ІСЛАМСЬКИЙ СВІТ – ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЇ В КРАЇНАХ СХОДУ

Історія психології: навчальний посібник

РОЗДІЛ І.

ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЇ В КРАЇНАХ СХОДУ

1.4. ІСЛАМСЬКИЙ СВІТ

Арабський Схід або ісламський світ різко відрізняються своєю психологією від Європи. І цю різницю треба сприймати не з позиції “вище-нижче”, а об’єктивно, без упередження, з цікавістю і розумінням.

Схід – справа тонка. І цей загальновідомий вислів більшою мірою стосується мусульманських країн. В цих країнах проживає безліч національностей і народностей, які в VII ст. почали об’єднуватись під

крило однієї релігії (до речі, наймолодшої серед світових релігій). Іслам – це, передусім, покора, аскетизм і терпіння. Арабські, або як прийнято називати, арабомовні країни з загальним розквітом східної культури в ХІ-ХІІ ст. об’єдналися у величезну єдину країну – Арабський Халіфат. Всі ці події потягли за собою розквіт наук і мистецтва, в тому числі філософії, психології, медицини. В науці переважають матеріалістичні тенденції, а також має місце вплив вчених Стародавньої Греції.

В давні часи араби були язичниками і поклонялися різним племінним богам. Наприклад, у племені корейшитів був Бог – Аллах. Вони

також сповідали зороастризм, індуїзм, християнство, які привезли в Аравію місіонери. Все це дозволяє сказати, що араби вели відкритий спосіб життя. В спілкуванні з іншими народами здійснюється взаємообмін у всіх сферах життя.

В медицині араби не тільки засвоїли досвід античних медиків, але й значно просунулись вперед. Вони використовували в своїй роботі вівісекцію (операцію на живій тварині з метою вивчення функцій організму), ретельно вивчали анатомію, особливо перебіг хвороб.

В XVIII ст., коли лигає зародилось ісламське богослов’я, виник рух кадаритів, який поставив під сумнів догмат про фатальність долі людини, а значить її пасивність. На основі раціоналізму грецької науки кадарити відстоювати ідею свободи волі, тобто відповідальність людини за свої вчинки. Представник цього напрямку Аль-Кінді визнавав роль Бога як творця природи, абсолютну мудрість якого осягнути людини не дано ніколи.

Навпаки, Ібн-Сіна був упевнений в пізнаваності світу. Він заперечував положення про те, що Аллах постійно творить світ і тому він наповнений чудесами. Як матеріаліст, Авіценна (Ібн-Сіна) заперечував ідеї креаціонізму – створення світу богом з “нічого”. Разом з тим, прагнучи узгодити науку та релігію, вчений висунув містку формулу: “Бог сотворив світ, щоб людина пізнавала його, а через нього – Бога”. (54 с.74).

З критикою цих поглядів виступив прибічник мусульманського ідеалізму – Аль Газалі. Він вважав, що не можна пояснити явища природи і людської свідомості природними причинами.

Могутність Бога виключає незалежність і самостійність матеріального джерела.

Не дивлячись на те, що внесок вчених арабомовної частини світу “в світову скарбницю психології” невеликий, але, тим не менш, він цікавий і неповторний.

ЯМВЛІХ (близько 260-330 рр. н. е.). Одночасно арабський і античний мислитель, жив в Сірії.

Його ідеї: душа належить розуму в міру своєї розумності (55 с.403). Вчений суворо і різко відрізняв душі людей, вічно пов’язані розумово розумною природою, від душ тварин. Богів Ямвліх поділяв на надкосмічних і внутрішньо-космічних. У спілкування мислитель відрізняв діалог, розуміння, тлумачення, причому, останнє він розподіляв за типами: повсякденне, побутове, етичне, математичне і метафізичне.

АЛЬ-АШАРІ (IV ст.). Ось деякі думки вченого:

“Ретельність, завзяття повинні бути розумними, а міркування-зрозумілими” (57 с.95).

“Знання є те, що потребує, щоб той, в кому воно є, пізнавав. Шлях до пізнання тернистий і важкий, але солодкий і приємний” (57 с.100).

