Фінансова безпека держави
ФІНАНСИ
Модуль 1
СУТНІСТЬ, ФУНКЦІЇ ФІНАНСІВ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНО-ЕКОНОМІЧНІ ЗАСАДИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ФІНАНСОВОЇ СИСТЕМИ
РОЗДІЛ 3
ФІНАНСОВА ПОЛІТИКА І ФІНАНСОВИЙ МЕХАНІЗМ
3.3. Фінансова безпека держави
Фінансова безпека держави – поняття досить багатопланове в економічному контексті та надзвичайно актуальне в політичному. Це пояснюється тим, що вона є результатом практичних заходів з боку законодавчої та виконавчої влад держави в сфері фінансів.
Фінансова безпека – це такий стан фінансової, грошово-кредитної, валютної,
Фінансова безпека визначається конкретними показниками функціонування економічної системи держави за певний проміжок часу. До цих показників належать: величина внутрішнього й зовнішнього боргів; рівень інфляції; стійкість національної валюти; сальдо платіжного балансу.
Внутрішні й зовнішні борги давно стали невід’ємною складовою фінансової системи
Однак непродумане й надмірне використання запозичень для покриття витрат бюджету має низку негативних ознак. Так, використання запозичень на покриття поточних витрат призводить у подальшому до зростання дефіциту бюджету. Значне використання запозичень протягом двох-трьох років створює фінансову піраміду, яка зумовлює фінансовий крах системи в цілому, оскільки повернення боргів і виплата відсотків за ними призводить до постійного зростання боргів, а це скорочує витрати бюджету за іншими статтями. Як правило, при надмірному зростанні боргів держава вдається до їх реструктуризації, що в свою чергу викликає недовіру до неї з боку інших держав і міжнародних фінансових інститутів.
Відповідно до міжнародних стандартів і загальноприйнятих наукою показників оптимальний розмір боргів держави не повинен перевищувати 70 % від річного обсягу ВВП. При перевищенні цього рівня держава може втратити фінансову незалежність і стати державою-банкрутом.
Звісно, використання запозичень має принципи, порушення яких може суттєво впливати на фінансову безпеку держави. Зокрема, розміщення короткотермінових боргових зобов’язань створює нестабільність і постійне напруження в фінансуванні витрат бюджету, тому перевага повинна надаватися довгостроковим запозиченням. У свою чергу довгострокові запозичення можливі при наявності довіри до уряду і держави в цілому. Важливе значення має також наявність системи страхування ризиків.
При здійсненні запозичень повинна провадитися політика обмеження допуску нерезидентів на ринок державних цінних паперів, оскільки нерезиденти можуть суттєво вплинути на фінансову стабільність у державі шляхом спекулятивних дій як на первинному, так і на вторинному фондовому ринках. Крім того, нерезиденти вивозять із держави капітал, одержаний у формі відсотків.
Розміщення державних запозичень всередині держави повинно бути зорієнтовано також на участь населення, тобто фізичних осіб. Це, крім усього, сприятиме зростанню добробуту населення за рахунок одержаних відсотків на вкладені кошти.
Борги держави економічно виправдані лише в тому разі, якщо здійснювані за їх рахунок видатки сприяють збільшенню майбутніх доходів або приводять до скорочення майбутніх бюджетних видатків, тобто мають позитивний рівень прибутковості, що дає змогу державі в подальшому погасити основну суму боргу й сплатити відсотки за ним. До таких видатків належать інвестиції, і тому приріст державної заборгованості, згідно з економічною теорією, не повинен перевищувати суми державних інвестицій. У багатьох країнах таке обмеження закріплене в конституціях. Останніми роками щорічний приріст державних боргів в Україні на порядок перевищував обсяги бюджетних інвестицій.
Високі темпи зростання боргових зобов’язань, як наслідок збереження високого рівня бюджетного дефіциту, неминуче зменшують довіру до уряду вітчизняних та іноземних інвесторів, а отже, призводять до зростання відсоткових ставок (як плати за ризик) і подальшого загострення бюджетних проблем – зростання видатків держави на обслуговування своїх зобов’язань, до необхідності скорочення видатків, не пов’язаних із виплатою відсотків, або ж необхідності нових запозичень.
