Головна ⇒ 📌Довідник з філософії ⇒ Еволюція змісту цінностей

Еволюція змісту цінностей

Філософія посбіник

Тема 10. ФІЛОСОФІЯ КУЛЬТУРИ

§ 3. Культурологія та аксіологія

Цінності в житті суспільства є соціально значущими орієнтирами діяльності суб’єктів, одним із чинників історичного розвитку. Вони становлять фундамент культури, а предметним полем формування цінностей є культура. Вона визначається через систему цінностей та ідей, що слугують для регулювання поведінки членів цього соціуму. У ціннісній формі людина не об’єктивує, а суб’єктивує зовнішню дійсність, привласнюючи

її, наділяючи гуманістичними смислами, стверджуючи тотожність із собою. Тому цінністю є лише те, що усвідомлюється, переживається як особистісне.

Для людини цінностями є все те, що має певну значущість, особистісний або суспільний сенс. Якісною характеристикою цього сенсу є оцінка. Ціннісне ставлення людини до світу і до себе приводить до ціннісних орієнтацій особистості. Для сформованої особистості, зазвичай, властиві досить стійкі ціннісні орієнтації. Тому старші люди повільно переорієнтовуються навіть тоді, коли цього вимагають історичні обставини. Стійкі ціннісні орієнтації набувають характеру норм, вони

визначають форми поведінки членів певного суспільства. Ціннісне ставлення особистості до себе і світу реалізується в емоціях, волі, рішучості, цілепокладанні, ідеалотворчості. Філософське вчення про цінності та їхню природу називають аксіологією (від грец. axios – цінність і logos – вчення).

Аксіологія не відразу стала здобутком філософії, а лише після того, як вдалося “розмежувати” поняття буття і блага. Це зробив І. Кант, який протиставив сферу моральності сфері природи, а практичний розум – теоретичному розуму. Виділення феномена значення буття для людини привело до філософії цінностей з її основним запитан-ням: “Що таке цінність, у чому полягають її витоки?” Пошук відповіді на нове змістовне філософське запитання виділило аксіологію як одну з важливих складових частин філософії.

В античній та середньовічній філософії цінності ототожнювали із самим буттям, а ціннісні характеристики включали до його поняття. Цінності не відділяли від буття, а розглядали як такі, що містяться в самому бутті. Для Сократа, а потім Платона основними питаннями теорії цінностей були: що є благо? Що є справедливість? Вони ж були і головними критеріями істинності буття. Не випадково Платон у вченні про ідеальну державу поклав в основу останнього принцип справедливості. В історії давньогрецької філософії спостерігаються різні підходи до вивчення характеру істини цінностей. У представників софістики всі цінності індивідуальні та відносні. На думку Платона, вищі цінності мають абсолютний характер. Спробу диференційованого підходу до цінностей знаходимо у філософії Аристотеля, який визначає самодостатні цінності, або самоцінності. До них, зокрема, належать: людина, щастя, справедливість тощо. Але разом з тим він утверджує і відносний характер більшості цінностей, оскільки різні речі здаються цінними (але по-різному) дітям і дорослим, добрим і злим, мудрим і немудрим людям. Мудрість полягає якраз в осяганні розумом речей, найбільш цінних за своєю природою.

У Середні віки цінності пов’язуються з божественною сутністю, набувають релігійного характеру Епоха Відродження висуває на перший план цінності гуманізму, зокрема самодостатності людини. Одна з них – героїчність, або “вірту” (доблесть), яку відстоюють Дж. Бруно і Н. Макіавеллі.

Новий час, розвиток науки і нових суспільних відносин висувають на перший план цінність пізнавальних можливостей розуму (Р. Декарт). Разом з тим французький філософ Б. Паскаль розробляє ієрархію цінностей. Мислителя насамперед цікавлять моральні цінності, а вже потім естетичні, політичні, правові. Завершують ієрархію персональні цінності (які стоять вище від імперсональних): тілесні, духу, велич святості. Релігійні цінності – найвищі, і серед них – “святість”, якою володіє абсолютна особистість Бога.

У німецькій класичній філософії І. Кант уперше вживає поняття “цінність” у спеціальному, вузькому значенні. Передумовою аксіології в нього є розмежування сущого і належного, реального та ідеалу.

Цінності – це вимоги, звернені до волі; цілі, які стоять перед людиною; значущість первинних чинників для особистості. Г. Гегель особливу увагу приділяє розмежуванню цінностей на економічні (утилітарні) і духовні. Перші є товарами і характеризуються “кількісною визначеністю”. По суті, мається на увазі абстрактна, мінова вартість товару. Такі цінності завжди відносні, тобто залежать від попиту, продажу, від смаків публіки. У другому значенні цінності пов’язуються із свободою духу, і все, що має цінність і значущість, – духовне за своєю природою.

У кінці XIX – XX ст. з’являються нові підходи до розуміння цінностей. Натуралістичний психологізм (Дж. Дьюї) розглядає цінності як об’єктивні чинники реальності, які спостерігаються емпірично, а їхнє джерело пов’язує з біологічними та психологічними потребами людини. Із цього погляду будь-який предмет, що задовольняє ту чи іншу потребу людини, є цінністю. Для аксіологічного трансценденталізму (В. Віндельбанд, Г. Ріккерт) цінності – не об’єктивна реальність, а ідеальне буття. їх розглядають як незалежні від людських бажань. До них належать такі цінності, як добро, істина, краса, які мають самодостатнє значення, є цілями самі собою, не можуть слугувати засобом для якихось інших цілей. Цінність, таким чином, це не реальність, а ідеал, носієм якого є свідомість взагалі, тобто трансцендентальний (пограничний, потойбічний) суб’єкт. Крім того, цінності розглядають у цій концепції як норми, що не залежать від людини й утворюють за-гальну основу конкретних цінностей культури.

Про об’єктивний характер цінностей говорять представники персоналістичного онтологізму (М. Шелер). Вони відстоюють думку, що цінності утворюють онтологічну основу особистості. Але цінності, що містяться у предметах, не варто ототожнювати з їхньою емпіричною природою. Так само, як, наприклад, колір існує незалежно від предметів, яким він належить, так і цінності (приємне, величне, добре) можуть споглядатися поза залежністю від тих речей, властивостями яких вони є. Пізнання цінностей в їхньому спогляданні основане, врешті-решт, на почутті любові або ненависті. Цінності то вищі, що вони довговічні, і що вище задоволення, яке ми від них отримуємо. У цьому смислі найменш довговічними є цінності, пов’язані із задоволенням чуттєвих бажань і з матеріальними благами. Вищі цінності – це цінності прекрасного та пізнавальні цінності. Найвищою цінністю є цінність “світості”, ідея Бога, а любов до Бога розглядається як вища форма любові. Тому всі цінності мають свою основу – цінність божественної особистості. Засновником соціологічної концепції цінностей є М. Вебер, який увів проблему цінностей у соціологію. На його думку, цінність – це норма, яка має певну значущість для соціального суб’єкта. У цьому зв’язку він особливо підкреслював роль етичних і релігійних цінностей у розвитку суспільства.