РАБІ’А АЛ-АДАВІЙ’А (717-801 рр.). Це жінка, яка жила в Іраці, була рабинею. Вона знаходилася весь час в духовному пошуку. Ця жінка досить дивна, вона вела життя як мандрівний мислитель. Чимось нагадувала Сократа і українця Г. Сковороду. Ніколи не записувала своїх думок та висловів. Жінка, знаходячись в постійному пошуку, володіла глибокою щирістю своїх висловлювань. Після смерті про неї ходило багато легенд, байок, анекдотів. “Іди вперед і ти прийдеш; прийдеш – і не пожалкуєш. Знай, що в тобі мають потребу всі, навіть ті, яких ти не помічаєш. Багатство і величність ніщо у порівнянні з добротою, щирістю і милосердям. Будь уважним до людей і вони тебе зрозуміють. Ти потрібний світу, а світ – тобі” (11 с.316).

“Сприйняття, осмислення, переконання повинні бути активними і приводити до відповідного способу життя, а не до пасивності, фаталізму і фанатизму”) 11 с.399).

АБУ-БАКР АР-РАЗІ. Жив в Іраці в 865-925 рр. Його ідеї: “Людина повинна прагнути одержувати знання і творити по справедливості”.

“Пристрасті неодмінно повинні приборкуватись і пригнічуватись. У прагненні до задоволень треба мати деякі об-меження – верхню і нижню межу. Вчений висуває два принципи і пов’язує їх з поведінкою людини: не творити одне одному зла; задоволення дозволені лише тією мірою, поки вони не ведуть за собою страждань.” В цьому зв’язку він говорить про звички і про потреби – можливості (11 с.18).

АЛЬ-ФАРАБІ (870-950 рр.) народився в районі Фарабу у впадінні річки Арись у Сирдар’ю, що відповідає Шаульдерському району Південно-Казахстанської області. Він є вихідцем з привілегійованих прошарків тюрків, про що свідчить слово “Тархан” в складі його повного імені. Коли Аль-Фарабі прибув у Багдад, там жив і працював відомий мислитель – Абу Бісер Матта б’Іуніє. Він викладав логіку і в нього відносно цього була дуже висока репутація і загальна свідомість. Аль-Фарабі відвідував його лекції. Після загального навчання логіці він деякий час провів у місті Харроні, де мислитель – християнин Іуханна б. Хайлан навчив його особливим застосуванням і використанням логіки. Після цього Аль-Фарабі повернувся до Багдаду, де став вивчати філософські науки. Він познайомився з усіма книгами Аристотеля, придбав легкість у сприйнятті як їх ідей, так і сукупності задач і проблем. Він також цікавився китайською та індійською мудрістю.

Учення Аль-Фарабі:

“Придбання людиною знань здійснюється через почуття” (68 с.31).

“Душа людини потенційно пізнаваюча. Почуття – це засіб, за допомогою якого людська душа одержує знання” (68 с.40).

“Потенційний інтелект – це одна зі здібностей душі, або щось, сутність чого здатна або готова абстрагувати сутності і форми існуючих предметів від матерії. Що ж до людського інтелекту, то він, звісно, з’являється у людини на початку її існування і являє собою якесь розташування в матерії, підготовлене до сприйняття розумоосяжних форм” (68 с.47). Благопридбаний інтелект являє собою здібність людського розуму пізнавати існуючі речі, оперуючи вже поняттями про них. Благопридбаний інтелект є актуальний інтелект в дії, коли поняття – форми актуального інтересу – здійснюють свою основну функцію – цілісне пізнання матеріального світу; актуальний інтелект є ніби субстратом та субстанцію для благопридбаного інтелекту.

“Пізнання – головна потреба людини. Процес пізнання має два ступеня: перший з них – зовнішні мінливі якості; другий – суть предметів.

“Душа не може існувати раніше тіла, як це стверджує Платон; так само вона не може переселятися з одного тіла в інше, як це стверджують прихильники вчення про перевтілення душ. Душа не передує тілу, а з’являється і вмирає разом з ним, звідси і пізнання не є “пригадування” душі”.

“Розуміння універсалів, здійснюваних людиною, відбу-вається через чуттєве сприйняття одиничних предметів”.

“Кмітливість – це здібність прекрасно здогадуватись про щось швидко, без затрати часу або в короткий проміжок часу”.

