Ринкові суб’єкти інноваційної діяльності
ІННОВАЦІЙНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ
Тема 7. Сучасні організаційні форми реалізації інновацій
7.2. Ринкові суб’єкти інноваційної діяльності
Суб’єктами інноваційної діяльності можуть бути фізичні і юридичні особи України, фізичні і юридичні особи іноземних держав, особи без громадянства, об’єднання цих осіб, які провадять в Україні інноваційну діяльність і (або) залучають майнові та інтелектуальні цінності, вкладають власні чи запозичені кошти в реалізацію в Україні інноваційних проектів.
За характером діяльності та змістом інноваційної
Державні органи управління приймають активну участь в інноваційному процесі. Вони визначають правові, економічні та організаційні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, а також встановлюють форми стимулювання інноваційних процесів, спрямованих на підтримку розвитку економіки України інноваційним шляхом. Зокрема:
– Верховна Рада України визначає єдину державну політику у сфері інноваційної діяльності, а саме: створює законодавчу базу для сфери інноваційної діяльності; затверджує пріоритетні напрями
Суб’єкти інноваційної діяльності | ||
Державні органи управління інноваційною діяльністю | Інноваційні Підприємства | Фінансово – кредитні інноваційні установи |
– Верховна Рада України та АР Крим – Кабінет Міністрів України – Центральний орган виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності – Державні органи місцевого самоврядування | – Інноваційні Центри – Технопарки – Технополіси | – – Державна інноваційна фінансово – кредитна установа – Венчурні компанії – Інноваційні банки |
Рис. 7.1. Суб’єкти інноваційної діяльності
– Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні і районні ради відповідно до їх компетенції: затверджують регіональні інноваційні програми, що кредитуються з бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і районних бюджетів; визначають кошти бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і районних бюджетів для фінансової підтримки регіональних інноваційних програм і доручають Раді міністрів Автономної Республіки Крим, делегують повноваження обласним і районним державним адміністраціям фінансування регіональних інноваційних програм через державні інноваційні фінансово-кредитні установи (регіональні відділення) у межах виділених у цих бюджетах коштів; контролюють фінансування регіональних інноваційних програм за кошти бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і районних бюджетів.
– Кабінет Міністрів України: здійснює державне управління та забезпечує реалізацію державної політики у сфері інноваційної діяльності; готує та подає Верховній Раді України пропозиції щодо пріоритетних напрямів інноваційної діяльності як окрему загальнодержавну програму або в рамках Програми діяльності Кабінету Міністрів України, загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля; здійснює заходи щодо реалізації пріоритетних напрямів інноваційної діяльності; сприяє створенню ефективної інфраструктури у сфері інноваційної діяльності; створює спеціалізовані державні інноваційні фінансово-кредитні установи для фінансової підтримки інноваційних програм і проектів, затверджує їх статути чи положення про них, підпорядковує ці установи спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності; затверджує положення про порядок державної реєстрації інноваційних проектів і ведення Державного реєстру інноваційних проектів.
– Центральні органи виконавчої влади: здійснюють підготовку пропозицій щодо реалізації інноваційної політики у відповідній галузі економіки, створюють організаційно-економічні механізми підтримки її реалізації; доручають державним інноваційним фінансово-кредитним установам здійснення конкурсного відбору пріоритетних інноваційних проектів із пріоритетних галузевих напрямів інноваційної діяльності й здійснення фінансової підтримки цих проектів у межах коштів, передбачених законом про Державний бюджет України на відповідний рік.
– Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності: здійснює заходи щодо проведення єдиної науково-технічної та інноваційної політики; готує і подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, державних інноваційних програм і щодо необхідних обсягів бюджетних коштів для їх кредитування; координує роботу у сфері інноваційної діяльності інших центральних органів виконавчої влади; визначає свій окремий підрозділ для кваліфікування інноваційних проектів з метою державної реєстрації; здійснює державну реєстрацію інноваційних проектів і веде Державний реєстр інноваційних проектів; готує і подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо створення спеціалізованих державних інноваційних фінансово-кредитних установ для фінансової підтримки інноваційних програм і проектів, розробляє статути чи положення про ці установи; затверджує порядок формування і використання коштів підпорядкованих йому спеціалізованих державних інноваційних фінансово-кредитних установ і контролює їх діяльність; доручає державним інноваційним фінансово-кредитним установам здійснення конкурсного відбору пріоритетних інноваційних проектів і здійснення фінансової підтримки цих проектів у межах коштів, передбачених законом про Державний бюджет України на відповідний рік; організовує підвищення кваліфікації спеціалістів у сфері інноваційної діяльності.
