ синоді…” Припускається, що під цим псевдонімом приховується острозький протопіп Ігнатій Наливайко, інші вважають, що це молодий Мелетій Смотрицький або Гаврило Дорофієвич, Йов Борецький.
Головний зміст творів Клірика Острозького – боротьба з католицизмом і унією. Він рішуче засуджує знущання і насильства, які чиняться поляками над українським народом на його батьківщині. Наруга над вірою і культурою українського народу з боку Речі Посполитої, насильницька політика полонізації, впровадження унії (“згоди”) вели до підкорення православної церкви папі римському. К. Острозький виступав проти унії, називаючи її отрутою, оскільки вона загрожує незалежному існуванню українського народу, і закликав до боротьби проти цієї підступної згоди.
Дем’ян (Даміав) Наливайко (р, нар невід.-1627) – брат народного героя Северина Наливайка, запальний проповідник – полеміст, вчителював в Острозькій колегії, виступав у дусі реформаційної ідеології, але в напрямку гуманістичних ідей. Він різко висловлювався проти насильницької полонізації і покатоличення українського народу, вирішував проблему сенсу людського буття і призначення людини, яке полягає не у відході від дійсності, а в активній діяльності, спрямованій на захист свого народу, відродження і розвиток його мови та культури. З повагою ставився Д. Наливайко до філософії, захищаючи філософсько-філологічну концепцію, направлену на відродження, переосмислення і розвиток духовної культури українського народу.
В Острозькому культурно-освітньому центрі формувались реформаційні вчення на засадах візантійсько-східнослов’янського православ’я, які обстоювали максимальну замкнутість української культури у візантійсько-давньоруських межах, несприйняття жодних іноземних впливів Саме так вони обгрунтовували право боротьби українського народу за свою незалежність, збереження національної культури.
Найбільш яскравим представником такого вчення був Іван Вишенський. Цього напрямку дотримувалися Василь Суразький і Йов Княгиницький. Близькі до цього вчення погляди має український поет Віталій з Дубна, автор поетичного твору “Діоптра”.
Іван Вишенський (між 1545 і 1550 – 1620) – найвизначніший український письменник – полеміст даної епохи. У містечку Судова Вишня на Львівщині він отримує початкову освіту, живе у Луцьку, Острозі, а в 70 – 80-х роках XVI ст. переселяється на Афон (Греція), що був тоді найбільшим духовним центром православ’я. У 1604 р. повертається в Україну, але 1606 р знову переїздить до Афону, де пробув до кінця свого життя. У монастирях Афону Вишенський був послушником, ченцем, а під кінець життя аскетом – пустельником.
До нас дійшло 16 творів І. Вишенського, серед яких “Книжка”, у яку ввійшли: частина творів, підготовлених до друку в Острозькій друкарні, а також “Обліченіе діавола-миродержца…”, “Посланіе до всех обще в Лядской земли живущих”, “Посланіе к утекшим от православное веры епископом”, “О еретиках”, “Краткословный отвіт Феодула… Петру Скарге”, “Зачапка мудрого латынника з глупым русином”, “Позорище мысленное” та ін.
Незважаючи на деякі крайності, яких допускався І. Вишенський в оцінці різних подій, варто зазначити його послідовність й однозначність у боротьбі з католицизмом та уніатством, його прагнення захистити від них учення православної церкви. Заслуговує на увагу його концепція соціальної справедливості, рівності та свободи народу й особи. Він піддає гострій критиці всіх експлуататорів – чи то польських, чи литовських, чи своїх, українських.
У “Краткословному отвіті Феодула…” І. Вишенський змальовує картину гноблення українського та білоруського народів, засуджує феодальну експлуатацію і зневагу до простого люду. Видатний український поет і мислитель І. Я. Франко підкреслював, що І. Вишенський перший у нашому краї виступив на захист бідного люду, показуючи, що цей люд хоче жити і має право на це, як і кожна людина.
Філософське світосприйняття І. Вишенського грунтується на текстах Святого Письма, творах І. Дамаскіна, Гр. Нисського, Василія Великого, Єфрема Сірина, І. Златоуста, Псєвдо-Діонісія Ареопагіта та інших представників східної патристики. Він дотримується традиції “отців” церкви поділяти філософію на “внутрішню” (нашу, християнську, священну) і “зовнішню” (світську, переважно язичницьку). ї. Вишенський визнає “внутрішню” філософію, саме вона вчить про Бога, його правду, вічне блаженство і дає добро, справедливість. Щодо світської, “зовнішньої” філософії, то він вважав, що вона може бути корисною, але здатна призвести і до зла. Духовною основою буття людини на Землі має бути мудрість Божа – Софія.
