Загальні особливості української філософії
Філософія світ людини
Антропологічні ідеї в історії української філософії
Загальні особливості української філософії
Українська філософія починається, на відміну від античної, не з натурфілософії, а з антропології. Давньогрецька міфологія перейшла в натурфілософію, давньоруська – в християнську релігію, яка містила в собі й генетично, і концептуально етику, історію, антропологію, філософію, логіку. Світоглядною формою тут була релігія, основним змістом – людина, а в людині – мораль, контекстом же їхнього сукупного буття
Ця особливість української філософії визначалася прийняттям християнства з Візантії, звідти ж ішла література – переважно релігійна. Прилучення наших предків до християнства було й
Нова релігія входила в душі поступово, не зразу витіснила язичництво, а певною мірою воно в переробленому вигляді залишилося назавжди. Пережитки його зумовлювали більшу увагу до земного життя, соціально-політичних реальностей, історії руської землі.
Дослідники зауважують малий інтерес до проблем природи. “Космологічні й натурфілософські проблеми як такі мало цікавили Іоанна Екзарха, як і будь-якого іншого мислителя раннього середньовіччя. Бог викинув із себе буття світу і людини з певною метою. Світ він створив для породження в ньому людини, а людина з’явилася для пізнання і шанування свого творця… Пізнання світу як вияв сокровенних, вічних ідеальних прикмет потойбічного буття, краси та мудрості першопричини, що в ньому містяться, – ось основне завдання мислителя тієї епохи, який роздумував над питаннями природознавства”. “А па відміну від космологічної і натурфілософської проблематики…питанням антропології вони приділяли особливу увагу, намагаючись всебічно розкрити своє розуміння сутності людини, з’ясувати сенс і мету свого існування”. В. С. Горський зазначає зверненість давньоруських книжників до злободенних питань політичного життя, відсутність у них нахилів до абстрактних філософських роздумів поза зв’язком з актуальними питаннями суспільного життя, а звідси – переважання у вітчизняній суспільній думці інтересу до проблем філософії історії, до моральної проблематики, питань соціально-політичного буття3. С. В. Бондар розглядає історію як центральну тему в літературі Київської Русі, а її смисл убачається в моральному вдосконаленні людства. Про це свідчать майже всі витвори староруської писемності – “Повчання Володимира Мономаха”, “Моління Данила Заточника”, “Ізборники” Ярослава Мудрого тощо. Яскравим прикладом історичної орієнтації думки того часу є “Повість часових літ” з її основним питанням: “Откуда есмъ пошла руськая земля?”
Таким чином, середньовічна українська думка зосереджує свою увагу на людині й має переважно антропологічний зміст. Її загальна структура має такий вигляд: змістом життя людини є боротьба добра і зла, тобто мораль; моральна сутність людини розгортається в історії, сенс якої у вдосконаленні людини і людства в цілому; а історія охоплена і просякнута релігією як світоглядною формою духовності.
Оскільки людині приділяється не менше уваги, ніж Богові, даний світогляд в його українському варіанті можна вважати доцентровим. А стародавню антропологію, або антропологічну орієнтацію світогляду, з погляду на її складність, не розчленованість моралі, релігії, історії, вчення про людину можна назвати синкретичною.
Такий характер філософування зберігся значною мірою і в подальшому розвитку української філософії. Це дало Г. Г. Шпету підставу негативно оцінити її у своєму “Нарисі розвитку російської філософії” (1921). До цього нарису повністю входить і українська філософія. Шпет вважав, що це історія не філософського знання, яке цілком перетворюється в “просту мудрість, мораль і повчання”. Він виокремлював два періоди в історії думки. Вищий історичний і діалектичний ступінь філософії – це філософія як знання, вона ж як мораль, повчання і т. п. – лише попередній, підготовчий ступінь. На думку Шпета, вся розглядувана філософія лежить поза межами філософії як знання, науки.
Якщо абсолютизувати чисте теоретичне знання, то така оцінка виправдана. Якщо ж розуміти філософію як особливу сферу духовної культури, спрямовану на усвідомлення граничних підстав людського буття, кола смисложиттєвих проблем, то такий погляд безпідставний.
Такий підхід до філософії особливо неприйнятний стосовно людини – найбільш складної істоти, яка містить у собі всю культуру і живе в ній, і якої немає без моралі, історії, релігії тощо. Людина є мікрокосмом – синтезом усієї дійсності. Щодо духовності вона – синтез усієї духовної культури. Тому погляд на неї по суті має бути синтетичним, а на ранніх стадіях синкретичним.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...