– Представницькі органи місцевого самоврядування – сільські, селищні, міські ради відповідно до їх компетенції: затверджують місцеві інноваційні програми; у межах коштів бюджету розвитку визначають кошти місцевих бюджетів для фінансової підтримки місцевих інноваційних програм; створюють комунальні інноваційні фінансово-кредитні установи для фінансової підтримки місцевих інноваційних програм за кошти місцевих бюджетів, затверджують їх статути чи положення про них, підпорядковують їх своїм виконавчим органам.
– Виконавчі органи місцевого самоврядування відповідно до їх компетенції: розробляють проекти місцевих інноваційних програм і подають їх для затвердження відповідним місцевим радам; вживають заходів щодо виконання місцевих інноваційних програм; залучають підприємства, установи і організації, розташовані на підпорядкованій їм території, за їх згодою, до розв’язання проблем інноваційного розвитку населених пунктів; доручають державним інноваційним фінансово-кредитним установам (їх регіональним відділенням) або комунальним інноваційним фінансово-кредитним установам проведення конкурсного відбору інноваційних проектів місцевих інноваційних програм і здійснення фінансової підтримки цих проектів у межах коштів, передбачених у відповідному місцевому бюджеті.
Основним суб’єктом інноваційної діяльності є інноваційне підприємство – це підприємство (об’єднання підприємств) будь-якої форми власності, якщо більше ніж 70 відсотків обсягу його продукції (у грошовому вимірі) за звітний податковий період є інноваційні продукти і (або) інноваційна продукція. Інноваційне підприємство може функціонувати у вигляді технополісу, технопарку, інноваційного центру, бізнес-інкубатора тощо.
Інноваційні підприємства розрізняються переважно цілями проектів і місцевою специфікою їх реалізації. Метою їх створення є інтенсифікація процесу розробки й впровадження у виробництво новітніх техніки та технологій, підготовка висококваліфікованих кадрів.
З метою створення та широкого застосування конкурентоспроможних на світовому ринку нових технологій та наукової продукції, посилення впливу інноваційних чинників на структурну переорієнтацію економіки Кабінет Міністрів України прийняв постанову “Про затвердження Положення про порядок створення та функціонування технопарків та інноваційних структур інших типів” за № 549 від 22 травня 1996 року.
Цим документом визначено, що інноваційною структурою є юридична особа будь-якої організаційно-правової форми, що створена відповідно до законодавства, або група юридичних і фізичних осіб, яка діє на основі договору про спільну діяльність, із визначеними галуззю діяльності та типом функціонування, орієнтованим на створення та впровадження та наукоємкої конкурентоспроможної продукції.
Ринкові суб’єкти інноваційної діяльності – це здебільшого малі підприємства, до яких належать: венчурні, обслуговуючі,
Інжинірингові фірми, проектні бригади, фірми “спін-офф”.
А. Ю. Юданов пропонує чотири типи компаній, в залежності від цілей і етапів життєвого циклу продуктів, на яких воно спеціалізується. їх назва залежить від типу реалізовуваної стратегії: віоленти, комутанти, патієнти, експлеренти.
Віолентна (силова) стратегія характерна для фірм, що діють у сфері стандартного виробництва. Фундаментальне джерело сил – масове виробництво продукції середньої якості за низькими цінами. За рахунок цього фірма забезпечує великий запас конкурентоспроможності. Приклади: автомобілі “Тойота”, “Шевроле”, холодильники “Сіменс”, “Електролюкс”, сигарети “Мальборо”, “Кемел”та ін.
Фірми-віоленти – це фірми, які діють у сфері крупного традиційного (стандартного) бізнесу, володіють крупним капіталом і високим рівнем технології. Ці фірми розробляють силову стратегію, займаються масовим випуском продукції Для широкого кола споживачів, яких задовольняє середній рівень цін і які виставляють “середні” вимоги до якості продукті. Науково-технічна політика фірми-віолента вимагає прийняття ряду важливих рішень: про запуск продукції у виробництво, зняття продукції з виробництва, інвестиції і розширення виробництва, заміну парку машин і обладнання, придбання ліцензій. Ці фірми прибуткові і функціонують при транснаціональних корпораціях.
