Головна ⇒ 📌Довідник з політології ⇒ Соціологічна та правова концепції – ПОНЯТТЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА

Соціологічна та правова концепції – ПОНЯТТЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА

Політологія
ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА

ПОНЯТТЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА

1. Соціологічна та правова концепції
Категорію “політична система суспільства” запроваджено відносно недавно, коли водночас із державними інституціями почали діяти політичні партії, громадські об’єднання, рухи. У підходах до аналізу політичної системи розрізняють соціологічну й правову концепції.
Соціологічна концепція визначає політичну систему як динамічний механізм, що перетворює імпульси від оточення й від самих політичних

структур на політичні рішення, які формують політичну поведінку та громадянську позицію індивіда. Відштовхуючись від схеми функціонування будь-якої системи (“введення”, “конверсія”, “виведення”), прибічники цієї концепції (одним із її авторів є американсько-канадський політолог Девід Істон, відомий своїми книгами “Політична система”, “Рамки політичного життя”, написаними в 50-60-х роках XX ст.) стверджують, що політична система має “введення”, куди надходять імпульси – вимоги (сплата зарплати) та підтримки (сплата податків), “конверсія” – де виробляються рішення, і “виведення”,

звідки надходять політичні рішення, за допомогою яких розподіляються цінності, а також здійснюються політичні дії. Сама політична система нагадує своєрідний “чорний ящик”, діяльність (“конверсія”) якого приховується від довколишнього середовища. Політичну систему інколи порівнюють із обчислювальною машиною, а її рішення – з комп’ютерними операціями. Характер і зміст цієї діяльності можна визначити й за сигналами, що надходять на введення системи, її за рішеннями та діями, які постають як реакція на ці сигнали.
Життєздатність політичної системи вирішальною мірою залежить від її реагування на зворотний зв’язок. Реакція на вимоги населення залежить від характеру політичної системи. Тоталітарна система придушує ці вимоги, авторитарна – враховує частково, а демократична – прагне врахувати цілком. Якщо влада індиферентна до вимог членів суспільства й опікується лише власними потребами, то її рішення та дії ніколи не здобудуть підтримки, така влада не має майбутнього.
Соціологічна концепція визначає два базові набори функцій політичної системи – функції “введення” та функції “виведення”. Якщо перші здійснюються переважно неурядовими підсистемами, то другі – прерогатива владних структур.
До функцій “введення” належать: політична соціалізація й залучення громадян до участі в політичному житті; артикуляція інтересів різноманітних груп населення; агрегування інтересів, тобто перетворення вимог на мету державної політики; політична комунікація – процес передавання інформації й формування переконань, що сприяє налагодженню доброзичливих стосунків між громадянами й урядом.
Функціями “виведення” є створення норм – законів, що визначають поведінку громадян у суспільстві. Процес нормотворчості має ряд етапів, як-от: визначення політики й вибір загальної мети; підготовка рішень і конкретних правил для досягнення мети; застосування вироблених норм-законів; контроль за їх додержанням норм – законів. Цю функцію здійснюють переважно органи судової влади.
Відповідно до правової концепції політична система – це сукупність державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу, управління суспільством, регулюють взаємини між громадянами, соціальними й етнічними групами, забезпечують стабільність суспільства, відповідний порядок у ньому.
Політична система суспільства визначається: по-перше, характеристикою соціального змісту влади, її носія, взаємодією з економічним ладом; по-друге, системою інститутів, організацій, через які здійснюється влада в суспільстві й регулюються політичні відносини; по-третє, принципами, нормами діяльності інститутів політичної влади, спрямованістю цієї діяльності.
Політична система – це сукупність трьох підсистем, що взаємодіють між собою: інституційної, інформаційно-комунікативної та нормативно-регулятивної.
Інституційна підсистема об’єднує такі інститути, як держава, політичні партії, групи інтересів. Провідним інститутом, який зосереджує максимальну політичну владу, є держава. Маючи владу, матеріальні ресурси й апарат примусу, держава організовує політичне, економічне й духовне життя країни; встановлює статус соціальних інститутів, які здійснюють владу, та юридичні рамки їхньої діяльності; забезпечує баланс інтересів класових, етнічних, професійних та інших соціальних спільнот; захищає інтереси суспільства на міжнародній арені. У демократичному суспільстві значну роль відіграють політичні партії та групи інтересів, які впливають на формування державних структур, політичний розвиток суспільства. Помітне, а в деяких країнах чільне місце іі політичному житті суспільства належить релігійним організаціям, церкві. В авторитарному й тоталітарному суспільствах функції цих інститутів зазнають деформації.
Інформаційно-комунікативна підсистема встановлює зв’язок між інститутами політичної системи. Це – канали передавання інформації владі (звіти підвідомчих установ, консультації із зацікавленими групами), а також засоби масової інформації. Якщо в демократичних суспільствах засоби масової інформації відносно незалежні, то в авторитарних і тоталітарних – цілком залежні від владної еліти.
Нормативно-регулятивну підсистему створюють різноманітні норми, які визначають поведінку людей у політичному житті, а саме: їхню участь у процесах висунення вимог, перетворення цих вимог на рішення, здійснення рішень. Норми можна розділити на норми – закони й норми – звички. І ті, й ті сприяють політичній взаємодії, запобіганню конфліктів чи хаосу в суспільстві. Норми-закони визначають процес законодавства, визначають або не визначають залежно від (режиму) права: голосу, свободи слова, створення асоціацій тощо. Нормою – звичкою можна назвати участь громадян у політиці через політичні партії та групи.
