Політологічний словник
Бікамералізм (двопалатність) – структура загальнонаціональних представницьких органів, за якої парламент складається з двох палат, які мають різну компетенцію. Виборну палату найчастіше іменують нижньою, або першою, іншу – верхньою, або другою. Верхня палата може формуватися як шляхом прямих (США, Японія), так і непрямих виборів (Франція) чи призначення (Канада, Багамські острови) або формується за спадковим принципом (Велика Британія). Верхні і нижні палати різняться кількісним складом, порядком формування,
компетенцією, статусом та іншими ознаками. Нижні палати обираються в середньому на чотири – п’ять років, рідше – на два роки (США). Верхні палати найчастіше обирають на більший термін. Склад палат коливається від 200 до 600 для нижньої палати та від 20 до 150 для верхньої. Б. передбачає існування двох незалежних палат, які засідають окремо, мають власний керівний орган, регламент тощо. При цьому законодавчий процес є єдиним цілим, результатом узгодженої волі обох палат. Тенденція до демократизації структури парламентських інститутів виявилась у розширенні кількості країн, що встановили принцип рівності обох палат.
Нижні палати виконують функцію народного представництва, є носієм народного суверенітету, верхні – найчастіше відіграють роль представництва інтересів складових федерації чи регіонального (територіального) представництва. Назви палату двопалатних парламентах можуть бути найрізноманітнішими: палата громад та палата лордів (Велика Британія), палата представників та сенат (США), палата представників та палата радників (Японія), Національні збори та сенат (Франція), конгрес депутатів та сенат (Іспанія), Національна рада та Федеральна рада (Австрія), Державна Дума та Рада Федерації (Росія), сейм та сенат (Польща) та ін. Б. є характерною ознакою структури парламентів федеративних держав, яка зумовлюється особливостями територіальної організації держави. Проте багато унітарних країн теж зробили вибір на користь двопалатного парламенту. Серед 83 унітарних держав, чий досвід досліджував Міжпарламентський союз у 1986 p., 28 країн мали двопалатний парламент. Домінуючою системою в країнах, що розвиваються, є створення однопалатних парламентів. У цьому вони вбачають вирішення проблеми забезпечення ефективнішої та централізованої організації влади. Прихильність до тієї чи іншої структури законодавчого органу визначається конкретними умовами її історії і традиціями. Так, дотримуючись традицій, до двопалатного парламенту в 1992 р. перейшли такі унітарні держави, як Чехія і Польща. Визнання переваг чи недоліків Б. вважається одним з найбільш спірних. Питання щодо запровадження двопалатного парламенту неодноразово порушувалося і в Україні. Ідею створення двопалатного парламенту в нашій державі активно обговорювали протягом 1994 – 1996 pp. Положення про двопалатний парламент містилися в кількох проектах нової Конституції України, але вони не увійшли до остаточного тексту Основного Закону. Питання щодо Б. виносились на Всеукраїнський референдум за народною ініціативою у квітні 2000 р. Доцільність запровадження Б. в Україні порушувалась Президентом Л. Кучмою і у березні 2003 p., коли він виніс на всенародне обговорення свої пропозиції щодо конституційної реформи. У президентському законопроекті було передбачено функціонування в Україні двопалатного парламенту, який складається з Палати регіонів та Державних зборів (нижня палата). Але попередні результати обговорення законопроекту та опитування громадської думки засвідчили неоднозначність ставлення до ідеї Б. не лише в політичному середовищі, а й у суспільстві загалом. Саме тому ці положення не увійшли до остаточного варіанта тексту законопроекту про зміни до Конституції.
Сравнительное конституционное право / Отв. ред. В. Е. Чиркин. – М., 2002.
О. Кордун
Loading...