Головна ⇒ 📌Довідник з політології ⇒ Геостратегічна політика Китаю

Геостратегічна політика Китаю

Політологія
ГЕОПОЛІТИЧНИЙ ВИМІР СВІТУ

ГЕОПОЛІТИКА В СУЧАСНОМУ СВІТІ

3. Геостратегічна політика Китаю
Відповідно до прогнозу Світового банку на початку XXI ст. ВВП Китаю досягне 10 трильйонів доларів. Китай стане найбільшим економічним полюсом. Як заявляють самі китайці, XXI ст. – століття китайської цивілізації, яка за своїми характеристиками, насамперед гуманістичними, переважає всі інші цивілізації, й це забезпечить торжество Китаю в третьому тисячолітті.
Китай має також значні досягнення у військовій сфері. Сучасний

Китай – ядерна наддержава з потужним економічним потенціалом. Свого часу Наполеон Бонапарт так сказав про Китай: “Там лежить гігант, хай спить. Коли він прокинеться, то приголомшить світ”.
Китай – соціалістична країна з плановою економікою. Від початку 90-х років у Китаї інтенсивно розвивається приватний сектор. Політична й економічна системи Китаю стабільні, що сприяє надходженню іноземних інвестицій. Найбільшими прямими інвесторами в економіку Китаю є Тайвань, Сінгапур та інші країни, де найбільше проживає китайців. На кінець 90-х років контрактний обсяг інвестицій становив 545 млрд. доларів. У 2002 р. іноземні

інвестиції в економіку країни становили 50 млрд. доларів, або 80 відсотків усіх прямих інвестицій у країни Азії. Бурхливо зростає китайський експорт. Китай експортує свої товари до країн СС, США, Африки, Латинської Америки, а також України. У 2003 році товарообіг між Україною і Китаєм становив 2 млрд. доларів. Створена і діє українсько-китайська Комісія з торгово-економічного співробітництва. Китай обіцяє підтримати Україну в її прагненні вступити до COT.
Японія виступає переважно як кредитор, а нині є головним торговельним партнером Китаю, який закуповує сучасну японську техніку й новітні технології. Проте на зовнішніх ринках КНР і Японія є конкурентами. Сировину, енергоносії, руду, лісоматеріали Китай завозить із Росії, Австралії, США й Канади.
У XXI ст. найвірогідніше два Китаї об’єднаються й тоді він стане наймогутнішою фінансово-економічною імперією. Шлях мирного об’єднання з Тайванем бачиться на такій засаді: “одна держава – два устрої”.
Китай дотримується жорсткої демографічної політики: “одна сім’я – одна дитина”. Проте і в цій ситуації населення КНР, яке нині становить 1 млрд. 300 млн. осіб, до 2015 р. збільшиться на 300 млн. осіб. Нині, за офіційними даними, майже чверть міського населення безробітна. Сільське населення становить 900 млн. осіб, за деякими оцінками, 100 млн. не охоплені сільськогосподарським виробництвом. Потужний розвиток Пекіна, Шанхая та інших міських центрів практично не торкнувся більшої частини населення Китаю, що проживає в сільській місцевості. Величезна нерівність доходів і бідність сільського населення вже не є суто економічною проблемою, а становить загрозу соціальному спокою та політичній стабільності. Звідси – легальна й нелегальна еміграція: з допомогою офіційних і неофіційних каналів китайці “освоюють” 72 країни світу. За даними експертів, за рубежем перебуває близько 50 млн. китайців, на території Росії, зокрема на Далекому Сході й у Забайкаллі, нелегально проживає близько 2 млн. китайців.
Складна демографічна ситуація змушує Китай шукати вихід із такого становища. Один із проектів полягає в тому, щоб піти шляхом формування в XXI ст. “Великого Китаю”, або загального китайського ринку, куди ввійдуть Китай, Тайвань, Гонконг, Сінгапур. У перспективі в першій половині XXI ст. на світову арену може вийти потужна світова супердержава з чвертю населення Землі на стратегічно важливому геополітичному просторі, яка зможе регулювати життя не тільки етносів “Великого Китаю”, а й численних китайських общин, розкиданих по всьому світі.
Протягом століть геополітика Китаю була двоїстою, мала подвійний характер. Китай не був таласократичною державою, завжди орієнтувався на континентальні архетипи. Проте тривалий час (від початку XIX ст. до жовтня 1949 р.) був напівколонією Заходу, насамперед Великої Британії. У цьому сенсі відчуття приниження, яке переніс китайський народ від Заходу та Японії у XIX й на початку XX ст., залишаються в пам’яті, незважаючи на появу протягом останніх двох десятиліть “нового Китаю”.
Сучасний Китай зосереджений на самому собі. Його зовнішня політика має підлегле значення стосовно внутрішньої, спрямованої на економічну й соціальну трансформацію країни. У 2003 році Китай блискуче упорався з епідемією атипової пневмонії. Зовнішня політика зорієнтована на стратегічний виграш часу для створення економічної та військової могутності, перетворення Китаю на потужну наддержаву.
Немає підстав стверджувати, що для досягнення своєї мети Пекін застосує військову силу. Скоріше за все Китай пригнічуватиме волю інших країн своєю могутністю (демографічною, економічною, військовою), віддаючи тим самим пріоритет корінним інтересам країни.
Взаємодія Росії зі своїм сусідом має бути пов’язана передусім з економічною, науково-технічною та інформаційною сферами. Китай для Росії – це величезний ринок, де можна вигідно реалізувати й сировину, й промислову продукцію та послуги. Неабияке значення має Китай як джерело робочої сили для розвитку Сибіру, Забайкалля і Далекого Сходу, а в перспективі – як джерело інвестицій.
Водночас Росія прагне розвивати рівноправні відносини з країнами Азійсько-Тихоокеанського регіону, насамперед із Японією, Північною і Південною Кореєю. Інтернаціоналізація розвитку Сибіру й Далекого Сходу допоможе запобігти однобічній китаїзації цих регіонів. Безумовно, діяльність інтернаціональних компаній, концесій має бути під жорстким контролем владних структур Росії.
Отже, в XXI ст. Китай потужно впливатиме на світову геополітику, що має бути усвідомлене провідними державами, які мають бути готові прийняти виклик Пекіна. Про це зокрема свідчить піднесення на новий рівень відносин Китаю зі Сполученими Штатами Америки як у сфері торгово – економічній, так і в політичній: США заявили, що не будуть підтримувати прагнення Тайваню відокремитися від “материкового” Китаю.