Не менш важливим показником фінансової безпеки держави є рівень інфляції. Загалом інфляція – це системне явище, яке пов’язане не лише з грошовим обігом, а й з усією економічною системою, із загальним становищем в економіці, її місцем у світовому розподілі праці. Слід сказати, що інфляція не завжди проявляє себе в зростанні цін. Ціни можуть бути досить стабільними, а інфляція може бути прихованою, бути насамперед у формі бюджетної заборгованості громадянам із заробітної плати й інших соціальних виплат, неплатежів тощо.
Інфляція – це завжди сигнал про фінансову небезпеку, яка потребує певних заходів з боку владних структур держави.
Інфляція є проявом порушення рівноваги всієї економічної системи і насамперед у сфері грошового обігу. Основною причиною інфляції є спад виробництва, коли товарне забезпечення грошей зменшується, що призводить до зростання цін. Обмеження грошової маси в обігу гальмує зростання цін, але негативно впливає на виробництво, породжує систему неплатежів і зростання боргових зобов’язань.
Спад виробництва може бути зумовлений, з одного боку, зменшенням споживчого попиту, а з другого – технологічною відсталістю виробництва, зростанням його матеріало – та енергоємності, низьким рівнем використання виробничих потужностей тощо. З огляду на це, повинні бути різними й антиінфляційні заходи.
При зменшенні споживчого попиту на товари інфляція в розмірі до 4 % може сприяти зростанню виробництва і стати стимулом до економічного зростання. Коли темпи інфляції переходять межу 4-5 %, темпи економічного зростання починають зменшуватися, а коли інфляція сягає 25-45 %, то економічне зростання припиняється, на зміну йому приходить стагнація й спад виробництва, який поступово поглиблюється. При стагнації понад 5 років фінансову незалежність держава втрачає.
Інфляція, зумовлена технологічними й технічними причинами, не може бути усунена лише монетарними заходами. Для цього потрібні інвестиції в економіку з метою її технічного переоснащення, вирівнювання умов господарювання для всіх виробників, підвищення конкурентоспроможності продукції, стимулювання щодо збільшення населенням заощаджень у фінансових активах, які повинні згодом стати інвестиціями, спроможними пожвавити виробництво. Антиінфляційна політика в умовах перехідної економіки має вжити низку заходів у сферах зовнішньоекономічної, виробничої, інституційної, фінансової, кредитної, соціальної діяльностей. Заходи у всіх цих напрямах повинні проводитися паралельно, оскільки затримки з їх впровадженням в якій-небудь із них може зумовити зростання інфляції й поглиблення фінансової кризи.
У сфері зовнішньоекономічної діяльності замість надмірної лібералізації було б доцільно використовувати гнучку систему митних тарифів, диференційованих за різними видами товарів. Це дасть змогу вирівняти умови діяльності на національному ринку як вітчизняних, так і іноземних виробників.
У перехідній економічній системі як антиінфляційні мають бути використані заходи в сфері антимонопольної політики, спрямовані на стримування підвищення цін виробників-монополістів. Це підвищить ступінь конкурентності ринку й знизить ціни. Додатковими заходами антиінфляційної політики є, зокрема, процес розвитку ринку цінних паперів і завдяки цьому мобілізація вільних коштів юридичних і фізичних осіб.
Ринок цінних паперів є також необхідним елементом у перетворенні наявних, але не працюючих нині заощаджень, в інвестиції, що дасть змогу пожвавити інвестиційну сферу та ліквідувати накопичені у виробництві диспропорції.
Важливим елементом антиінфляційної політики може стати відома на заході теорія “бюджетного мультиплікатора”. Суть її в тому, що за рахунок бюджетних витрат створюються нові підприємства й робочі місця. Це дає можливість отримати додаткові реальні доходи, які можуть знову спрямовуватися на нові інвестиції. Усе це безпосередньо сприяє розширенню попиту, який стимулює подальше виробництво.
