РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЇ В XIX СТОЛІТТІ – РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЇ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
Історія психології: навчальний посібник
Розділ 4.
РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЇ В ЗАРУБІЖНИХ КРАЇНАХ
4.2. РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЇ В XIX СТОЛІТТІ
XIX століття – це не тільки романтичний час, час духовного, етичного “злету” – чи скоріше – підвищення людської цивілізації; розквіту мистецтв і особливо – літератури, але і час інтенсивного розвитку наукової думки: поява нових наук, галузей і т. ін. У цьому зв’язку психологія не є виключенням хоча б тому, що саме в цьому столітті вона сформувалася в самостійну науку.
Я. ПУРКІНЕ (1787-1869
Вчений відкрив ряд феноменів, що стосуються здорових відчуттів і сприйнять: “фігура Пуркіне” (бачення тіней кровоносних судин сітківки); “образи Пуркіне” (відображення від роговиці і поверхні кришталика); “феномен Пуркіне” (зміна ясно-синього і червоного кольорів при сутінковому освітленні).
Основою єдності відчуттів Пуркіне вважав не синтетичну здатність свідомості, а те, що закладено в самому сприйманому об’єкті як породженні природи – елементарні якості. Таких якостей нескінченна безліч; нашим же органам почуттів відкриті деякі, необхідні для виконання земних життєвих задач.
Формою, з якої розвиваються відчуття, є “загальне почуття” як передумова генетичного споріднення відчуттів різних модальностей. Від нього, як від стовбура, відгалужуються різноманітні відчуття.
З одного боку тіла, що відбивають життя (голод, біль, задоволення і т. ін.), з іншого боку – властивості і зміни зовнішніх об’єктів у великому різноманітті варіантів.
КАРУС К. Г. (1789-1869 pp.). Народився в Лейпцизі, помер у Дрездені. Німецький лікар, філософ, психолог і художник. Успадкував здоровий глузд і глибокий інтелект батька і схильність до поезії і мистецтва матері. До 15 років відвідував школу Томаса, потім – Лейпцизький університет, де вивчав медицину (доктор медицини з 1811 p.), захистив дисертацію для заміщення посади доцента. У 1811 р. приступив до читання лекцій з порівняльної анатомії в Лейпцизькому університеті. У 1813 р. став директором Французького госпіталю в Паффендорфі біля Лейпцигу. Але після декількох років лікарської практики, через матеріальні труднощі, повинен був піти на державну службу. З 1814 р. – професор жіночих хвороб у Саксонській медико-хірургічній академії і директор пологового будинку Дрездена. Написав у 1820 р. підручник з гінекології. З 1827 р. Карус – лейб-медик королівської родини, придворний і медичний радник. Він багато подорожував, і в коло його знайомих входили А. Гумбольдт, А. Тік, К. Д. Фрідріх. З 1818 р. у нього зав’язалася переписка з И. В. Гете, якого в 1821 р. він відвідав у Веймарі, став його близьким другом і однодумцем. З 1833 р. іноземний член – кореспондент Петербурзької Академії наук. У 1862 р. Карус був обраний президентом Леопольдини – німецької академії натуралістів.
Вчений першим у Німеччині став займатися порівняльною анатомією, а потім – і порівняльною психологією, у якій основну увагу приділяв опису поведінки різних тварин. У 1867 р. написав книгу “Порівняльна психологія чи історія розвитку душі на різних ступенях тваринного світу” відкрив кровообіг у комах (1827 p., монографія). На його філософський світогляд великий вплив зробила система Фіхте, насамперед у її антропологічній частині. Крім усього була дуже співзвучна ідея Гете про натхненність природи, про те, що усе в природі відображається в усьому. Він намагався створити цілісну картину буття як становлення внутрішнього змісту. Космос у цій картині не просто механізм, але організм. Спираючись на навчання Аристотеля, Карус трактував душу як чисто ідеальний і невмираючий життєвий центр, що є умовою всякого буття і всякого розвитку. На його думку, між “живою” і “мертвою” матерією немає розриву, і, якщо в кожній нервовій клітинці, як попередня умова, лежить ідея, то нагромадження клітин дає і нагромадження ідеальної сторони організму. Вчений одним з перших обгрунтував існування несвідомого на основі цієї єдності тіла і душі. Тіло в його уявленнях є душа, але на несвідомому ступені; хвороба ж – це порушення єдності душі і тіла; душа зв’язана як з тваринним, так і з рослинним світом.
Його ідеї про “фізіономіку природи” були надалі розвинуті в концепції Л. Клагеса про безпосереднє “фізіономічне спостереження” самого життя і про руйнування “несвідомого космічного ритму природи людським духом”. Особливу увагу Каруса привернуло питання про конкретні матеріальні ознаки, по яких можна судити про душевні сили. Він намагався модифікувати вчення Галля на основі даних про еволюційний розвиток нервової системи (“Заснування краніоскопіїв” 1844 р.).
Буйна уява і художня натура Каруса знаходили свій прояв не тільки в його символічній психології, але й у творах мистецтва; ним було створено ряд картин з ландшафтним живописом, у яких почувається школа К. Д. Фрідріха, свої роботи з анатомії він гравірував сам. Карус також був відомий як естетик і художній критик, великий знавець і цінитель мистецтв. Крім усього цього він був /дуже цікавою людиною і прекрасним співрозмовником.
