Євразійська парадигма: Україна – Росія. Україна – Білорусь. Україна – Молдова. Співдружність Незалежних Держав
Політологія
ГЕОПОЛІТИЧНИЙ ВИМІР СВІТУ
УКРАЇНА В СИСТЕМІ ГЕОПОЛІТИЧНИХ КООРДИНАТ
2. Євразійська парадигма: Україна – Росія. Україна – Білорусь. Україна – Молдова. Співдружність Незалежних Держав
Важливим зовнішньополітичним завданням став розвиток стратегічного партнерства з Росією. Характеризуючи відносини України й Росії, слід виходити з того, що успішний їх розвиток залежить від переведення двосторонніх стосунків у річище стабільного співробітництва на основі норм і принципів міжнародного права. На сьогодні
Йдеться, зокрема, про досягнуту в серпні 2004 р. угоду між президентами України й Росії, за якою Росія перейде до сплати ПДВ за енергоносії за країною призначення.
Постачання нафти й газу в Україну для Росії стало важелем не лише економічного, а й політичного тиску. Однак поступово відбулося пом’якшення російської позиції щодо українських газових боргів. Глави урядів двох країн підписали міжурядову угоду, якою врегульовано цю проблему, а також угоду про створення українсько-російсько-німецького газового консорціуму. Адже Росії самій невигідно закарбувати у свідомості українців образ своєї країни як невблаганного лихваря. Паралельно Росія не відмовляється від проникнення в українську економіку, що даватиме змогу зсередини диктувати Україні свою політичну волю.
Підписаний у 1997 р. Договір про дружбу, співробітництво і партнерство України з Росією відкрив можливості для встановлення між ними в політичній сфері дружніх, партнерських стосунків як рівноправних суверенних держав, який, за словами тодішнього міністра закордонних справ Росії Ігоря Іванова, не тільки віддзеркалює об’єктивні реалії, а й спрямований у майбутнє, до розвитку добросусідського взаємного співробітництва в XXI сторіччі.
Суттєвий вплив на українсько-російські відносини справляє внутрішньополітична ситуація в самій Росії. Після відставки наприкінці 1999 р. Президента Російської Федерації Бориса Єльцина та обрання новим Президентом Володимира Путіна країна вступила в якісно новий етап свого розвитку, особливість якого – у прагненні Президента Росії відновити сильну централізовану державу, що претендує на роль одного з полюсів сили у світовій геополітиці.
Вибори до Державної Думи Росії (грудень 2003 p.), перевибори на початку 2004 р. на новий термін В. Путіна засвідчили, що, зміцнивши свої позиції в Думі, російський Президент став єдиною реальною політичною силою в Росії. Саме він визначає магістральні напрями внутрішньої та зовнішньої політики Російської Федерації.
Жорстка лінія у внутрішній політиці Росії позначається на відносинах із країнами СНД (Україна не є винятком). Підхід російського керівництва на всіх рівнях виконавчої влади, а також на рівні суб’єктів господарської діяльності у відносинах з Україною став прагматичнішим і жорсткішим.
Не змінилося в Росії ставлення до України на рівні масової свідомості. Близько 70 відсотків громадян Росії розглядають Україну не як незалежну державу, а як тимчасове державне утворення, яке рано чи пізно опиниться в рамках Російської Федерації. Такі настрої підживлюються й виступами частини російських політиків, і працями вчених, які досліджують геополітичні проблеми Росії. Помітний вплив на формування російської національної свідомості у дорадянський час справили, зокрема, праці О. Дугіна, у яких обстоюється думка про те, що суверенітет України є вкрай негативним явищем для російської геополітики, бо легко може стати причиною збройного конфлікту, що самостійна Україна є небезпечною для всієї Євразії і через те стратегічно вона має бути під винятковим протекторатом Москви, а отже, абсолютним імперативом російської геополітики на Чорноморському узбережжі може бути лише тотальний і нічим не обмежений контроль Москви, зокрема й на українській ділянці. Аналогічні ідеї висувають як однодумці О. Дугіна, так і автори поміркованіших доктрин (зокрема К. Гаджієв), згідно з якими Росія є одночасно й середнім простором між Європою, Далеким Сходом і мусульманським світом, і віссю угрупування країн і народів на пострадянському просторі, центром їхнього тяжіння. Такі твори покликані зміцнити переконаність росіян у другорядній ролі України, якій належить підпорядкуватися якомусь глобальному центру, під яким, звичайно, мають на увазі Росію, і виконувати роль форпосту зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних інтересів останньої. У таких геополітичних конструкціях Україні відведено роль країни, через яку із Заходу на Схід мають просуватися новітні технології, а зі Сходу на Захід – стратегічні ресурси.