Патієнтна (нішева) стратегія типова для фірм, що стали на шлях вузької спеціалізації для обмеженого кола споживачів. Свої дорогі і високоякісні товари вони адресують тим, кого не влаштовує звичайна продукція. Вони прагнуть ухилитися від прямої конкуренції з головними корпораціями. Ці фірми називають “хитрими лисами” економіки. Для вітчизняних фірм ця стратегія може бути корисною як підприємницька філософія. Вона закликає не боротися відкрито з головними корпораціями, а вишукувати недоступні для них сфери діяльності. Надалі в патієнти могли б перетворитися багато вітчизняних великих підприємств, у тому числі колишні оборонні.
Фірми-патієнти – орієнтуються на вузький сегмент ринку. Вони задовольняють потреби, які сформувалися під впливом моди, реклами або інших засобів зародження попиту і проявляють свою діяльність на етапах збільшення випуску продукції при падінні винахідницької активності.
Вимоги до якості і обсягів виробництва продукції у цих фірм пов’язані з проблемами заволодіння ринками, коли виникає необхідність прийняття рішення про проведення або припинення розробок, доцільність продажу або купівлі ліцензій тощо. Такі фірми вважаються прибутковими.
Комутантна (з’єднуюча) стратегія переважає при звичайному бізнесі в місцевих (локальних) масштабах. Сила місцевого неспеціалізованого підприємства в його кращій пристосованості до задоволення невеличких за обсягом потреб конкретного клієнта. Це шлях підвищення споживчої цінності не за рахунок надвисокої якості (як у патієнта), а за рахунок індивідуалізації послуги. Вони одержали назву “сірих мишей”. Підвищена гнучкість комутантів дає змогу їм утримувати свої позиції в конкурентній боротьбі. Комутантна стратегія характерна для багатьох приватних і українських фірм.
Фірми-комутанти – це фірми, які діють у сфері середнього і дрібного бізнесу, і їх діяльність спрямовується на задоволення національних і місцевих споживачів на етапі падіння циклу випуску продукції. їх науково-технічна політика полягає в тому, щоби забезпечити своєчасну постановку продукції на виробництво, прийняття рішення про технологічні особливості виробів, що виготовляються фірмами-віолентами.
Експлерентна (піонерська) стратегія пов’язана зі створенням нових або з радикальним перетворенням старих сегментів ринку, це першопрохідники в пошуку і реалізації революційних рішень. Серед подібних фірм першопрохідники у випуску персональних комп’ютерів (ЕППЛ), “Зеніт”, “Осборн” та ін. Сила зксплерентів зумовлена впровадженням принципових нововведень, вони користуються початковою присутністю на ринку. Експлеренти в 85 випадках із 100 зазнають краху, але за рахунок 15 випадків (одержують величезний технічний, фінансовий і моральний успіх. З огляду стратегій найризикованішою є стратегія експлерентів, тому що їм доводиться вирішувати подвійне завдання. Проте на частковому поліпшенні важко утриматися на ринку. Дослідження Ж. Ж. Ламбена показують, що головним чинником успіху нових товарів на ринках є підвищення їхньої якості. Наприклад, у 1993 р. 58 % прибутку американським компаніям дали нові товари. Але ще раз нагадуємо, що фірму можна визначити за типом стратегії тільки в тому випадку, коли вона спеціалізується на одному виді товару або виконуваної послуги. Якщо
Фірма виробляє кілька видів товару, то щодо кожного з них вона може застосовувати різноманітні стратегії. У цьому випадку нівелюється ризик у цілому по фірмі. Тут доречно нагадати російську приказку: “Не можна класти всі яйця в один кошик”.
Фірми-експлеренти – це фірми, які просувають новації на ринок, їх ще називають фірмами-піонерами. Вони працюють на етапі максимуму циклу винахідницької активності з самого початку випуску продукції крупної компанії.
Фірми-експлеренти вступають у партнерські відносини з фірмами – патіентами, віолентами і комутантами.
Крім того, у світовій практиці розглянуті інноваційні підприємства є, як правило, малими фірмами (підприємствами). Критерії віднесення до малих фірм у кожній країні свої. Це пояснюється особливостями розвитку економіки, її структурою, національними традиціями. Наприклад, у США до малих відносять підприємства чисельністю до 99 чоловік; у Японії, у сфері послуг – це понад 5 чоловік, в інших галузях – не більше 20. Малі організаційні форми дуже вигідні структури для інноваційного бізнесу, практично для всіх інновацій загалом, і на окремих стадіях інноваційного процесу. Специфіка малого бізнесу широко висвітлена в спеціальній і навчальній літературі.