ТЕН І. А. (1828-1893 рр.). Народився у Вузьєрі, помер в Арденні. Французький філософ, історик, мистецтвознавець і психолог. Представник позитивізму першої “класичної” форми; випробував на собі вплив О. Конта. З 1865 р. – він професор, родоначальник культурно-історичної школи в мистецтвознавстві і психології. Виходив з припущення про першорядну роль у розвитку суспільств і народів їхнього географічного положення і природних умов. Першим зробив спробу дослідження функціонування мистецтва в контексті визначеного історичного моменту. На його думку, наукова естетична критика – на відміну від моралі – повинна спиратися на те, що створення і сприйняття твору мистецтва обумовлено трьома факторами: расою, середовищем і моментом. Прихильник ассоціаністичної психологічної теорії, він намагався ввести в психологію момент природи психіки. У 1876 р. опублікував свої “Замітки про засвоєння мови у дітей і в людському роді”, де дав послідовний опис мови своєї дочки, на підставі чого зробив висновок про відповідність між культурною історією людства і процесом дитячого мислення.
РІБО Т. (1839-1916 рр.). Народився і помер у Парижі. Видатний французький психолог, один із засновників французької експериментальної психології, автор книг: “Хвороба пам’яті” (1881 р.); “Хвороба волі” (1883 р.); “Хвороба особистості” (1885 р.) і багатьох інших. Розробляв проблеми уваги, уяви, понять і ін. На основі застосування патопсихологічного методу будував модель нормального розвитку психіки. Сформулював закон регресії до проблем афекту, емоцій і почуттів.
ГЕРИНГ Е. (1834-1918 рр.). Народився в Альтерсдорфі, помер у Лейпцизі. Німецький фізіолог і психолог. Одержав медичну освіту в Лейпцизькому університеті (пройшов курс у Е. Г. Вебера і Г. Т. Фехнера), захистив докторську дисертацію з питань зоології. У цей час у Геринга з’явився особливий інтерес до загально-біологічних проблем. Потім він працював і під керівництвом Е. Г. Вебера підготував і захистив дисертацію “Про бінокулярність просторового сприйняття” для заміщення посади доцента. З 1862 р. він – приват-доцент фізіології в Лейпцизькому університеті; з 1865 р. – професор медицини, фізики і фізіології в медико-хірургічній академії Йосифа у Відні. Тут разом з Й. Брейєром вивчав рефлекторну зміну подиху при роздратуванні блукаючого нерва, що стало одним з перших досвідів вивчення принципу зворотного зв’язку, настільки важливого для виниклої значно пізніше кібернетики. Ним були проведені дослідження зв’язку зміни рівня кров’яного тиску і ступеня уваги (“хвилі Таубе-Герінга”). У 1870 р. Геринг прийняв запрошення працювати в університеті Праги (тут же став першим ректором Німецького університету в 1822 р.). У 1895 р. повернувся в Лейпциг, де став спадкоємцем К. Людвіга. Член німецької академії наук (1869 р.); іноземний член – кореспондент Петербурзької академії наук (1906 р.). Геринг – піонер експериментальної психології сприйняття. Він у методологічних установках орієнтувався на суб’єктивний сенсорний досвід) спостереження і опис). Спочатку з багатьох питань вчений розділяв позиції Г. Гельмгольца, але згодом став його класичним опонентом, що розвиває нативістичну теорію.
Займаючись феноменом константності сприйняття, Геринг експериментально встановив, що чорне вугілля на яскравому сонці може відбивати більше світла, чим білий папір на світанку, і все ж сприймається чорним, що пояснював “периферичними факторами”, на противагу “несвідомим заключенням” Геймгольца, такими як зіничний рефлекс, сітківна адаптація до світла, одночасний контраст. При цьому він фактично дав опис летального гальмування: світлове роздратування приводить не тільки до визначеної хімічної реакції на відповідній ділянці сітківки, але також і до протилежної реакції на сусідніх ділянках. Наділяючи саму сітківку ока здатністю просторового бачення, на його думку, сприйняття глибини в умовах диспарантності обумовлене тим, що нейрони внутрішньої частини сітківки і зовнішньої відкарбовуються на сприйняття різного ступеня глибини (1861 р.). Учений розвив теорію колірного зору (1875 р.), у якій розрізнення кольорів пояснювалося процесами дисиміляції і асиміляції, що відбуваються в трьох типах сітківки, відповідальних за сприйняття трьох якостей ( біле – чорне, червоне – зелене, жовте – синє). Відкрив оптичну ілюзію (“зірки Геринга”) – при накладенні цієї фігури, утвореної прямими, що перетинаються в одній точці, на паралельні лінії, ті сприймаються скривленими.
Він розглядав пам’ять, наслідуючи в цьому погляди К. Г. Каруса, не тільки як психічну, але і загальнорганічну функцію (усякий подразник залишає фізіологічний слід, що може бути відтворений), що виявляється у формі спадковості; характеризував інстинкт як пам’ять виду. Завдяки своїм феноменологічними та нативістичним настановам вплинув на К. Штумпфа і гештальтпсихологію в цілому.
ФРАНКЛ Ф. (1840-1911 рр.). Австрійський психіатр і психолог. Автор оригінальної концепції логотерапії у моделях – дослідженнях-інтерпретаціях, який думав, що динамічною силою індивідуально-поведінкових партнерів суб’єкта його прагнення – позиви результувати існуючий у екстеросередовищі, соціумі, онтосі сенс життя. За його глибоким переконанням, суб’єкт повинен менше рефлексувати навколо власних вчинків і дій, а більше діяти, відповідаючи на ті чи інші цінності-змісти-індекси, що резюмують онтологічно екзистенціональний досвід усього людства.
АВЕНАРІУС Р. (1843-1896 рр.). Народився в Парижі, помер у Цюріху. Швейцарський вчений, один з основоположників емпіріокритицизму. Центральне поняття вчення Авенаріуса – досвід, в якому він прагне розчинити протилежність матерії і духу, фізичного і психічного, тлумачачи їх лише як зміст зовнішнього і внутрішнього досвіду. Вчення Авенаріуса відкидає об’єктивну реальність, що існує поза і незалежно від свідомості.