Як відомо, партія – це політична організація, яка об’єднує громадян однієї соціальної орієнтації, політичних поглядів, зафіксованих, як правило, в програмових документах. Партія є головною сполучною ланкою між державою та суспільством, змагається за владу з іншими партіями в тій самій державі.
Типи партій визначаються за їхніми функціями, стосунками з іншими партіями, способами боротьби за владу та здійснення цієї влади.
За проголошеною метою розрізняють праворадикальні, консервативні, ліберальні, реформістські, соціал-демократичні, соціалістичні та комуністичні партії; за місцем у політичній системі – правлячі, опозиційні; за структурою й методами дій – парламентські, автократичні, воєнізовані. Партії характеризуються також як масові (фіксоване членство, чітка організаційна структура), кадрові (партії нотаблів).
Сукупність у країні партій, що фактично беруть участь у формуванні владних структур, створює партійну систему, яка може бути дво чи багатопартійною. Розвинена партійна система підтримує баланс у суспільстві, уможливлює участь громадян у політичному житті.
Важливою для характеристики політичної системи є її структура. Призначення політичної структури як внутрішньої організації цілісної системи, специфічного способу взаємозв’язку та взаємодії компонентів, що її утворюють, – сприяти функціонуванню політичної системи, реалізації мети й завдань, що стоять перед суспільством в економічній, соціальній і духовній сферах. За дефініцією американського вченого Г. Алмонда, структура – це доступна спостереженню діяльність, що формує політичну систему. З цією метою створюється механізм функціонування державної влади, яка є базовим елементом політичної системи, її організаційної структури. Цей механізм є складним комплексом спеціальних органів і установ, що виконують як внутрішні, так і зовнішні функції управління справами суспільства. Це – представницькі установи, або законодавча влада; виконавчо-розпорядчі органи; судові інституції; органи громадського порядку та служби безпеки; збройні сили. Наголосимо: основу діяльності держави становлять три “гілки” влади: законодавча, виконавча й судова. Поділ влади має відбуватися й по вертикалі: загальнодержавна, регіональна та місцева влада.
Слід зробити одне пояснення. Коли йдеться про поділ влади, то треба мати на увазі: для ефективного функціонування влада не може дрібнитись, а має бути єдиною. Тому точніше говорити про поділ функцій різних гілок влади, їхніх завдань, повноважень.
Правова концепція називає такі основні функції політичної системи: визначення мети, завдань, шляхів розвитку суспільства, розробка та здійснення конкретних програм мого діяльності; визначення й розподіл матеріальних і духовних цінностей відповідно до інтересів і становища соціальних спільнот; гармонізація, узгодження інтересів державних утворень, груп, індивідів; духовно-ідеологічна діяльність, формування політичної свідомості та політичної культури громадян або маніпулювання нею; забезпечення внутрішньої й зовнішньої безпеки суспільства.
У сучасній політологічній науці існують різноманітні критерії визначення типів політичних систем. Наприклад, за ступенем централізації влади, типом цінностей політичні системи кваліфікуються як тоталітарні, ліберально-демократичні, демократичні, конституційні.
Найпоширенішим критерієм класифікації політичних систем є відповідність ідеалів і цінностей суспільства тим формам, у яких це суспільство організоване. З огляду на цей критерій розрізняють чотири типи політичних систем.
Це, насамперед, конституційна англо-американська політична система. Громадяни країн, які мають цю політичну систему (США, Велика Британія, Канада, Австралія), ставлять понад усе свободу особи, загальний добробут і безпеку. Для цієї політичної системи характерні чітко структурована багатопартійність, поділ влади й високий ступінь стабільності.
До політичних систем ліберально-демократичного континентально-європейського типу можна віднести Францію, Німеччину, Італію. Для них характерні розмаїтість політичної культури, співіснування нових і старих культур, прихильність до ліберально-демократичних традицій. Наприклад, Франції поряд із прихильністю до представницької влади властиві плебісцитарна традиція, схильність до популізму. Історії відомі звернення Наполеона Бонапарта, де Голля до форм прямої демократії. У такій політичній системі, як правило, багато політичних партій із різними ідеологіями й традиціями, причому вони мають значний вплив у суспільстві.
Авторитарна – політична система доіндустріальних або частково індустріальних країн Азії, Африки й Латинської Америки. Цій політичній системі властиве поєднання західних цінностей, етнічних і релігійних традицій. Такі системи мають невиразний поділ влади. Армія та бюрократичний апарат часто беруть на себе законодавчі функції, владні органи втручаються в судові процедури. Зазвичай, у цих системах поширені особистий авторитаризм, влада однієї партії, високий потенціал насильства. Політична участь громадян у державних справах обмежується місцевим рівнем.
І, нарешті, політична система тоталітарного типу. Прикладом є фашистська Італія, нацистська Німеччина. У такій політичній системі відсутні незалежні групи інтересів. Політична участь суто декоративна. Діяльність засобів масової інформації суворо контролюється владою. Для тоталітарних суспільств характерні надзвичайна централізація влади й високий ступінь насильства. Звідси – функціональна нестабільність, засилля бюрократії. Партії, армії, службі безпеки доводиться часто виконувати не характерні для них завдання.
Отже, у політичній науці немає універсального поняття політичної системи. І все ж виокремимо загальне для всіх визначень: політична система асоціюється із застосуванням узаконеного фізичного примусу в суспільстві. Цим визначається її структура, загальний механізм функціонування, функції та, зрештою, класифікація політичних систем.