“Розсудливість – це те, що прості люди називають розумом. Якщо людині притаманна ця сила, то її називають розумною. Людина стала розумною завдяки розуму”.

“Мудрість – є знання віддалених причин, від яких залежить буття решти існуючих речей, і найближчих причин речей, які мають причину”.

“Я знаю небагато, але те, що знаю – знаю досконало”.

“Норма поведінки викладача полягає в тому, що він не повинен проявляти ні надмірної суворості, ні надмірної поблажливості, тому що суворість підбурює учня проти свого вчителя, а поблажливість призводить до неповаги його персони, не старанності до його викладання та його науки. З боку учня просто необхідні старанність і наполегливість”.

“Всі моральні якості, як прекрасні, так і потворні, набуваються з часом. Коли людина не володіє усталеною вдачею, то зіткнувшись з хорошою або поганою вдачею, вона може по своїй волі перейти до протилежного”.

“Хороша вдача і сила розуму, обидва разом є людським достоїнством в тому розумінні, що доброчинність кожної речі є в перевершені і досконалості в ній і в діях”.

“Щастя – результат виконання місії, до якої людина призначена як розумна істота. Мета її життя – в удосконаленні думок і в практичній діяльності” (58.с.416).

РАЗІ-АР-РАЗІ (латинізоване – РАЗЕС) (865-925 або 934 рр.). Іранський вчений – енциклопедист, лікар і філософ, раціоналіст і вільнодумець, мудрець – універсал.

В основі наукової концепції Разеса лежить вчення про п’ять вічних начал: “творця”, “душу”, “матерію”, “час”, “простір”. Надісланий творцем розум, прищеплює душі, яка знаходиться в полоні матерії, прагнення до звільнення.

Разес вірив у абсолютний простір, абсолютний час і визнавав багато чисельність світів. Він виступав проти аскетизму, закликав до активності, вважаючи взірцем Сократа.

Людина може все – треба тільки дуже захотіти. Можеш вважати себе мудрецем, але краще нехай тебе вважають таким інші мудреці. Душа – це маленький всесвіт і людина розмовляє з Космічним Всесвітом за допомогою неї.

БІРУНІ (Абу Райхан Мухамед Ібн Ахмет) (973-1048 рр.). Тюркський мудрець. Вчився в різних місцях Середньої Азії. В 1010 році в Ургенті створив науковий центр і керував ним. В теорію пізнання вчений вніс цінні положення.

Безліч спостережень породжує здібність запам’ятовування, що залежить від аргументації того чи іншого положення. Ревність, терпіння, старанність під час занять служить основою для досягнення високої пам’яті. Він надавав великого значення аналогіям та логічним висновкам. Найбільше щастя для людини – це щастя пізнання.

ІБН-СІНА (АВІЦЕННА) ( 980-1037 рр.). Бухара. “Життя кожного долі своїй підвласне, ніхто не може уникнути помилок…” ( 72 с.31). В своїй космології вчений прагне зберегти безперервність у співвідношенні між єдиним та численним. Все це він інтерпретував таким чином, щоб дати натяк на складність духовного світу та сакрального космосу, в якому має місце духовна реалізація.

Існують три субстанції: розум, душа і тіло. Розум повністю віддалений від матерії. Душа існує як щось віддалене від тіла, але пов’язане з ним. Тіло – це підпорядкована матерія, що відчуває потребу в душі.

Однією з функцій розуму є осяяння умів. Розум має такі рівні: актуальний, діяльний, потенційний. За допомогою діяльного розуму стає можливим осяяння.

Доктрина передбачень Авіценни така: він розподіляє пробудження і мету передбачень на чотири рівні: інтелектуальний, уявний, містичний і практичний, і при цьому стверджує, що деякі люди наділені виключно багатим даром інтуїції, завдяки якому вони самостійно приходять до багатьох відкриттів. Пророк повинен мати здібність до реалізації пророкування (це дуже співзвучне сучасній нетрадиційній психології, де говориться про те, що мисляча, розумна людина повинна вміти прогнозувати та проектувати своє майбутнє). Ототожнення пророка з діяльнісним Розумом дозволяє пророку мати над світом таку владу, яку має “Я” над тілом.

