Головна ⇒ 📌Історія ⇒ Україна в міжнародній політиці напередодні Другої світової війни

Україна в міжнародній політиці напередодні Другої світової війни

Тема 1. УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939-1945). ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА (1941-1945)

§ 1. УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

1. Україна в міжнародній політиці напередодні Другої світової війни.

Протягом років, що передували Другій світовій війні, українські землі перебували в складі чотирьох держав: СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччини (з березня 1939 р. – Угорщини). їхня політика на міжнародній арені щодо українських теренів полягала в намаганнях утримати підвладні території та створити сприятливі

умови для приєднання нових.

Історичний факт

Основний масив українських етнічних територій – 451 800 км2 входив до складу СРСР. На території УРСР проживало 32 млн 568 тис. мешканців, з яких майже 26 млн (80 %) були українцями. До складу Польщі входило 132 200 км2 українських етнічних територій, заселених 10 млн 200 тис. мешканців, з яких майже 6,5 млн (64 %) були українцями. 17 700 км2 знаходилось у складі Румунії. Тут мешкало 1 млн 400 тис. осіб, з яких – 875 тис. (63 %) були українцями. Під юрисдикцією уряду Чехословаччини перебувало 14 900 км2 українських етнічних територій. їх населяли 760 тис. мешканців, із них – 560 тис. (73 %) були українцями.

Роз’єднаність

України та перебування її територій у складі чотирьох держав стало одним із чинників дестабілізації політичного життя в Європі, напружували відносини між Німеччиною, СРСР, Польщею та Угорщиною. Це чітко проявилося, коли територіальні претензії щодо українських земель стала висловлювати Угорщина, домагаючись повернення до свого складу Закарпатської України, яку вона втратила після Першої світової війни.

Найбільше загострення ситуації щодо України та сходу Європи зумовив прихід до влади в Німеччині нацистської партії та вихід країни з Ліги Націй. Відтоді одна з найсильніших держав Європи, не обмежуючи себе міжнародними зобов’язаннями про розвиток співробітництва, зміцнення миру й безпеки, стала на шлях експансіонізму1, виношуючи плани завоювання “життєвого простору” на Сході. “Замість того, щоб здобувати колонії десь далеко, – писав А. Гітлер, – Німеччина повинна шукати вирішення своїх проблем через захоплення територій для колонізації в Росії і в периферійних країнах”.

До зони колонізації, за одноосібними чи спільними з іншими державами планами зовнішньополітичних відомств Третього рейху, мала входити й Україна. У початкових планах гітлерівського керівництва щодо нашої країни йшлося про перетворення її на буферну державу, яка разом із Білорусією, федерацією Балтійських країн, Кавказькими державами та “Волгляндом” мала б перебувати під протекторатом Німеччини. За проектами нацистської партії державне утворення під назвою “Велика Україна” планувалося використати як надійну матеріальну базу, ефективний засіб тиску та зручний плацдарм для розгортання агресії на сході. Однак чим міцнішими ставали геополітичні позиції Гітлера, тим менше йому доводилося вдаватися до різноманітних дипломатичних маневрів, тим жорсткішими ставали його плани щодо сусідніх східних територій”

Тому приблизно за рік до початку війни з Радянським Союзом (липень 1940 р.) Гітлер уже планував позбавити східні буферні держави інтелігенції, тобто національного керівництва, політики, економіки, адміністрації. Нацистські лідери збиралися заснувати на сході Європи вже навіть не союз залежних і контрольованих Німеччиною партнерів, а об’єднання “допоміжних народів”, адміністративних одиниць, позбавлених будь-якого політичного значення.

Нарешті, еволюція поглядів Гітлера на Україну звелася до твердження, що це географічно близька “німецька Індія”, яка забезпечуватиме Третій рейх і вермахт продуктами харчування, а промисловість – сировиною. Одночасно територія України розглядалася як дуже зручний плацдарм для наступу на Близький Схід – аж до Індії, завоювання якої привело б до розпаду Британської імперії.

Головною перешкодою для здійснення імперських планів Німеччини був Радянський Союз, воєнно-стратегічна міцність якого суттєво визначалася наявністю в його складі УРСР. Радянське керівництво не відмовлялося від утілення ідеї Леніна-Троцького про здійснення світової пролетарської революції. Послідовно готуючись до неї, Й. Сталін планував створити нові стратегічні плацдарми для наступу на Європу. Ними мали стати Західна Україна, Західна Білорусія та Балтійські країни.

Особливо зручне стратегічне положення мала Україна. Володіння нею забезпечувало ефективність наступу на всіх європейських напрямах і одночасно створювало можливість попередження будь-яких спроб нанесення контрударів. Крім того, Західна Україна як воєнно-стратегічний плацдарм була б надійно забезпечена воєнною продукцією та продовольством із Центральної та Східної України, підприємства якої були основою військово-промислового комплексу СРСР.

Отже, питання про майбутню долю українського народу та його земель перетворилося на заплутаний клубок суперечностей, складну дипломатичну інтригу всіх основних учасників Другої світової війни. Несправедливість ситуації,

1 Експансіонізм – загарбницька політика імперіалістичних країн щодо чужих територій, ринків, джерел сировини, що складалася навколо українських земель, поглиблювалася тим, що український народ не мав права самостійно визначати власну долю й об’єднати свої землі в єдиній державі. Вирішення українського питання з наближенням Другої світової війни все більше залежало від інтересів і балансу сил Німеччини та СРСР.

Політичні аналітики провідних країн західної демократії (Велика Британія, Франція. США) визнавали, що незалежна й демократична Україна необхідна для економічного прогресу Європи й забезпечення мирного співіснування всіх держав. Водночас політики цих країн дуже обережно реагували на загострення українського питання, найчастіше обмежуючись дипломатичним нейтралітетом, керуючись насамперед власними стратегічними інтересами.