Чижевський Дмитро Іванович



Політологічний словник

Чижевський Дмитро Іванович (1894 – 1977)- видатний український вчений – філософ, історик, філолог, славіст, культуролог, доктор філософії, член ВУАН. Народився в м. Олександрії Херсонської губернії. В 1911 р. закінчує Олександрійську класичну гімназію і вступає на фізико – математичний факультет Петербурзького університету, де вивчає математику, астрономію і філософію. Під впливом лекцій М. О. Лосського вирішує спеціалізуватися у філософії і слов’янській філології і переводиться до Київського університету

(1913 – 1918 рр.) на історико-філологічний факультет, де найбільший вплив на нього мали професор В. В. Зінківський та О. М. Гіляров. У 1917 р. входив до складу Центральної Ради, не сприйняв радянської влади і емігрував у 1921 р. до Німеччини. Продовжив навчання у Гейдельберзькому і Фрайбурзькому університетах. Викладав курси філософії та естетики в Українському вільному університеті та Педагогічному інституті ім. Драгомановау Празі. За дослідження “Філософія на Україні (Спроба історіографії)” (1927) отримав звання професора. Співпрацював у різних українських наукових товариствах, де читав доповіді на теми філософії та
літератури, в російських емігрантських наукових товариствах. У 1932 р. очолює кафедру славістики в університеті в Галлє (Німеччина), стає доктором філософії. Веде численні курси з літератури, історії культури, семінари з слов’янської літератури і поезії, викладає слов’янські мови в університеті Йєни (1935 – 1938 рр.). Після війни переїздить до Марбурга (1945 – 1951 рр.), працює в Гарвардському університеті (1951 – 1956 рр.), викладає слов’янські літератури, читає доповіді, друкується в “Анналах”. З 1956 р. директор слов’янського інституту в Гейдельберзі. Досліджував слов’янське бароко, серед його наукових інтересів були філософські ідеї Гегеля, Ніцше, Канта, Гоголя, Достоєвського, Сковороди. Брав участь у з’їздах славістів, був обраний членом багатьох наукових товариств Німеччини. Автор понад 900 праць різними мовами. Найвизначніші з них: “Логіка” (1924), “Вивчення Достоєвського” (1931), “Історія давньоруської літератури. Київський період” (1948 – 1960),” Гегель серед слов’ян” (1934), “Нариси з історії філософії на Україні” (1926), “Українське літературне бароко” (1944), “Історія української літератури від початків до доби реалізму” (1956), “Порівняльна історія слов’янських літератур” (1968), “Культурно-історичні епохи” (1978).

У багатогранній теоретичній спадщині Ч., що чекає ще свого вивчення, можна відзначити принаймні методологічне значення його підходів до вирішення проблем політичної соціології, визначення суті нації, ролі національних культур, історії філософії тощо. Варто виокремити думку Ч. про помилковість розуміння певної філософії “як єдино правильної”. Бо, стверджував Ч., кожна окрема система, що хоче бачити “у собі реалізацію абсолютної правди, стає помилковою. Кожна національна філософія, що хоче бачити у собі єдину й усю правду, стає на хибний шлях”.

У теорії нації дотримувався раціоналістичного погляду на національну осібність. Кожна нація, пізні вияви якої і становлять все людство, на його думку, є тільки “обмеженим і однобічним розкриттям людського ідеалу”, проте саме в своєму “своєрідному, оригінальному, своїй обмеженості і має вічне, загальне значення”. Періодизацію історичного процесу Ч. мислив через зміну культурно-історичних епох, яких існує 8. Він запропонував нову синтетичну схему історичного розвитку за рахунок зміни культур: романської, готичної, ренесансу, бароко, епохи просвітництва, романтики, доби реалізму та неоромантики. З цього ряду виключається античність, яка, на його думку, не є цілісністю. Український культурний розвиток Ч. розглядав як складовий елемент загальноєвропейського, а українську культуру – як елемент європейської цілості.

Певне політичне значення мало визначення Ч. українського національного типу. Цей тип, на думку Ч., – це система рис політичного укладу українця: емоційність, сентименталізм, чутливість, ліризм, індивідуалізм та прагнення до “свободи”, неспокій та рухливість. Визначальну роль відігравали також природа України та її історичне минуле; князівська доба, бароко, плюс світорозуміння видатних українських мислителів зуміли відобразити українські національні риси – прагнення до злагоди і гармонії, до миру між людьми та миру між людьми й природою, миру людини з Богом. Прагнення до гармонії конкретизувалось у миролюбності українства. Важливою рисою української думки була і її релігійність та симпатії до окремих європейських націй, зокрема німецької.

Вільчинський Ю. М, Карась А. Ф. Дмитро Чижевський: історик філософії на слов’янському грунті // Вільчинський Ю. М., Вільчинська С. В., Карась А. Ф., Скрипник М. А. Розвиток філософської думки в Україні (XIX-XX ст.): Текст лекцій. – Львів, 1992; Чижевський Д. і. // Історія філософії України. Хрестоматія. – К., 1993; Філософські погляди Д. І. Чижевського // Історія філософії України: Підручник / М. Ф. Тарасенко, М. Ю. Русин, І. В. Бичко та ін. – К., 1994; Ф. Медвідь, А. Медвідь. Дмитро Чижевський як філософ культури на слов’янському грунті // Дмитро Чижевський і українська культура: Науково-аналітичний збірник / Відп. ред. І. Макаровський. – Івано-Франківськ, 1995; Горський В. С. Історія української філософії: Курс лекцій. – К., 1996.

Ф. Медвідь


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (No Ratings Yet)
Loading...


Шкільний театр.
Ви зараз читаєте: Чижевський Дмитро Іванович