Головна ⇒ 📌Довідник з філософії ⇒ Розмаїття образів мови

Розмаїття образів мови

Філософія світ людини

Мова як домівка буття

Розмаїття образів мови
Як відомо, мова виникла в сиву давнину в процесі спільної трудової діяльності людей. Мова є такою ж прадавньою, як і свідомість. Вона є практичною, існує для інших людей, а отже, і для мого власного “Я”, дійсною свідомістю і так само виникає з потреби спілкування з іншими людьми. Мова, зазначає Ж.-П. Сартр, не могла бути “винайдена” в універсумі чистих об’єктів, оскільки вона передбачає відношення до іншого суб’єкта; в інтерсуб’єктивності буття для

іншого немає ніякої потреби її винаходити, оскільки вона вже дана як факт визнання іншого. Уже в силу того, що мої замисли і проекти мають певний сенс поза мною, який вислизає від мене і котрий я сприймаю як трансцендентну мені даність, – “Я” є мова. Саме в цьому смислі Гайдеггер має рацію, коли говорить, що “Я є те, що кажу”.
Виникнення мови стало потужним каталізатором подальшого розвитку людини як в онто-, так і у філогенезі. Завдяки їй передаються соціальний досвід і знання, культурні та моральні норми і традиції, забезпечується наступність у розвитку поколінь.
Мова є досить складним феноменом. Різні