Основні праці: “Критика чистого досвіду” (1888 р.), “Про предмет психології” (1895 р.) За Авенаріусом, психіка і середовище протиставлені одне одному, але обоє як реальності належать одному досвіду – те, що описується, суть інтеракції або взаємодії середовища і нервової системи. Наше “Я”, за Авенаріусом, зовсім не наділено категоріальними структурами – це комплекс наших уявлень нашої успішності адаптації” до середовища.
ДЕЖЕРІН Ж. Ж. (1849 -1917 pp.). Народився в Женеві, помер у Парижі. Французький невролог, психіатр і психотерапевт. Працював з 1874 р. асистентом лікаря, з 1879 р. – лікарем. З 1885 р. він приступав до викладацької роботи. З 1901 р. – професор гістології. Паралельно з численними неврологічними і патоневрологічними роботами розвивав свій метод “ізоляції”, призначений для лікування психоневрозів у груповій негіпнотичній психотерапії. Незнайомий з вченням З. Фрейда, обгрунтував схожі уявлення на роль емоцій у походженні психічних захворювань, зокрема істерії. З цього питання виступав рішучим супротивником П. Ш. Дюбуа та його методу раціонального переконання. Він вказував на залежність зцілення пацієнта від емоцій і переживань лікаря, постулював необхідність віри пацієнта в лікаря. Одним з перших вказав на цілющу роль простого слухання лікарем пацієнта.
РІШЕ Ш. (1850-1935 pp.). Французький фізіолог, психолог, гіпнолог. Автор книг “Експериментальні і критичні дослідження чутливості” (1877р.) і “Досвід загальної психології” (1887 p.). Вчений установив три фази сомнамбулізму.
МЕЙНОНГ А. (1853-1920 pp.). Австрійський філософ і психолог, учень Ф. Брентано. Головний представник графської школи. Він стояв досить близько до позицій гештальтпсихології. Мейнонг відкрив у 1894 році першу в Австрії лабораторію з експериментальної психології. Його наукові праці своєрідні й оригінальні.
МЕБІУС П. (1853-1907 pp.). Німецький невропатолог, психотерапевт та психолог. Він вважав, що на основі однієї лише психології неможливо створити ефективні лікувальні методики. Значну увагу приділяв дослідженню проблем творчості, в тому числі і художньої.
ТЕЙЛОР Ф. У. (1856-1915 pp.). Народився в Пенсільванії (Германтаун), помер у Філадельфії. Американський інженер, винахідник і психолог – засновник наукової організації праці. Народився в родині адвоката з глибокими культурними традиціями. Подорожуючи по Європі, одержав освіту у Франції і Німеччині, потім – в академії Ф. Екстера (Нью-Хемпшир). У 1874 р. закінчив Гарвардський юридичний коледж, але через погіршення зору не зміг продовжити освіту і влаштувався працювати робітником преса в промисловій майстерні гідравлічного заводу у Філадельфії. У 1878 р. став лекальником і механіком. З 1882 р. – начальник механічних майстерень. Паралельно, навчаючись по вечорах, одержав технічну освіту (ступінь інженер – механіка, Технологічний інститут Стівенса, 1883 р.), став головним інженером. Цього року він вперше використав систему диференційної оплати за продуктивність праці. Тейлор оформив патентами близько 100 своїх винаходів і раціоналізації. З 1890 р. до 1893 р. – він головний керуючий Мануфактурної інвестиційної компанії у Філадельфії, власник паперових пресів у Мені і Вісконсі, організовував власну справу управлінського консультування (вперше в історії менеджменту). З 1898 р. по 1901 р. він – консультант Віфлеємівської сталеливарної компанії, шт. Пенсільванія. У 1906 р. Тейлор стає президентом Американського товариства інженерів – механіків, а в 1911 р. затверджує товариство сприяння науковому менеджменту (пізніше воно одержало назву товариства Тейлора). З 1895 р. Тейлор почав свої всесвітньо відомі дослідження з організації праці. Перші його експерименти, поставлені на знаменитому заводі Шмідта, були спрямовані на вирішення питання про те, яку кількість залізної руди чи вугілля людина може піднімати на лопатах, щоб протягом тривалого часу не втрачати працездатності (виявилося – 21 фунт). При цьому він прийшов до важливого висновку: треба встановлювати не тільки час для виконання робіт, але і час для відпочинку. Його система наукової організації праці містила в собі ряд основних положень: наукові підстави виробництва, науковий підбір кадрів (сучасною мовою проф. відбір, навчання і тренування, організація взаємодії між керуючими і робітниками (прототип сучасної психології управління). Дослідник вперше ввів конкретні вимоги з наукового вивчення елементів виробничого процесу: поділ цілісного процесу на мінімальні частини, спостереження і запис усіх цих елементів і умов, при яких вони відбуваються, точний вимір цих елементів за часом і за витратою сил. Для цього він одним з перших став використовувати хронометраж виконавських робочих дій) зараз усе це називається – психофізіологія праці.) Його ідея про поділ роботи на найпростіші операції привела вперше до створення складного конвеєра, що зіграв значну роль у рості економічної міці США в першій половині XX в. Ідеї Тейлора високо оцінювалися в Росії, наприклад, В. М. Бехтерєвим, в 20- і роки знайшли своїх гарячих прихильників серед організаторів соціалістичного будівництва, тим більше, що схожа робота проводилася і у радянській Росії. Разом з тим була і критика, що грунтувалася на доданні пріоритету ідеї вузької спеціалізації ( O. A. Єрманський).