Серцевину вчення Авіценни складає його психофізіологія, яку відрізняють дві особливості. Перша заключається в тому, що майже всі життєві акти – від найпростішого (рослинного), до найскладнішого (образного мислення) – ставилися ним в залежність від тілесних змін, що проходять в різних системах організму. Своєрідність іншої важливої особливості, яка витікає з першої, полягає в тому, що Авіценна намагався розглядати як притаманні самому тілу не тільки рослинні відправи, але й твариноподібні, до яких відносив відчуття, сприйняття, афекти, бажання і рухи. Це означало те, що область чуттєвості виходила з-під залежності особливого духовного начала або форми і на ці психічні феномени розповсюджувались загальні закони природи. Оскільки названі психічні явища виступили як окремі модифікації природних сил, то, подібно до інших явищ природи, вони можуть вивчатися об’єктивними прийомами, подібними до тих, які вико-ристовують в природничих науках, тобто дослідним шляхом (можна сказати з упевненістю те, що майже за тисячу років до зародження експериментальної психології, Авіценна її передбачив). Саме у цього вченого ми вперше зустрічаємося з початком дослідного, експериментального проникнення у світ психічних явищ, у святиню психології.

АЛЬ-ХАРАЗІ (X ст.). Деякі вислови вченого: “Уміння – не за семи замками, воно в твоїх руках” (19 с.202).

“Не той розумний, хто може відрізнити добро від зла, а той, хто з двох зол може вибрати менше” (19 с.200).

“Спостерігай і роби висновки, роби висновки і дій, – результат буде неодмінно” (19 с.203).

“Якщо ти вважаєш, що тебе не розуміють, – значить ти робиш щось не так” (57 с.201).

УНСУРАЛМААЛІ (XI ст.). Його вислови: “Якщо хочеш бути проникливим, роздивись своє обличчя у дзеркалі інших” (57 с.204).

“Тільки той справді вчений, хто добре чинить” (57 с.220).

АЛЬ-ГАЗАЛІ (1058-1111 рр.) Іранський вчений. Народився в м. Тусі (тепер Мешхед). Рано прославився своєю вченістю. З 1091 року викладав філософію і теологічні дисципліни у Багдаді в знаменитій богословській школі (медресе) Нізамі’я. Його вчення:

“Не досягнути пізнаваного – значить пізнати. Знання є атрибут, який дає здібність тому, хто його має, діяти відповідним чином” (58 с.310).

“Придбані знання повинні бути застосовані до якоїсь справи” (58 с.3)1).

“Особиста наука без застосування – це зброя, яка схована в піхвах. Сумнів є шлях до істини: хто не сумнівається, той не бачить; хто не бачить, той не зрозуміє; хто не розуміє, той перебуває в темряві” (58 с.312).

Серед великих вчених мало таких, хто розбирається у змісті слів “душа”, “дух”, “серце”, “розум”, і про те, що мається на увазі під цими назвами, різниці між ними за значенням, їх визначеннях і в тому, що вони описують. Джерелом більшості помилок є невігластво, неосвіченість щодо значення цих слів і тих відмінностей речей, які вони означають.

Слово “серце” має два значення. Перше з них – тканина конусоподібної форми, яка знаходиться з лівої сторони грудей. Інше значення – божественний духовний дар, пов’язаний з цим тілесним серцем. Цей дар є суть людини, осягаюча, знаюча і усвідомлюючи. Вона ж – розмовляючи, контролююче, вкорінюючи і потребуюче; воно пов’язане з тілесним серцем і для більшості людей важко розібратися, який же цей зв’язок. Цей зв’язок подібний до зв’язку акуденцій з тілами та атрибутів з предметами, що їх визначають, зв’язку того, хто використовує знаряддя, із самим знаряддям або зв’язку того, хто займає місце, з місцем.

Друге слово – “дух” – також має два значення. Перше – прекрасний елемент, джерело якого – порожнина тілесного серця і який розноситься через пульсуючі судини у всі частини тіла. Його розповсюдження в тілі, розлив вогню у всіх членах та органах, подібно до розливу світла від джерела світла, який знаходиться в кутку домівки: воно освітлює в домі не тільки цей куток; так життя подібне світлу, що падає на стіни, дух подібний до світла, а рух духу всередині тіла людини – переміщенню джерела світла у домі завдяки тому, хто його пересуває. Друге – недосяжне людському поясненню.

