Політологічний словник
Історизм – принцип підходу до предмета дослідження як до такого, що змінюється в часі, розвивається, -“піднесення історії до принципу” (К. Мангейм). Термін “І.” розуміється як універсальний метод “наук про дух”, запроваджений у загальний вжиток В. Дільтеєм наприкінці XIX ст. Однак у ширшому значенні, як протиставлення ідеалістичній метафізиці, термін І. використовується для характеристики матеріалістичних соціально-філософських поглядів видатних французьких просвітницьких діячів XVIII ст. Дж. Віко,
Вольтера, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, які висунули ідею суспільного прогресу як поступального розвитку людства щаблями досконалості. Вихідна для просвітителів ідея природничо-історичних законів стала філософською основою доктрини природних прав людини. У XVIII першій половині XIX ст. принцип І. розвивався переважно у формі філософії історії як великомасштабного, універсального огляду історичного процесу на доповнення до емпіризму подієвих оповідних (описових) хронік. Видатну роль у розвитку філософії історії середини XIX ст. відіграє німецька класична філософія, якій належить ідея об’єктивності історичних закономірностей,
реалізованих у цілеспрямованій людській діяльності. Так, Гегель пов’язує історичний прогрес з реалізацією ідеї волі, з досягненням якої (у Прусській конституційній монархії, як вважав Гегель) історичний розвиток закінчується: політичний ідеал Гегеля підноситься над принципом І. Вважаючи, що матерія лише видозмінюється в просторі, він звужував застосування принципу І. до аналізу духовних утворень. Обмеженість гегелівського І. як зверненого в минуле стає об’єктом критики у філософсько-історичних концепціях молодогегельянців (брати Бауери, М. Штірнер та ін.). В обстановці посилення антиметафізичних настроїв у західноєвропейській філософії XIX ст. історики намагаються обпертися на історичні факти як на фундамент “позитивної” історичної науки. Аналогом природничо-наукових “фактів спостереження” в історії стають історичні тексти, документальні свідчення про одиничні події життя людей. Формування історії як наукової дисципліни пов’язано з реабілітацією випадкового в історичному розвитку. Антиметафізична спрямованість позитивістської орієнтованої історії реалізується в спрямованості до “критики історичних джерел” як засобові очищення від метафізичних забобонів і досягнення об’єктивності історичного знання (И. Дройзен. А. Моммзен, Ф. Міньє). Блискучим зразком “позитивної” історичної науки став опис А. де Токвілем системи американської демократії. Як опозиція догматиці класичного раціоналізму термін І. використовується в Німеччині представниками “романтичної” (И. Гердер, Ф. Шлегель) та історичної шкіл (Ф. Савіньї, Я. Букхарт, Р. Нібур), а також Тюбінгенської школи теології. Історичний матеріалізм К. Маркса – новий великий етап у розвитку західноєвропейського І. У Маркса І. охоплює сфери природи, суспільства і людського пізнання, має матеріалістичний характер, тобто співвідносить історичний прогрес з розвитком матеріальних основ життя суспільства. Полемічно загострюючи значення принципу І. у науковому пізнанні, Маркс стверджував, що існує “єдина справжня наука про людину” – історія, історія природи й історія діяльності людей, тісно пов’язані між собою. Розгляд передмета в його саморусі і розвитку, а також у діалектичному зв’язку з іншими явищами здатен, за твердженням Маркса, забезпечити об’єктивність і всебічний характер наукового дослідження. Маркс поглиблює гегелівське діалектичне розуміння джерела розвитку як єдності і боротьби протилежностей. На відміну від гегелівської ідеї примирення суперечностей в основі Маркс висуває тезу про наявність таких типів протилежностей, боротьба яких неминуче приводить до якісних перетворень основи, що їх породила. Спираючись на праці французьких істориків епохи Реставрації, Маркс аналізує антагоністичні суперечності сучасного йому капіталізму і висуває концепцію класової боротьби як рушійної сили розвитку суспільства. У постгегелівській самосвідомості європейської культури, коли духовне начало вважалося втіленням людської діяльності (“дух часу”, “дух народу”, “воля”, “праця”, “дух європейської культури”), поняття “І.” характеризує установку на вивчення процесу зміни культури як форми людського буття. Процес історичного пізнання у В. Дільтея виявляється як розуміюче переживання людиною тотальності історичного досвіду, тому основою історичного методу в нього стає описова психологія, завданням – розуміння цілісної життєвої активності, життєвої практики. Дільтеївська критика історичного розуму спрямована проти схематизованого раціоналізму абстрактного гносеологічного суб’єкта, відірваного від контексту дослідної практики. Однак культурно-історичне навантаження І. таїть небезпеку суб’єктивних оцінок, нігілізм, про що справедливо зауважував Ф. Ніцше, “Розуміючу” традицію в розвитку принципу І. успадковує М. Вебер. Він зосередив увагу на взаємодії мотивів людської поведінки і самих людських дій. Але, на відміну від Дільтея, вважав, що завданням історика є не осмислення людських переживань, а раціональна реконструкція змісту людської діяльності у наукових поняттях. Акцент на суб’єктивній активності, характерний для дільтеївського І., Вебер вважав головною перешкодою його перетворення в загальнозначущий науковий метод. Вебер був переконаний, що розуміння змісту історії і суспільних подій самим вченим не повинно позначатися на змісті викладацької роботи в аудиторії, за межами якої викладач, науковець має право висловлювати свою думку як приватна особа. Концепції циклічного розвитку цивілізацій (О. Шпенглер, А. Тойнбі), що кидають виклик лінійному прогресизму новоєвропейського І., відображають уявлення про геополітичне розмаїття і відкидають схему глобального історичного процесу як універсалізації досвіду Західної Європи.
Сучасний І., збагачений уявленнями про геополітичне розмаїття й цінності цивілізаційного досвіду не заперечення культур, протистоїть уявленням про “кінець історії” (Ф. Фукуяма), що розуміється як завершення ідеологічної еволюції людства й універсалізації західної ліберальної демократії як “вселюдської” форми політичного облаштування суспільства. Головне твердження про нерівномірний, стохастичний характер соціальної динаміки і “не гарантованість” історії сучасної версії І. протистоїть спрощеному детермінізмові в розумінні взаємозв’язку соціальних явищ, вірі в “залізні закони історичної необхідності й неминучості” як виправдання тоталітарної практики фашистського і комуністичного режимів (історицизм К. Поппера).
Блок М. Апология истории. – М., 1973; Вебер М. Политика как призвание и профессия. – М., 1990; Тойнби А. Постижение истории. – М., 1991; Гегель Г. Энциклопедия философских наук. – М., 1997.
А. Кудряченко
Loading...