БЛЕЙЛЕР О. (1857-1939 рр.). Швейцарський психіатр, патопсихолог і фізіолог, ординарний лікар, асистент, а потім і професор психіатрії. З 1889 р. по 1927 р. – директор психічної клініки при Цюріхському університеті. З 1909 р. по 1913 р. разом з З. Фрейдом видавав “Щорічник психоаналітичних і психопатологічних досліджень”. Проводив дослідження шизофренії) він і дав їй назву), інших захворювань.
ЗІММЕЛЬ Г. (1858-1918 рр.). Німецький соціолог, соціальний психолог, культуролог, філософ. Закінчив філософський факультет Берлінського університету. З 1901 року – екстраординарний професор цього університету; з 1914 року – професор Страсбурзького університету.
Вчений вважав, що життя реалізується та самообмежується через ним же створювані форми. Культура постійно “культивує”, прокладаючи “шлях душі” до самої себе. Цей безкінечний прогрес зміни форм породжує постійні конфлікти та антонімічність змісту і форми “суб’єктивності та активності духа та душі ( а, зрештою, культури та життя). Неминучість конфліктів та анатомії породжує “трагедію культури”. Однак конфлікти забезпечують і нові об’єднання людей. Як приклад характеристики сучасного суспільства вчений відмічає боротьбу життя проти принципу форми як такого, тобто проти культури взагалі. Тиск форм розвинутої “сучасної культури” відокремлює людину від життя, і тоді єдиним засобом регуляції поведінки виявляється пошук особистісної ідентичності та вираження в суб’єктивній культурі. Дух, ставши предметним, починає протистояти душі. Запобігти цьому можна тільки через вирощування індивідуального життя на основі “індивідуального” морального закону.
Соціальне життя – це сукупність зв’язків людей, які розвиваються (це і є та чи інша спілка). Воно характеризує взаємодію людей передусім в аспекті взаємовпливу та взаємовизначення, виражає їх узагальнене буття як форм, в яких індивіди на основі пересікання та співпадання інтересів створюють деякі єдності. Індивідуальне недосяжне “розумінню”. Розуміння як відношення одного духу до іншого – головна подія людського життя, яка постійно доповнюється актами самосвідомості, які забезпечують себе як іншого.
ЛЕВІ-БРЮЛЬ (1857-1939 рр.). Французький філософ і психолог, представник французької соціологічної школи, що розробляв проблему первісного мислення, проводив дослідження життя племен Австралії, Океанії й Африки, на основі яких прийшов до висновку, що в деяких областях первісне мислення виявляється якісно інакшим, ніж мислення сучасної, цивілізованої людини, а саме як мислення пралогічне. Для такого мислення, на його думку, характерна нечутливість до протиріч, непроникливість для досвіду, підпорядкованість закону партиципації співучасті. Разом з тим паралогічне мислення не вичерпує собою прояву інтелекту первісної людини. Наприклад, у практичних діях мислення первісної людини є настільки ж логічним, як і мислення сучасної людини. З іншого боку, і мислення сучасної людини може набувати рис пралогічності, як, наприклад, в області релігійних і моральних уявлень. Тому логічне і паралогічне мислення не утворюють одну еволюційну лінію, а являють два типи мислення, що існують одночасно й у первісному і в сучасному суспільстві. Роботи Леві-Брюля зробили великий внесок у критику концепції англійської антропологічної школи, де розумові операції людей різних часів і культур вважалися зовсім тотожними.
ХЕЙМАНС Г. (1857-1930 рр.). Народився у Ферверді (Фрисландія), помер у Гронінгені. Нідерландський філософ і психолог. Закінчив реальну гімназію в Леувардені, вивчав політичні науки в Лейдені і філософію у В. Віндельбанда і ван Ланда у Фрейбурзі (доктор філософії, доктор наукової політики). З 1890 р. він – професор філософії і психології в університеті Гронінгена. Член Товариства експериментальної психології. Він намагався удосконалити кантіанську ідеалістичну метафізику на основі психологічного монізму. Вчений працював над проблемами сприйняття. Описав закон гальмування, відповідно до якого величина порогу, наприклад, слухового сприйняття, змінюється якщо діє інший подразник, наприклад, електричний струм. Хейманс займався психологією особистості, характерологією, один з перших почав використовувати біографічний метод дослідження особистості, а також застосовувати для цього статистику: У 1906- 1909 рр. разом з Е. Д. Вірсма розробив опитувальник з 90 питань для вивчення особистісних особливостей, за допомогою якого провів велике дослідження (було проаналізовано більш 2000 чоловік і 100 біографій), намагаючись на основі кореляцій виявити найбільш універсальні особистісні властивості. Вчений прийшов до виділення таких первинних властивостей, як емоційність, активність, дратівливість – реактивність. На ці дослідження орієнтувався Ле Сенн при створенні своєї характерології. Хейманс запропонував класифікацію психіатричних порушень за домінуванням первинних чи вторинних властивостей.