Росія поступово зрозуміла, що їй не обійтися без України для реалізації своїх геополітичних завдань. В Україні також почали усвідомлювати, що не варто нехтувати співробітництво з Росією, зокрема у військово-технічній сфері, де Росія є головним експортером. Після років згортання економічних відносин обсяги торгівлі між обома країнами почали зростати. Зміцненню цієї тенденції мали слугувати підписані на початку 2001 р. у Дніпропетровську президентами України й Росії угоди, спрямовані на розширення співробітництва у сфері ракетно-космічної й авіаційної техніки та відновлення єдиної енергосистеми.
За визначенням експертів, українсько-російські відносини – це відносини двох рівноправних суверенних держав, які на основі норм міжнародного права намагаються по можливості розширювати сфери співробітництва та звужувати сфери конфронтації. У січні 2003 р. президенти двох держав підписали у Києві Договір між Україною та Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон, а в грудні того ж року – Договір між Україною та Російською Федерацією про співробітництво у використанні Азовського моря й Керченської протоки. Тим самим було знято так звану проблему коси Тузла.
Найближчим часом українсько-російські відносини стануть важливішими в Європі, зросте їхнє геополітичне значення, бо на їхньому прикладі відпрацьовуватиметься нова модель стосунків між незалежними державами, їх спільне входження у Європу.
На півночі поліські землі України межують із Республікою Білорусь. Відносини з нею стали одним із пріоритетних напрямів зовнішньої політики України, що зумовлено й наявністю спільного кордону (1071 км.), і розвиненими двосторонніми зв’язками між обома країнами. У двосторонніх українсько-білоруських взаєминах домінує конструктивний підхід, спрямований на розвиток добросусідських, взаємовигідних відносин, підвищення ефективності торговельно-економічного співробітництва.
Як і Україна, Республіка Білорусь, долаючи економічні труднощі, поступово реформує свою економіку на ринкових засадах. Проте, на відміну від України, Білорусь не має застарілих галузей важкої індустрії: після війни тут динамічно розвивалися радіоелектроніка, транспортне машинобудування, хімічна промисловість, нафтопереробка тощо. Водночас, практично не маючи завершених виробництв, сусідня держава більше залежить від російського ринку, кооперативних зв’язків, що створює умови для інтеграційних процесів.
Українсько-білоруське співробітництво розвивається без особливих проблем і в різних галузях. Підписано Договір про спільний державний кордон між обома країнами. Загалом збігаються стратегічні інтереси двох держав, що підтвердив і широкомасштабний Договір про дружбу, добросусідство та співробітництво, кілька десятків двосторонніх угод, які становлять нормативно-правову базу українсько-білоруських відносин. Україна прагне виробити стосовно Білорусі збалансовану стратегію, яка, з одного боку, відповідатиме геополітичним інтересам України, а з іншого, сприятиме поглибленню демократії в сусідній державі.
Росія й Білорусь, як найтісніше поєднані одна з одною в рамках СНД, стали на шлях створення союзної держави, увійти до якої спонукають і Україну. Україна ж надає пріоритет економічним зв’язкам – основі поглиблення співпраці трьох братніх слов’янських народів. Конструювання відносин Росії з Україною й Білоруссю є одним із найсерйозніших випробувань російського суспільства на демократизм і спроможність органічно увійти до світового співтовариства на засаді дотримання загальноприйнятих норм міжнародних відносин.
Україна і Молдова багато в чому мають і близькі геополітичні інтереси, й подібні проблеми: Україна – в Криму, а Молдова – в Придністров’ї. Керівники Молдови неодноразово наголошували, що партнерські зв’язки з Україною мають для них стратегічне значення. Україна також має зацікавленість у тому, щоб відносини з сусідньою державою розвивалися комплексно, динамічно. Суто економічний інтерес посилюється геополітичним становищем Молдови, наявністю там численної української діаспори (лише в Придністров’ї живе понад 200 тис. етнічних українців).
Для нормалізації обстановки в регіоні надзвичайно важливе значення має Меморандум про врегулювання конфлікту у Придністров’ї, підписаний за активної участі України.
Улітку 2000 р. Молдова перетворилася на парламентську республіку, а на початку нового 200 і р. стала першою країною на пострадянському просторі, де влада за результатами виборів перейшла до комуністів. Лідера Партії комуністів Володимира Вороніна обрано Президентом Республіки Молдова. В. Воронін так визначив головні напрями розвитку Молдови: не змінювати економічну систему, що склалася, не змінювати кардинально зовнішньої політики. Йдеться про приєднання до російсько-білоруського союзу, про нормалізацію відносин із Придністров’ям. Поняття про “дві румунські держави”, яке використовують нерідко в Бухаресті, неприйнятне для Молдови і, на думку молдавського лідера, не має перспективи в майбутньому.