Серед організаційних структур інноваційної діяльності особлива роль відводиться малим фірмам, мобільний персонал яких може швидко засвоювати і генерувати нові ідеї. Так, у США в сфері науково – дослідницьких і дослідно-конструкторських робіт (НДЦКР) приблизно 90% всіх компаній – малі фірми. В розрахунку на 1 дол. вкладених коштів такі фірми створюють у 24 рази більше новацій, ніж гігантські концерни. Витрати на одного наукового працівника та інженера у малих фірмах у два рази менші, ніж у крупних. Крім того, в малих фірмах спостерігається відсутність бюрократизму в управлінні в умовах високого позикового відсотка.
Великі компанії в більшості орієнтовані на створення інновацій удосконалення і в основному в тих напрямках, в яких компанія досягла більшого успіху в освоєнні певного виду продукції. Це пояснюється тим, що перехід великих фірм до радикально нової техніки і технології приводить до величезних витрат, оскільки знецінюється нагромаджений виробничий потенціал.
Одночасно з економічної точки зору новації вигідніші, ніж ризик радикалізму. Тому більшість фірм, враховуючи принцип “витрати – результати”, вкладають кошти тільки в ті новації, які гарантують прибуток.
Малі фірми не мають шансів витримати конкуренцію на ринку, тому вимушені йти на ризик радикальних інновацій. Крім того, на малих фірмах, як уже сказано вище, інновації впроваджуються меншими витратами. Тому не випадково галузі електроніки, біотехнології у виробництві товарів широкого вжитку діють у формі дрібних фірм.
Малі фірми створюються в основному під одну ідею, виробництво обмеженої кількості видів продукції, хоч успіх радикальних інновацій ніколи не гарантований. І у випадку невдачі впровадження інноваційного проекту малі фірми розорюються, банкрутують. Крупні завжди працюють із “страховкою”, оскільки одночасно працюють паралельно з декількома інноваційними проектами, чим і забезпечують собі компенсацію втрат.
У США, Японії, країнах Західної Європи в малому інноваційному бізнесі використовуються такі організаційні форми, як венчурні фірми і фірми спін-офф, а також різні інвестиційні фонди, які в багатьох випадках фінансуються крупними компаніями, які самі не хочуть ризикувати, але контролюють цей ризик і у випадку успіху крупні компанії отримують готові новації.
Венчурний бізнес представлено самостійними невеликими фірмами, що спеціалізуються на дослідженнях, розробках, виробництві нової продукції. їх створюють учені-дослідники, інженери, новатори. Цей бізнес поширений у США, Західній Європі, Японії. Як правило, венчурні фірми не займаються організацією виробництва продукції, а передають свої розробки іншим фірмам – експлерентам, патіентам, комутантам. Венчурні фірми можуть бути дочірніми більших фірм.
Створення венчурних фірм передбачає наявність таких компонентів:
– ідеї інновації – нового виробу, технології суспільної потреби і підприємця, готового на основі запропонованої ідеї організувати нову фірму;
– ризикового капіталу для фінансування.
Венчурні фонди виникли в США в 1946 році і в останні роки поширились в країни Європи – Великобританію, Францію, Німеччину, Фінляндію і ін. їх виникнення було зумовлене необхідністю фінансування дрібного наукомісткого бізнесу, тобто вони виникли як інвестиційні компанії малого бізнесу (ІКМБ). Процес створення венчурних фондів не припиняється. Як правило, об’єднують свої кошти для фінансування певних інноваційних проектів зацікавлені фірми, дрібні наукомісткі компанії і навіть країни. Так, в 1998 р. прийнято програму ЄС з розширення обсягів фінансової підтримки венчурних фондів: до 2000 року їх капітал зросте від 186 млн. ЕКЮ до 300 млн. ЕКЮ.
Венчурні фірми – це структури, які утворюються, як правило, невеликою групою однодумців – інженерів, дослідників, менеджерів – з відповідним досвідом роботи в лабораторіях великих фірм. Венчурний (ризиковий) капітал асоціюється з фінансуванням інновацій і науково-технічного прогресу. Перевагами венчурних фірм є вузька спеціалізація; концентрація матеріально-технічних і фінансових ресурсів за обраним напрямком досліджень; можливість швидкої переорієнтації на інші напрямки. Конкуренція примушує венчурні фірми максимально скорочувати терміни науково-дослідних розробок, інтенсивно впроваджувати новизну у виробництво. За кордоном, як правило, венчурні фірми користуються підтримкою держави та великих компаній, котрим невигідно займатися розробкою нових технологій через ризик понести збитки. Тому в усьому світі до венчурного фінансування звертаються насамперед монополії, застосовуючи його, як інструмент розширення власного науково – технічного потенціалу.