її аспекти вивчають спеціальні науки: лінгвістика, логіка, психолінгвістика, етнолінгвістика, соціолінгвістика, семіотика, літературознавство, теорія масової комунікації тощо. Ми зосередимо увагу переважно на висвітленні філософсько-антропологічного аспекту цього феномена. Зазначимо, що нині саме антропологічні чинники розвитку мови посідають чільне місце у теоретичному мовознавстві. Інтерес дослідників зміщується у царину вивчення тих особливостей мови, які забезпечують можливість адаптації людини до постійних змін умов її існування. Така переорієнтація мовознавства, акцент на “людино-мірних” властивостях мови призвели до заперечення розуміння мови як певної статичної системи знаків. На зміну такому розумінню прийшов динамічно-діяльнісний погляд на вивчення мови. Під цим кутом зору розглянемо деякі провідні лінгвофілософські уявлення про мову, ті образи мови, які склались у XX столітті й частково змінювали один одного.
Спираючись на надбання сучасної лінгвістики й не претендуючи на повноту, можна виокремити такі образи мови.
Мова як мова індивіда – згідно з цим образом єдиною дійсною реальністю мови є мова окремого індивіда, а загальна мова – це абстракція або навіть фікція. У світі існує стільки ж окремих мов, скільки є індивідів. Таке розуміння мови було запропоноване німецьким лінгвістом Г. Паулем і поділялося багатьма дослідниками кінця XIX – початку XX століття. Із нього безпосередньо випливає інший образ мови.
Мова як член сім’ї мов – такий образ мови сформувався у рамках порівняльно-теоретичного мовознавства. Одним із його фундаторів був А. Мейє. Тут під сім’єю мов розуміються групи мов, які розвинулись із спільної мови – основи, або прамови. Кожна мова є членом мовної сім’ї, яка пов’язана регулярними історичними співвідношеннями звуків, чим задається системність мови. Ця її характеристика була покладена в основу структуралістських образів мови – мови як структури і мови як системи.
Мова як структура – такий погляд на мову запропонував один з піонерів структуралізму Ф. де Соссюр. Подальший його розвиток ми подибуємо у В. Брендаля і І. А. Бодуена де Куртене. На їхню думку, мова – це комбінаторика з ідеальним набором можливостей, який має абстрактний, універсальний характер. Цей набір підлягає алгебраїзації, є вірогіднісним, має характер, пов’язаний з конкретними колективами людей.
Мова як система – це модифікація й уточнення попереднього образу мови. Як приклад такого уточнення може слугувати концепція данського структураліста Л. Єльмсльова. Він уважав, що система – це єдине ціле, яке домінує над складовими елементами та відношеннями між ними. Відношення між елементами є структурою. Система – це сукупність структури та елементів. Осереддям мовної системи є граничні одиниці мови (фонеми, морфеми, слова тощо) та їхні відношення. Якщо структура мови тяжіє до універсальності, то система мови, тобто матеріальна реалізація структури, завжди “ідіоетнічна”, себто індивідуальна у кожній етнічній мові. Отже, зазначена модифікація образу мови містила у собі можливість появи ще одного образу мови.
Мова як тип і характер – першим у явному вигляді поєднав поняття “типу мови” і “характеру мови” В. Матезіус. За його твердженням, лінгвістична характерологія має розпочинатися із сучасного, безпосередньо даного стану мови. Вона має на меті дослідження синхронних зв’язків у конкретній мові; вона повинна виокремлювати домінуючі, базові риси певної мовної системи.
Мова як генеративна лінгвістика – такий образ мови пов’язаний із комп’ютерною революцією й асоціюється з іменем Н. Хомського. Науковий “переворот”, який пов’язується з генеративною лінгвістикою, полягає у маніфестації граматики мови як формального об’єкта, якому притаманна психологічна реальність у житті людини. Тому лінгвістика є складовою теоретичної когнітивної психології. У генеративній лінгвістиці відроджується положення “граматики Пор-Рояля”: речення мають внутрішню структуру, пов’язану з думкою, і зовнішню структуру, в якій відображається вимова і правопис. Усі мови мають однакову внутрішню структуру, розрізняючись зовнішнім виглядом своїх речень. Мовна система є певним автономним модулем зі своїми принципами. Модульний підхід повинен застосовуватися до пояснення складних мовних феноменів. Останнє зближує генеративну лінгвістику з комп’ютерним підходом.
Інтерпретаційний образ мови – згідно з таким герменевтичним розумінням, історія мови є ідеальним об’єктом для її витлумачення. Зрозуміти певну мовну структуру – це значить проінтерпретувати і пояснити смисл того, що втілено у граматичних фактах. Причому значення тих чи інших структур людського досвіду, втілених у мові, не міститься у мовній формі, а привноситься інтерпретатором. З цим розумінням мови тісно пов’язаний і “принцип кооперування” П. Грайса: “ми розуміємо значення висловлювання тільки тому, що воно адресувалося нам”.
Мова як теорія мовної дії – у 70-80-х роках XX століття мовознавці поступово відходять від “формального” вивчення мови і звертаються до її людського виміру. Права людини в лінгвістиці були поновлені завдяки “теорії мовної дії”, “теорії мовної компетенції” у межах соціолінгвістичних теорій – зокрема таких як конверсаційний аналіз і дискурс – аналіз, “наратологія” (дослідження оповіді), “загальна теорія мовної дії” тощо. Цей образ мови був започаткований Дж. Остіним. Він виходить із того, що мінімальною одиницею людської комунікації є не речення, а дія – здійснення деяких актів, таких як констатація, запитання, наказ, пояснення, вибачення, привітання тощо. Іншими словами, тут зроблено спробу поглянути на мову крізь призму дій носія мови і витлумачити те чи інше значення як вживання речення за певних обставин. Важливо розрізняти значення висловлювання як продукту мови і як здійснення мовленнєвого висловлювання. В першому випадку воно належить до сфери семантики, у другому – до царини прагматики.
Тут слід зазначити, що мовознавці наголошують на еволюції теоретичних уявлень у царині лінгвістики як переході від семантичної парадигми (“філософії імені”) до синтаксичної парадигми (“філософії предикату”) і далі – до прагматичної парадигми (“філософії егоцентричних слів”). Ця тенденція є певною конкретизацією зазначеної раніше тенденції від вивчення формальних структур мови до з’ясування ролі людського антропологічного виміру мови.
Розглянутими образами мови їх розмаїття не вичерпується. До них можна додати “категорійні граматики”, “функціоналізм”, “теорію прототипів”, “когнітивну лінгвістику” тощо. Проте існує ще один образ мови, який має величезну філософсько-антропологічну значущість і через це потребує детального висвітлення.