Під час офіційного візиту Президента Республіки Молдова В. Вороніна в Україну в травні 2001 р. президенти двох держав підписали спільну заяву, в якій визначили головні пріоритети й завдання українсько-молдовського співробітництва в соціально-політичній і торговельно-економічній сфері, взаємодії в рамках міжнародних організацій та форумів. Українсько-молдовські відносини – тривкі, дружні, зважені, проте час від часу виникає напруження через неврегульованість ситуації у Придністров’ї.
Отже, загалом стратегічні інтереси України вимагають стабільних дружніх, рівноправних відносин із Росією, Білоруссю, Молдовою.
Україна як одна з держав – засновниць СНД розвиває співробітництво з іншими членами Співдружності, грунтуючись на засадничих документах – Основних напрямах зовнішньої політики України, Концепції національної безпеки України, Угоді про створення Співдружності Незалежних Держав від 8 грудня 1991 р. Ці документи, що стали частинами національного законодавства, разом з іншими законодавчими актами визначають загальну позицію України щодо СНД, яка дає змогу досить повно реалізовувати національні інтереси України у відносинах як у рамках Співдружності, так і в двосторонніх відносинах із окремими державами – учасницями.
Розглядаючи СНД як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, що доповнює процес формування якісно нових повномасштабних двосторонніх відносин між державами – учасницями, Україна вважає участь у СНД за важливий напрям своєї зовнішньої політики.
Україна стосовно СНД виходить, передусім, із реалій доцільності існування Співдружності, розвитку тісних і взаємовигідних торговельно-економічних відносин між державами – учасницями. Від початку процесу реформування СНД наша держава виступала з пропозиціями, які передбачали трансформування СНД у раціональний механізм економічного співробітництва, спрямований на створення зони вільної торгівлі – ефективного механізму сприяння інтеграції країн СНД у світовий економічний простір.
Така позиція України здобуває підтримку та розуміння серед інших країн – учасниць. 8 жовтня 2002 р. на засіданні Ради глав держав Співдружності в Кишиневі розглядалися перспективи створення зони вільної торгівлі в рамках СНД з урахуванням економічних процесів у світовому співтоваристві, проект міжурядової програми спільних заходів щодо боротьби зі злочинністю на 2003-2004 pp. і проект Концепції співтовариства в протидії незаконному обігу наркотичних засобів і психотропних речовин. На пропозицію України учасники саміту розглянули також питання про організацію заходів щодо святкування 60-річчя Дня Перемоги у Великій Вітчизняній війні.
У військово-політичній сфері Україна не є стороною Договору про колективну безпеку держав-учасниць СНД від 15 травня 1991 р. Проте 8 жовтня 2002 р. під час засідання Ради глав держав Співдружності обговорено питання щодо виділення асигнувань на створення й розвиток об’єднаної системи протиповітряної оборони держав – учасниць СНД у 2003 p., а також на реалізацію програми робіт із міждержавного каталогування предметів оснащення збройних сил країн Співдружності. 30 січня 2003 р. на саміті глав країн – учасниць СНД у Києві Президента України Леоніда Кучму обрано головою Ради глав держав – учасниць СНД.
За час існування СНД до 2003 р. було підписано понад 10 тис. багатосторонніх документів. Не всі вони діяли ефективно, що зумовлювалося об’єктивними розбіжностями в позиціях держав – учасниць. Значно ефективніше розвивалося двостороннє й регіональне співробітництво держав-учасниць у різних галузях.
Спробою віднайти ефективні форми економічного співробітництва стало, зокрема, створення Євразійського економічного співтовариства (у якому Україна бере участь у ролі спостерігача) і ГУУАМ.
ГУУАМ є консультативним форумом п’яти держав – Грузії, України, Узбекистану, Азербайджану та Молдови. Підгрунтям цієї форми співробітництва є близькість позицій країн із багатьох питань, зокрема в оцінці процесів на пострадянському просторі.
Заснування консультативного форуму відбулося 10 жовтня 1997 р. під час саміту Ради Європи у Страсбурзі спочатку в складі чотирьох країн (Грузії, України, Азербайджану, Молдови). Тоді було схвалено спільну Декларацію глав держав ГУАМ. 24 квітня 1999 р. у Вашингтоні відбулася зустріч президентів держав-учасниць ГУАМ і Узбекистану, і форум трансформувався в ГУУАМ.
Навесні 2004 p. Верховна Рада України ратифікувала угоду, укладену президентами України, Росії, Білорусі та Казахстану про створення Єдиного економічного простору Йдеться про поетапну інтеграцію економік названих країн, утворення єдиного митного союзу й повномасштабної зони вільної торгівлі без обмежень і винятків.
Підгрунтям української зовнішньої політики є розуміння того, що поєднання, гармонізація відносин як із Росією, іншими країнами СНД, так і з Заходом, є жорстким імперативом для України й сьогодні, й на перспективу. Співробітництво України зі Співдружністю Незалежних Держав не суперечить прагненню нашої держави до інтеграції в європейські та євроатлантичні структури.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...