ЕРЕНФЕЛЬС X. М. Ю. (1859-1932 рр.). Народився у Родауні, Австрія; помер у Ліхтенау біля Кремса. Австрійський філософ і психолог, учень Ф. Брентано. Спочатку навчався основам сільського господарства у Вищій школі агрокультури у Відні, потім філософії у Віденському університеті (доктор філософії з 1885 р.). Після цього працював з 1885 р. по 1888 р. у Грецькому університеті у першій в Австрії психологічній лабораторії під керівництвом А. Мейнонга, на уявлення якого вплинув. Грунтуючись на роботах Е. Маха і використовуючи як дослідницьку парадигму сприйняття мелодій, він відкрив у 1890 р. ряд гештальт-якостей названих у його честь “якостями Еренфельса”: якість “надсумативності” (у цілісному предметному сприйнятті є ознаки, що відсутні в переживанні частин) і якість “транспозитивності” (образ цілого залишається, навіть якщо всі частини міняються за своїм матеріалом, наприклад, якщо це різні тональності однієї і тієї же мелодії; а може губитися, навіть якщо всі елементи зберігаються, наприклад, відтворення нот мелодії з кінця фрази). Його дослідження стали ключовими для усього гештальпси-хологічного напрямку, найбільшою мірою вчення Еренфельса відбилося на наукових підходах М. Вертхаймера і В. Келера. Самі ж гештальт-якості розумілися ним у рамках вчення Ф. Брентано про інтенціональності психіки як якесь духовне явище виробляючої діяльності суб’єкта. Він намагався виділити в них ряди всіляких градацій, що позначав висотою чи частотою гештальтів. У 1888 р. Еренфельс підготував дисертацію для заміщення посади доцента у Відні. З 1889 р. він – екстраординарний професор Празького німецького університету, а з 1896 р. – ординарний професор. Надалі з експериментальної психології його інтереси перемістилися напитання філософії (що само по собі рідкість). Зокрема, він намагався обгрунтувати волюнтаристську етику, у якій процес співтворення був представлений як боротьба між гевітальт-гіринципом (Бог) і “неоформленим” (Хаос), а людина трактувалася як помічник у роботі Бога з упорядкування Всесвіту. Вчений займався також питаннями філософії, математики, ви водячи поняття числа з його суб’єктивної представленості. Він пробував себе навіть на поетичній ниві.
СТАУТ Г. Ф. (1860-1944 рр.). Народився в Саут Шилдсі, помер у Даремі. Англійський філософ-ідеаліст і психолог. Учень Дж. Уорда і послідовник Ф. Брентано. Після закінчення приватної школи з 1879 р. учився в коледжі Св. Іоана в Кембриджі (бакалавр мистецтв з 1882 р.; магістр – 1885р.), тут спеціалізувався, також, з античної філософії, метафізики, моральних наук. З 1884 р. він працював науковим співробітником і викладачем психології Коледжу св. Іоана, а з 1894 року молодий учений – викладач моральних наук Кембриджського університету. З 1896 по 1898 роки – викладач порівняльної психології в Абединському університеті. З 1898 по 1903 роки він – позаштатний лектор Оксфордського університету. З 1903 по 1936 роки – професор логіки та метафізики в університеті Св. Ендрю; тут же створив експериментальну лабораторію психологічного напрямку. У 1939 р. переїхав до свого сина Алана в Австралію, де зайняв кафедру моральної і політичної філософії в Сіднейському університеті. Тут багато сил віддав на підготовку молодих філософів. Наукова діяльність Стаута завершує етап розвитку філософії, заснованої на спостереженні рефлексії й інтроспекції (те ж стосується і психології). Стаут був послідовник методу інтроспекції в тому вигляді, як його обгрунтував Р. Авенаріус. Він виступав рішучим супротивником природознавчих основ асоціанізму. Це базувалося на тому, що Стаут відкидав вузькоаналітичний підхід до процесів сприйняття. Затверджуючи думку про те, що всі елементи дані у взаємозв’язку один з одним, який не можна не враховувати. Зокрема, на його думку, у подібній єдності, коли одне містить у собі інше, знаходиться розум і тіло, і експериментальне дослідження не може ізольовано виділити ні те, ні інше. Слідом за своїм учителем Дж. Уордом, вважав, що єдність свідомості припускає когнітивний, афективний і вольовий модуси. Вчений далі розвивав психологічні уявлення Ф. Брентано про принцип активності суб’єкта. У процесі свого наукового розвитку Стаут перейшов з позицій прагматизму до реалізму і потім до релігійної філософії. З 1930 р. він виступав рішучим супротивником емерджентної еволюції.
ШТЕРРИНГ Г. (1860-1946 рр.). Народився у Федре (Вестфалія), помер у Геттінгені. Німецький психолог і психопатолог. Освіту одержав з 1884 по 1894 р. р. в університетах Бонна, Берліна, Кіля, Галле, і Мюнстера (доктор філософії з 1889 р.; теологічні іспити – 1893 р.). З 1894 р. після здачі державного медичного іспиту працював асистентом лікаря в психіатричній лікарні при Лейпцизькому університеті. З 1896 р. після захисту дисертації на заміщення посади доцента, працював як приват-доцент. У 1897 р. йому був присуджений ступінь доктора медицини (Вюрцбург). З 1902 по 1911 роки Штерринг – професор філософії й експери-ментальної психології в Цюріху; з 1911 по 1914 роки він – професор у Страсбурзі; з 1914 р. і до своєї відставки в 1928 р. – професор у Бонні. Відомий своїми роботами в області психології почуттів (тимчасова сумація емоцій). Вчений запропонував оцінювати силу афекту у співвідношенні з тривалістю вдиху і видиху. Він проводив зв’язок між клінічною психопатологією, яку розглядав як вчення про страждання душі, і психологією; поставив таке завдання; на основі знань про психопатологічні зміни зрозуміти механізми нормальної психічної діяльності. У зв’язку з цим ще в 1903 році написав книгу “Психопатологія в застосуванні до психології”.