Однак, слід враховувати й те, що в наявних умовах бюджетні ресурси обмежені, тому тут доцільно виділити державні інвестиції в окремий бюджет – бюджет розвитку. Джерелами формування його доходів можуть бути запозичення як на міжнародних фінансових ринках, так і на внутрішньому, в тому числі цільові запозичення – під конкретні проекти. Ними можуть бути доходи від приватизації та грошова емісія. Використання бюджетних коштів на інвестиційні цілі створює кращі умови для економічного зростання в порівнянні з витратами на соціальні цілі.
Створення бюджету розвитку – це лише перший крок, наступним має стати створення загального інвестиційного клімату для вітчизняних і зарубіжних інвесторів, у тому числі й за рахунок широкого застосування практики прискореної амортизації та пільгового режиму оподаткування тих підприємств, які активно проводять інвестування у сферу розширення виробництва на території України за пріоритетними напрямами.
До найзручніших заходів держави, що спрямовані на створення сприятливого інвестиційного клімату, належать також заходи щодо стимулювання платоспроможного попиту кредитними важелями: кредитна експансія (збільшення пропозиції позиченого капіталу шляхом зниження обов’язкових резервів та облікової ставки); кредитування за рахунок бюджетних ресурсів тих сфер економіки, у розвитку яких зацікавлена держава; гарантування платоспроможності позичальників, у діяльності яких зацікавлена держава.
Для активізації в державі економічного життя і задоволення потреб у фінансових ресурсах при здійсненні структурної перебудови економіки може бути також використана кредитна емісія. Вона допомагає розв’язати проблему нестачі грошей в економіці та звузити сферу взаємозаліків, інших грошових сурогатів.
Важливим показником фінансової безпеки держави є стабільність і конвертованість національної валюти. Цього можна досягти за наявності досконалого валютного законодавства, достатніх резервів національного банку, ефективної валютної політики в державі.
Однак слід пам’ятати про можливі негативні наслідки конвертованості. Вони пов’язані, насамперед, з імовірним знеціненням національного багатства та робочої сили, обвальним банкрутством окремих видів виробництва, некерованого поглиблення, соціальної диференціації населення тощо. Тому введенню конвертованості національної валюти має передувати комплекс заходів, які б унеможливили негативні наслідки цієї акції і, навпаки, сприяли економічному зростанню.
Досвід Німеччини, Японії та деяких інших країн свідчить про те, що національна валюта може стати сильною і без її прив’язки до іншої валюти за рахунок зміцнення національної економіки, підвищення її конкурентоспроможності, активного виходу вітчизняних виробників на міжнародні ринки тощо.
Прикладом цього є досить міцна позиція спільної грошової одиниці країн ЄС – євро щодо американського долара. Надалі її наступ на долар зростатиме, адже планується, що вона буде обслуговувати понад 30 % обсягів міжнародної торгівлі.
Водночас стабільність національної валюти, її забезпечення мають свої особливі форми і методи виявлення та функціонування. Так, важливого значення набувають джерела надходження іноземної валюти в державу і напрями її використання, можливість вільного доступу до купівлі валюти на ринку, проведення політики курсоутворення шляхом встановлення режиму “плаваючого” курсу тощо.
Слід зазначити, що національна валюта має бути прив’язаною і підкріпленою внутрішніми економічними факторами. Але вітчизняна економічна політика цього не передбачала, що й призвело до доларизації в Україні.
Прив’язка національної валюти до долара США призвела до того, що США через систему різних механізмів, у тому числі через МВФ, може управляти національною валютою нашої держави й успішно це робить, але не на покращання, а на погіршення.
Багато країн світу вже тепер відмовляються від долара США, що зараз при обслуговуванні міжнародного господарського обороту є значно незабезпеченим. Так, при частці США у світовому експорті в 15 % долар обслуговує майже 50 % розрахунків у міжнародній торгівлі. Тобто існує суттєвий дисбаланс.
Разом з тим, необхідно враховувати, що традиційна економічна політика, яка проводиться в рамках регульованих національних економік, стає все більш неефективною. Це пояснюється тим, що такі важливі інструменти, як грошово-кредитна політика, ставки відсотка і технологічні інновації значною мірою залежать від глобальних тенденцій. За таких умов забезпечення глобального розвитку людства можливе за умови застосування саме інформаціологічного підходу до проблем єдиної, планетарної економічної системи.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...