РУДАКІ (XI ст.). “Від знання в серці спалахне сліпуче світло – воно для тіла як криця від усяких лихих справ. Талант і знання – яскраве світло, без них із темряви виходу немає” (24 с.71).

ІБН-АЛЬ-ХАЙСАМ (АЛЬГАЗЕНА) (XI ст. ). Час і місце народження та смерті відомі приблизно. Займався багатьма проблемами, в тому числі проблемами сприйняття та відчуття. Саме розумова діяльність, яка, на думку Альгазени, зазвичай не усвідомлюється людиною, дозволяє сприймати форму і натуральний об’єм (розмір) предмета. Умовою формування чуттєвого враження є безпосередня участь сприйняття в розумових актах і під час сприйняття і після нього.

ІБН-РУШД (АВЕРРОЕС) (1126-1198 рр. Іспанія, Марокко). Його ідеї: філософія і взагалі наука не забезпечують основних законів релігії. Вчений відстоював права розуму і пізнання. Абстрактний світовий розум (нус) Аверроес розумів як єдину безособистісну субстанцію, загальну для всіх людей і діючу на окремі душі зовні.

ІБН-БАДЖА (кінець XI – початок XII ст. Марокко, Іспанія). Він малював картину самовдосконалення людини таким чином: людина в недосконалому суспільстві може досягти щастя через злиття з універсальним активним розумом.

Що б не робила людина, вона може досягти більшого, зробити краще і навіть здивувати саму себе.

Розумна людина – це така людина, яка вміє робити все краще за інших і при цьому витрачає мало часу та економить сили.

АС-СУХТРАВАРДІ (1153-1191 рр. Іран, Сирія). Основні ідеї: для пізнання істини потрібне осяяння будь-якого акту пізнання, необхідне самопізнання.

В області психології вчений є прихильником Авіценни, однак у нього є і свої погляди. Він стверджує, що на додаток до п’яти зовнішніх органів почуттів люди мають ще і внутрішні почуття, які служать зв’язуючою ланкою між фізичним і духовним світом. “Внутрішні” почуття, відповідно до вчення Ас-Сухтраварді: здоровий глузд, інтуїція, здатність до оцінки, уява (фантазія) і пам’ять. ІБН-А’РАБІ (1163-1240 рр. Андалусія, Сирія). Його деякі ідеї:

Людська свідомість – це призма і дзеркало, в якому все недиференційоване: ланцюги інтелекту і постійна мінливість; божественні атрибути (складові) і людська свідомість.

МУЛЛА САНДРА (САДРАДДІН ШИРАЗІ) (1571 1641 рр. Іран, Ірак).

Його ідеї: “Тотожність – це мандрівка від менш досконалого до більш досконалого. Мудрець розробив теорії існуючого, мінливості. Він розподіляє знання на два типи: ті, що набуваються за допомогою чуттєвого або настанов, і ті, що одержують через інтуїтивне осяяння. Знання, одержані на основі чуттєвого сприйняття, вчений поділяє на теоретичні і практичні. Мулла Сандра прагнув побудувати струнку систему. Такий підхід до знання поєднує в собі різні моделі пізнання, включаючи і практичну мудрість, тому що для нього знання мають не тільки інформативну функцію, але і трансформативну.

Світ Ісламу – це особливе світосприйняття, що знаходиться в постійному, досить емоційному духовному пошуку. Вчені мусульманських країн зробили свій помітний внесок в скарбницю світової психології. Вони вивчали зв’язок та взаємозв’язок фізіології та психології людини; почуття розподілялися на зовнішні та внутрішні; ретельно розглядався розум та його функції. Вчені мусульманських країн вивчали сприйняття, відчуття і навіть, як це не дивно, інтуїцію, осяяння, пророцтво і інші нетрадиційні для психології об’єкти.

В цьому посібнику ми звернулися до імен Альгазени, Аверроеса та Авіценни, які вже розглядалися в підручниках з історії психології, але з іншою інформацією.