ХЕД С. Г. (1861-1949 рр.). Народився і помер у Лондоні. Англійський невролог і нейропсихолог, один з найвидатніших вчених кінця XIX – початку XX століття. Учень англійського невролога середини XIX ст. Х. Джексона. Середню освіту Хед одержав у благодійній школі, після цього учився в університеті в Галлі і у Риніті-коледжі в Кембриджі (1880-1884 рр. Магістр мистецтв 1895 р.). Учився також у Німецькому університеті Праги і у Страсбурзі (доктор філософії, 1892 р.). Докторську дисертацію з права захистив в Единбурзі в 1895 р. Протягом декількох років роз’їжджав по університетах Європи, заводив знайомства з цікавими людьми. З 1901 р. працював як викладач у Королівському коледжі лікарів, а з 1921 р. – у Королівському Товаристві. Хед був з тих дослідників нейропсихологічних проблем, що спростували постулати вузького локалізаціонізму у визначенні субстрату вищих психічних функцій. Він розвивав ідеї свого вчителя про те, що психічні функції представлені в мозку за принципом організації, де кожен рівень відповідальний за який-небудь компонент цієї функції. В експериментах з перерізування периферичного нерва, поставлених на собі, Хед довів, що чутливість за рахунок регенерації аферентних волокнин повертається послідовно у два етапи. Відповідно до цих етапів Хед розрізняв два види чутливості: протонатичну, більш примітивну й ефективну, що має центр у таламусі, і епікритичну, більш об’єктивну і диференційовану, що має корковий центр. На великому клінічному матеріалі, що він збирав за допомогою монографічного аналізу окремих випадків, Хед показав, що при асфіксії порушується поведінка в цілому, і це обумовлюється труднощами утворення понять, при яких людина стає залежною від сприйманого поля. Вивчаючи проблему афазії, вчений орієнтувався на дані лінгвістичного аналізу і прийшов до виділення різних її форм: номінативної і семантичної. Через надмірну прямолінійність цих висновків зазнав справедливої критики. Він розробив неврологічну методику “пробу Хеда”, коли хворий повинен повторювати розташування рук лікаря.
АЛЬЦХАЙМЕР А. (1864-1915 рр.). Народився в Маркбрейті, помер у Бреслау (нині Вроцлав). Німецький психіатр, патопсихолог і невропатолог. Освіту одержав у Варцбурзі і Берліні. Після захисту докторської дисертації у Варцбурзі переїхав у Франкфурт на Майні, де працював асистентом у міській клініці нервових хвороб під керівництвом Зіолі. За запрошенням Е. Крепеліна переїхав спочатку в Гейдельберг, а потім у Мюнхен, де з 1904 по 1912 рік керував анатомічною лабораторією психічної клініки, заснованої Е. Крепеліном. З 1912 р. до кінця життя – ординарний професор психіатрії в Бреслау. Вчений вивчав плин прогресивного паралічу, шизофренії, епілепсії. Він широковідомий за клінічним і анатомічним описом дегенеративного захворювання мозку, названому за пропозицією Крепеліна його ім’ям (сучасна назва – сенильна деменція Альцгеймерівського типу). Як з’ясувалося надалі, ця хвороба, мало зрозуміла і тепер, зустрічалася ще в Древньому Єгипті (хвороба принца Птах-Хотена, приблизно 1500 р. до н. е.). Вона характеризується раптово наступаючими до 40-60 років життя атрофічними змінами мозку, що призводять до порушення пам’яті, уваги, працездатності і потім до загальної дезорієнтації в просторі і часі. Разом з Ф. Нісслем він вважався основоположником наукової гістології психічних захворювань.
КРАТОХВІЛ С. (1864-1938 рр.). Відомий чеський психотерапевт, великий фахівець в області гіпнозу, керівник створеного ним психотерапевтичного відділення неврозів у Кромержижі (Чехія). Розроблена ним система як головний терапевтичний фактор включає комплексний вплив керованого терапевтичного колективу на хворого в інтелектуальній сфері (усвідомлення пацієнтом значення психогенних факторів і власної ролі у виникненні конфліктів, у деяких випадках із включенням аналізу переживань раннього дитинства), емоційній сфері (емоційне реагування, підтримка з боку групи й емоційна корекція відносин) і в області поведінки (релаксація у формі аутогенного тренування). Крім того, підкреслюється значення ряду сугестивних факторів, що виявляються як непрямим шляхом впливу на пацієнтів визначеної атмосфери відділення зі своїм мікрокліматом зі своїми ритуалами, так і безпосередньо – за допомогою використання на окремих колективних сеансах навіювання в не сплячому, чи гіпнотичному, стані, спрямованого на закріплення досягнень патогенетичного аналізу чи прямо на усунення симптомів. Будучи відомим теоретиком і практиком в області групової психотерапії і одночасно фахівцем в області гіпнозу, Кротохвіл не виключав застосування, на додаток до групової психотерапії, індивідуальної гіпнотерапії. Однак аналіз цього матеріалу показав, що традиційний гіпноз вписувався в систему особистісно-орієнтованої психотерапії. Пацієнти, що одержали індивідуальну гіпнотерапію, звичайно припиняли свої зусилля в групі, очікуючи терапевтичного ефекту більшою мірою від гіпнотичних впливів і гіпно-терапевта, ніж від самих себе, що різко знижувало їх активність на заняттях. На думку Кратохвіла, групові гіпнотерапевтичні прийоми сприяють задоволенню пацієнтів лікуванням, більш швидкому зменшенню симптомів і росту їх готовності до самовиховної та психотерапевтичної роботи без порушення основного групового терапевтичного процесу.
КУЛІ Ч. X. (1964-1929 рр.). Американський соціальний психолог і соціолог. Одержав освіту в Мічиганському університеті (з 1907 року – професор).
Основні твори: “Людська природа і соціальний порядок” (1902 р.), “Соціальна організація” (1909 р.), “Соціальний процес” (1918 р.) та ін.
Відчув вплив ідей Спенсера, Уорда, Гіддингса, Джемса, Конта.