Ідея протиставлення Бога і світу є однією з основних у творчості І. Вишенського. Бога він розуміє як надприродне і нематеріальне начало, єдину, вічну й об’єктивну, існуючу саму в собі, незалежну, непізнанну істину. Бог – це вища воля, творча сила, основа буття, якій підпорядковане все існуюче у світі. Цьому божественному світові істини й добра протистоїть створений Богом з нічого тимчасовий, “гріховний”, земний світ зла з жорстокістю, несправедливістю, зрадою, насильством. Говорячи про світ зла, І. Вишенський підсумовує, що найбільше його (зла) саме серед нашого народу, на нашій землі, через це і доля народу така, і більше всього гніву Божого дістається йому. Як зазначають В. Нічик, В. Литвинов і Я. Стратій, така “характеристика І. Вишенським рідної землі, як втілення земного зла, була своєрідною реакцією письменника – полеміста на суспільно-політичну та ідеологічну ситуацію в Україні наприкінці XVI – на початку XVII ст., коли під тиском світської і духовної влади нищилися права українського народу, його віра і культура, ставилося під загрозу саме його існування” [4, с. 204). Якщо проаналізувати сьогоднішню нашу ситуацію, то напрошується думка: може, справді правий Вишенський у тому, що у нас багато зла, гріха, що ми нездатні “витравити з себе диявола”, через те і маємо таку “божу кару”?
Осмислюючи проблему співвідношення Бога та світу, І. Вишенський прагне розкрити інші філософські проблеми: онтологічні, гносеологічні, етичні, соціально-політичні. Всі ці проблеми він розглядає у контексті осмислення людини, її щастя, свободи, надій та звершень.
Інтерпретація людини І. Вишенським значною мірою збігається з розумінням її Августином як двосубстанціальної єдності, як єдності двох антагоністичних протилежностей – тіла й душі, духу. Справжнє життя людини залежить від того, чому вона надає перевагу – тілесному чи духовному. Якщо людина на землі живе за покликанням духу, то такою вона залишається по смерті, за що її чекає вічне блаженство. Коли ж людина віддає себе лише земному, тілесному, минучому життю, то вона прирікає себе на часовість, на смерть разом зі своїм тілом.
Справжня сутність людини в її духовності, досягти яку можна, з одного боку, ретельним вивченням священних текстів і творів східної патристики, а з другого – в процесі самопізнання, заглибленням суб’єкта пізнання у свою “внутрішню” природу. Саме з поєднанням цих двох процесів наступає містичне осяяння духовного розуму істиною. Проте, на думку І. Вишенського, людина сама обирає свій шлях, свій спосіб життя, і навіть Бог нікого не змушує йти дорогою досягнення вищої духовності та пізнання істини. “Волно ест и самовластие человеку кой хощет спастися или погибнути, умрети или живъ быти, сыном божиим или сыном дияволским быти – сие на произволении человеком лежит”.
Ідеальним шляхом удосконалення людини, її самоочищення і сходження до Бога, на погляд І. Вишенського, є “чернецтво, відречення і втеча від світу і відлучення від людей: гора, печера, подвиг із пістництвом, щоб позбутися старого чоловіка і втілитися у нового (після зцілення пристрастей) чоловіка, яким є Христос”. Тут, як бачимо, помітний вплив на Вишенського справила ісихастсь – ка* ідеологія. Абсолютну досконалість, найвищу істину і найвище благо І. Вишенський ототожнював з Богом.
Ідейно-філософські засади Вишенського визначили і його ставлення до деяких морально-етичних проблем, таких, як праця, вибір позиції щодо суспільно-політичного життя тощо. Аскетизм, чернецтво, самовідлучення від людей не варто розглядати як форму примирення з існуючим порядком. Саме на Афонській горі він пише твори, в яких піддає критиці феодалів – кріпосників. Ось як він звертається до польської шляхти: “Не думайте, що я так сміло до вас говорю і правдою в очі вас колю, бо сиджу ось тут на Афоні в далекім куті. Надіюся, що прийду до вас і сам і радо прийму навіть смерть за правду, коли на те буде Божа воля”.
Заслуговує на увагу боротьба І. Вишенського за слов’янську мову. Річ у тім, що католики прагнули довести зверхність латинської мови над слов’янською, вважаючи останню мовою другорядних народів. Єзуїт Петро Скарга вважав, що є тільки дві мови – грецька і латинська, які поширили віру в усьому світі, а слов’янська мова навіть непридатна для вивчення наук. І. Вишенський піддає різкій критиці таку позицію і вказує на її повну необгрунтованість.
Реформаційною спрямованістю відзначається його концепція церкви. Щодо католицької церкви, то Вишенський ставився до неї непримиренно. Водночас він заперечував авторитет вищих ієрархів, як православних, так і католицьких, але не заперечував авторитету самої церкви. Церква, церковна верхівка не повинні ставати власниками і феодалами, а тих єпископів, які рвались до влади, до багатства через унію, він різко засуджував, називав їх зрадниками свого народу, самими великими грішниками.
Завершуючи короткий аналіз творчості талановитого українського полеміста кінця XVI – початку XVII ст„ варто додати, що І. Вишенський був сином свого часу, і його творчість з різними суперечливими ідеями, поглядами відображає разючі контрасти духовного життя, які були характерні для того періоду. Творчість мислителя, завдячуючи вираженим у ній загальнолюдським ідеалам, не втратила актуальності й в наші дні. Проте його реформаційні ідеї та ідеї мислителів Острозького культурно-освітнього центру були неоднорідними. Реальне життя вимагало більш високого рівня реформаційних та гуманістичних вчень з орієнтацією на широке коло учасників національно-визвольного руху, що й класично виразилось у діяльності братств в Україні.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...