Політологічний словник
Єврокомунізм – течія у комуністичних партіях Західної Європи в середині 70-х – у 80-х роках, що сповідувала демократичний шлях завоювання влади і проголошувала будівництво соціалізму на цих засадах. Термін запроваджений журналістом Ф. Барб’єрі в журналі “Джіорнале нуово” у червні 1975 р. Витоки Є. починаються з ідеї Грамші про єдиний фронт проти фашизму, а також із заяв Тольятті про неможливість брати радянську модель як взірець на шляху до соціалізму і про майбутню поліцентричність комуністичної системи.
Найвиразніше
Є. виявився в підходах компартій Італії, Іспанії і Франції. 15 жовтня 1975 р. лідери цих партій прийняли спільну заяву у зв’язку з крахом диктатур у Португалії і Греції і кризою франкістського режиму в Іспанії. У цій заяві зазначалось, що з тогочасною кризою капіталістичної системи вимальовується нова перспектива соціалізму, для досягнення якого необхідно об’єднати всі прогресивні сили при збереженні ними повної автономії. Акцентування ролі національних елементів визначило курс Є. всередині світового комуністичного руху. Є. не ставив під сумнів значення Жовтневої революції 1917р., але не визнавав
таким, що відповідає умовам розвинених індустріальних країн, шлях до соціалізму за зразком держав Східної Європи. Єврокомуністи заперечували досвід побудови соціалізму через диктатуру пролетаріату і наполягали на збереженні структур парламентської демократії, розвиток якої відкриває дорогу до соціалізму. Наголошувалося на важливості також принципу багатопартійності, самостійності профспілок, свободи віросповідання тощо. Відзначаючи важливість “міжнародної солідарності” у робочому русі, Є. відхиляв “пролетарський інтернаціоналізм”, що передбачав керівну роль КПРС. У цілому обстоювалася теза про поліцентричність комуністичного руху. Критикувалися порушення прав людини у соціалістичних країнах: засуджувалася інтервенція країн Варшавського Договору в Чехословаччину (1968 р.), а також запровадження воєнного стану і заборона профспілки “Солідарність” у Польщі (1981 р.). Прихильники Є. визначили стратегічний характер своїх установок, розраховуючи на залучення союзників з немонополістичних кіл для подолання ідеологічної гегемонії буржуазії. Тільки після досягнення антимонополістичної демократії, вважали вони, робітничий клас може утвердити себе в ролі керівної сили і посісти місце ідейного гегемона, не вдаючись до насильства. Компартія Франції вела пошук союзу тільки із соціалістами і радикальними республіканцями, а в соціологічному зрізі обмежувалася опорою на робітників промисловості. Компартії Італії й Іспанії припускали союзи на ширшій основі, із включенням різних фракцій робітничого руху, представників середніх верств і партій, що представляють християнські верстви населення: у цілому вони йшли далі своїх французьких однодумців. Єврокомуністичні тенденції були зустрінуті з великою стурбованістю з боку КПРС. Критика Є., особливо книги Карильо “Єврокомунізм і держава” (1977 р.), не забарилася і відбулася під гаслом викриття сучасного ревізіонізму.
Є. був свідченням кризи ідеології і політичної практики комуністичного руху, наростання внутрішніх розбіжностей. Він став нагальною потребою у процесі пристосування компартій до західноєвропейських реалій і коригуванням принципів марксизму – ленінізму. Політику реформ М. Горбачова прихильники Є. сприйняли як запізніле визнання власної правоти.
Garrillo S. Eurocommunism and the Static. – L., 1977; Goode S. Eurocommunism. – N. Y., 1980; The Politics of Eurocommunism; socialism in transition. – Boston, 1980; National Communism in Western Europe / Ed. by H. Machin. – L., N. Y., 1983; Keemann K. Pluralisicher Kommunismus? – Stuttg., 1984; Carr B. Mexican communism, 1968- 1983. Eurocommunism in the Americas? San Diego; Eurocommunism to Eurosocialism. – N. Y., 1987; Рубби А Мир Берлингуэра. – M., 1995; Политическая энциклопедия. – М., 2003.
А. Кудряченко
Loading...