Суспільство може існувати на основі взаємодій особистостей, їх комунікацій. Людське пізнання має дві форми: пізнання об’єктів на основі чуттєвого сприйняття (просторове або предметно матеріальне) і пізнання на основі контактів з усвідомленням інших людей, через комунікацію (особистісне чи соціальне). Соціальне пізнання має на меті інтерпретацію видимої поведінки, у відповідності в уявленням про внутрішні процеси свідомості. Відповідно, взаємодія особистостей трактується як відносини між уявленнями про партнера по комунікації та індивідуальною самосвідомістю, а суспільство – як відносини між “ідеями особистості”. Індивідуальна свідомість є втіленням тієї частини суспільства, до якої належить індивід. Розвиток особистості починається є якоїсь інстинктивної постанови, яка притаманна кожному індивіду з моменту народження “почуття мого”. В ході соціалізації “почуття мого” розвивається і диференціюється, розбиваючись на безліч самовідчуттів. Підсумком соціалізації є формування уявлень (образів), традеформуючих самовідчуття індивіда в “соціальні почуття” (любов, співчуття та ін.), що є основою соціальної організації. Людське “Я”, самість є найбільш зосереджена, енергійна згуртована частина свідомості. Ті уявлення про власне “Я”, які індивід вбачає в свідомості інших людей вчений називає “уявленням уяв”. “Я” дорослої людини завжди має на меті соціальне життя і відношення до інших людей, спілкування з ними і формування “уявлень уяв”. Кулі пов’язує формування людського “Я” з підсумком тих вражень, які, на думку діяча, він створює на оточуючих (теорія дзеркального “Я”). Відповідно теорії “дзеркального “Я”, уявлення людини про саму себе включає: уявлення про те, як людина виглядає в очах “іншого”; уявлення про те, як “інший” оцінює цей образ; витікаючи звідси самовідчуття (наприклад, гордість або приниження).
Людську природу Кулі практикує як соціальну, групову, представляючи загальний підсумок соціальних почуттів, норм, настанов, цінностей. Універсальний фундамент людської природи закладається в рамках первинної групи (сім’я, сусідство, община, поселення та ін.).
УНАМУНО М. (1864-1936 рр.). Народився в Більбао, помер у Саламанці. Іспанський філософ – екзистенціаліст, психолог, естет і поет. У своєму есе “У глибині душі” Унамуно формує своє кредо: “Із свідомості власного глибинного ніщо людина черпає нові сили, щоб прагнути бути всім” (26 с. 200). Психологічне переживання власного “ніщо” викликає у людини специфічний стан, фіксований Унамуно в категорії “скорбота” і “сум”. Це поняття асоціюється з поняттям “свідомість”, підкреслюється не ізольований, замкнутий у собі характер цього стану, а деяке колективне “співпереживання”, єдність людства в його прагненні до абсолюту. “Ніщо” за Унамуно, – джерело людської духовної творчості, що корениться в стражданнях частини, що прагне до цілого (душа і Творець). Унамуно визначає це прагнення через потребу людини в особистому безсмерті, у вічності. Перед обличчям екзистенціального “розпачу” Унамуно затверджує “надію” на відновлення онтологічної єдності “творіння” і “творця”, “улюбленого” і “люблячого”. “Сум і скорбота” за Унамуно – свідчення залежності людського буття від Абсолюту.
АШАФФЕНБУРГ Г. (1866-1944 рр.). Народився у Цвайбрюкені (Пфальц) – помер у Балтиморі. Німецько-американський психіатр і психолог. Освіту одержував (1885-1891 рр.) у Вюрцбурзі, Фрейбурзі, Берліні, Страсбурзі, Відні, Парижі і Гейдельберзі. Захистив докторську дисертацію, займався під керівництвом Т. Мейнерта. Працював з 1691 по 1901 рік в Гейдельберзі, спочатку асистентом під керівництвом Е. Крепеліна, а з 1895 р., після захисту дисертації по темі психології асоціацій, як доцент. З 1900 р. він – екстраординарний професор і в цей же час приступає до досліджень в області юридичної психології. З 1904 по 1934 рік – ординарний професор психіатрії і директор психіатричної і неврологічної клініки в Кельні; з 1929 р. також – директор заснованого ним Науково-криміналістичного інституту при кельнському університеті. Учений є найбільшим для свого часу авторитетом у юридичній психології. Він запропонував типологію злочинців (випадкові, звичайні і т. д.) на основі характерологічних ознак, вивчив вплив медикаментів на плин психічних процесів, обгрунтував критерії осудно – неосудності. Емігрував у 1938 р. через Цюрих у США, де продовжував свою наукову і практичну діяльність.
ДЕССУАР М. (1867-1947 рр.). Народився в Берліні, помер у Кенігштейні (Таунус). Німецький естетик і психолог, послідовник В. Дільтея. Ще в гімназії в нього проявилися здібності і до мистецтва (гра на скрипці), і до природничих наук. В цей же час зародився й інтерес до пограничних питань психології і фізіології. Після закінчення гімназії (1881 р.) він з 1990 р. учився в університетах Берліна і Вюрцбурга (доктор медицини, доктор філософії). З 1891 р. Дессуар працював у Берлінському університеті як приват-доцент. У 1893 р. захистив дисертацію для заміщення посади доцента. З 1897 р. він – екстраординаторний професор, а з 1920 р. до своєї відставки в 1934 р. – ординарний професор Берлінського університету. У 1937 р. знову узявся до викладацької діяльності як професор Франкфуртського університету. Дессуар – основоположник критичного аналізу парапсихологічних феноменів. З 1885 р. він почав систематичні спостереження за медіумами, що дозволило йому зробити узагальнюючі висновки про сутність цих явищ на основі поняття несвідомого. Він ввів у вживання сам термін “парапсихологія”. Разом з Е. Утилем заснував школу естетики, відому за назвою “Загальна наука про естетику”. Естетику Дессуар розумів значно ширше, ніж мистецтво. Включаючи в неї природу і повсякдення життя, але і мистецтво, на його думку, грунтується не на одному лише естетичному почутті, а також і на релігійних, соціальних і інших поглядах. З його ініціативи в 1913 р. був організований Перший Інтернаціональний конгрес естетики. У роботі “Естетика і загальна наука про мистецтво” учений розділив мистецтво на два види: на наслідувальні мистецтва, що мають реальні форми (простір і час мистецтва), і вільні мистецтва, що мають іррелевантні форми)архітектура і музика). Учений. Крім усього, стояв біля джерел психології мистецтва і психології творчості, сам того не знаючи.