На сьогоднішній день в Україні тільки народжується повноцінна індустрія венчурного капіталу. Потенційно великі банки можуть відігравати значну роль у венчурному фінансуванні. Проте нині вони занепокоєні не стільки пошуком ризикових проектів, скільки забезпеченням повернення кредитів. Великі підприємства також можуть бути зацікавлені у венчурному фінансуванні.
Сьогодні низький рівень забезпеченості державної науки – з одного боку, та розвиток ринкових економічних відносин в країні – з іншого, призводять до необхідності створення нових форм науково – виробничої діяльності, що побудовані на комерційній основі. Світовий досвід у галузі створення науково-технічних парків, технополісів, та інших організацій може бути успішно використаний для створення бази аналогічних вітчизняних технопарків, для пошуку джерел їх фінансування, адже саме впровадження технологічних змін та забезпечення умов для прискорення інноваційного процесу дозволить Україні стати на шлях оновлення економічного потенціалу та створення економічних умов для досягнення стабільності соціально – економічних відносин.
Успішне функціонування малого інноваційного бізнесу можливе тільки при сприятливій інноваційній політиці держави. В США, наприклад, для малих інноваційних структур встановлено систему різноманітних пільг. Це, приміром, кредитування сплати податків за інвестиції; знижена ставка податку на корпорацію; звільнення фірм малого інноваційного бізнесу від податку на оренду; дозвіл на прискорену амортизацію. Окрім того, всі капітальні вкладення в НДДКР вважаються поточними витратами, тобто списуються відразу на собівартість або отримують податковий кредит до одержання прибутків.
Доведено, що капітал вкладається в малий інноваційний бізнес в залежності від рівня оподаткування прибутків, адже метою венчурного
Підприємництва є продаж акцій нових компаній – інноваторів на ринку цінних паперів. Для цього потрібні додаткові асигнування.
Збільшення ставки податку на прибуток в США в 1969 р. з 25% до 49,125%) призвело до скорочення надходження венчурного капіталу в малий інноваційний бізнес. В 1978 р. ставку податку було знижено до 28%). В цьому ж році було прийнято закон (Employee Retirement Income Security Act), що дозволяв пенсійним фондам, доходи, котрих не підлягали оподаткуванню, вкладати частину своїх коштів у фінансування ризикового бізнесу. Це стимулювало зацікавленість інвесторів в стартовому фінансуванні інноваційних фірм, що призвело до зростання конкуренції між інноваторами. В цей період знову спостерігається піднесення інноваційної активності.
В 1984 р. розпочався новий етап розвитку венчурного підприємництва. З метою заохочення приватних капіталовкладень, ставки оподаткування були диференційовані: 20% – для індивідуальних інвесторів та 28% – для корпорацій. З 1986 р. венчурне підприємництво починає розвиватися надзвичайно високими темпами. Обсяг венчурного капіталу зростав і становив в 1990 р. більш як 30 млрд. дол. в США та біля 10 млрд. дол. в Західній Європі. І хоча в 1997 р. знов було змінено ставки оподаткування прибутків (28% – для індивідуальних інвесторів та 34% – для корпорацій), це не призвело до суттєвих змін в загальній тенденції зростання обсягів венчурного фінансування. Утворення венчурних фондів триває.
Так, фірми IBM, Apple Computer та America Online заснували американський спеціалізований венчурний фонд (м. Сан-Франциско) для підтримки компаній, задіяних в сфері електроніки. Фондом в 1998 р. заплановано надати понад 5 млн. дол. для забезпечення пільгового кредитування. Американська компанія Texas Instruments вирішила виділити венчурному фонду компанії суму 25 млн. дол. для підтримки університетських досліджень у сфері програмного забезпечення. Загальний капітал венчурного фонду дорівнює 100 млн. дол. У Канаді для підтримки новоутворених високотехнологічних компаній засновано спеціальний венчурний фонд із розміром асигнувань до 25 млн. дол. США (організатори – компанія “Venturse West Management Inc.” і банки Business Development Bank of Canada, Bank of Montreal). Прийнято Програму ЄС з розширення обсягів фінансової підтримки венчурних фондів. їх капітал зросте в 2000 році від 186 млн. до 300 млн. ЕКЮ.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...