ЙОСТ А. (1870-1920 рр.). Німецький психолог, фахівець в області експериментальної психології, працював у Геттінгені.
ШТЕРН В. (1871-1938 рр.). Німецький психолог, засновник персоналізму. Відповідно до його концепцій, особистість – це й індивід і цілісний об’єкт, що являє собою безвівесективну психофізичну одиницю, адитивністю якої експлікуються – інтерпретуються її функції – процеси. Такий процес сам Штерн назвав персоналістичною психологією. Він випробовував – розробляв експериментально-емпіричні дослідження перцепцій, вербалактів, ментально-інтелектуальних процесів у дітей, методики з тестування здібностей суб’єктів. Одним з перших висунув поняття “коефіцієнт ментальних здібностей”.
КЛАГЕС Л. (1872-1955 рр.). Народився і помер у Ганновері. Німецький психолог, засновник наукової графології. Фахівець в області характерології.
ФЕРЕНЦІ Ш. (1873-1933 рр.). Народився в Мишкольці, помер у Будапешті. Угорський психіатр і психоаналітик. Один з відомих учнів і послідовників З. Фрейда. Народився в багатодітній родині власника великої книгарні. Дитинство провів у веселому і невимушеному середовищі, де панували література, мистецтво і музика. Закінчив місцеву гімназію, потім навчався з 1890 по 1894 рік медицині у Віденському університеті (доктор медицини, 1895 р.), де зацікавився психологією та експериментами з гіпнозом. Практикувався в якості лікаря – невропатолога в австро-угорській армії. Через рік узявся до роботи в різних госпіталях Будапешта, у тому числі у госпіталі св. Рокуса. Завдяки цій роботі значно поглибив свої уявлення про гіпноз і аутосугестії. У 1900 р. Ференці одержав ліцензію на приватну неврологічну практику в Будапешті і до знайомства з Фрейдом і занять психоаналізом уже мав близько 30 опублікованих праць. Після прочитання “Тлумачень сновидінь” Фрейда в 1907 р. Ференці написав йому лист із проханням про зустріч, а в 1908 р. очне знайомство відбулося. У 1909 р. Фрейд запросив його в наукову поїздку до США. Під час Угорської революції 1919 р. Ференці вступає в щасливий шлюб і стає першим професором психоаналізу в Будапештському університеті (за підтримкою Бели Куна). Трохи пізніше він зайнявся вивченням із психодинамічних позицій травмуючих переживань, пов’язаних з війною. У 1927-28 роках Ференці читав гостьові лекції в Новій школі соціальних досліджень у Нью-Йорку. У 1930 р. вчений заснував Психоаналітичну клініку в Будапешті. Він проводив велику роботу з організації щорічних засідань психоаналітиків різних країн і багато сил віддав скликанню Психоаналітичних конгресів: першого у Зальцбурзі (1908 р.), другого – у Нюрнберзі (1909 р.) п’ятого – у Будапешті (1918 р.). де був обраний головою. У 1910 р. Ференці заснував Інтернаціональне, а в 1913 р. Угорське психоаналітичне товариство.
В 1913 р. опублікував роботу “Етапи розвитку пізнання дійсності” , в якій досліджував розвиток “Я” і почуття “Я”, і в подальшому неодноразово звертався до цієї проблеми. В 1919 р. в роботі “До нозології чоловічої гомосексуальності (гомоеротики)” запропонував типологію гомоеротиків.
Вчений ввів у психологію поняття інтроекції (включення через індетифікацію в структуру “Я” елементів зовнішнього світу для перенесення на них емоційних переживань). У 1925 р. написав роботу “Інтроспекція і перенесення”. У 1924 р. у нього намітився розрив з З. Фрейдом через підтримку О. Ранка, який звернувся до створення власної теорії “первинної травми народження”, і розвитку власних уявлень про психічне. У роботі “Таласса, досвід генітальної теорії”, охарактеризованою критикою тих років як найбільш сміливе застосування психоаналізу, ним робиться акцент на інстинктивне прагнення індивіда до повернення в материнське лоно і, у кінцевому рахунку, – у води світового океану. Він проводив цікаву психоаналітичну роботу з пацієнткою Мелані Клейн. Він суттєво вплинув на М. Балінта, намагався вдосконалити психоаналітичну техніку за рахунок включення в неї гіпнозу. В 1909 р. зробив концепцію гіпнозу як явища, що відроджує комплекс Едипа з притаманними йому страхом та любов’ю. Відрізнив два види гіпнозу: 1. Материнський (заснований на любові). 2. Батьківський (заснований на страху. Пов’язав навіювання з “батьківським комплексом” і в подальшому розвивав ідею про те, що в процесі гіпнозу гіпнотизер займає місце батьків (грає їх роль).
Вчений увесь час підкреслював, що в психотерапії пацієнтів треба змушувати активно шукати фобічні ситуації і пере-живати тривогу, щоб з’явилася можливість виробити критичне відношення до свого стану. В останні роки життя він прийшов до використання активної, щодо короткої терапії, заснованої на різних формах вираження психотерапевтом-психоаналітиком стосовно пацієнта любові, якої той був позбавлений у дитинстві.
Вчений вивчав різні моменти Едипового відношення. Він також відрізняв два основних засоби пристосування до середовища. Професор зробив неоціненний внесок у розвиток патопсихології, психопатології, неврології, гіпнозу і, особливо, психоаналізу.
На рубежі XIX ст. психологія могла вирішувати багато суттєвих проблем.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...