Класична політична економія – один із наукових напрямів світової економічної думки другої половини XVII – першої половини XIX ст. Назву “К. п. е.” запропонував К. Маркс для позначення теорій, які досліджували внутрішні закономірності капіталістичного виробництва. Засновники К. п. е. – англійський економіст В. Петті і французький учений П. Буагільбер. Розвитку набула у працях В. Франкліна, Ф. Кене, Р. Кантільйона, А. Тюрго, С. Сісмонді й, особливо, А. Сміта, Д. Рікардо. Як виразники інтересів насамперед класу капіталістів, що формувався в
період розвитку простої кооперації і мануфактури в промисловості, представники К. п. е. гостро критикували паразитичне життя феодалів, погляди меркантилістів, виступали проти активного втручання держави в економіку. На відміну від меркантилістів, класики політичної економії предметом дослідження обрали не сферу обігу, а виробництво. В методологічному контексті здобутками К. п. е. є започаткування принципу примату виробництва, суперечності (частково), дослідження причинно-наслідкових зв’язків (як найважливішої форми розвитку економічних законів) та ін. Однією з фундаментальних проблем політичної економії є
проблема вартості та цінності. Сміт упритул підійшов до розуміння того, що вартість створюється суспільною працею в будь-якій сфері матеріального виробництва, але мірилом праці вважав мінову її вартість (див. Сміт). Рікардо значно наблизився до розуміння двоїстого характеру праці, до зведення товару до праці в її двоїстій формі. Загалом Рікардо, за словами М. Тугана-Барановського, є творцем відносної трудової вартості, тобто вартості, в основі якої – кілька вартіснотворних факторів. Проте К. п. е. не змогла дати якісної характеристики вартості як економічного відношення між товаровиробниками, розкрити історичний характер вартісних відносин, довести, що основою вартості є праця. Суперечливими були позиції К. п. е. й щодо питань продуктивності праці, додаткової вартості, прибутку та заробітної плати. Зокрема, об’єктом купівлі-продажу Рікардо називав працю, оскільки, не обгрунтувавши категорію “робоча сила”, ототожнював її з працею, тобто з її функцією. Причиною цього було й те, що капітал він розглядав не як певне економічне відношення, а як нагромадження праці, як річ у процесі праці (див. Рікардо). Крім того, важливими недоліками К. п. е. був антиісторичний підхід до капіталізму, приватної власності, вільної конкуренції та ін. У зовнішньоекономічній діяльності також дотримувались концепції лібералізму. На зміну К. п. е., за словами К. Маркса, прийшла вульгарна, яка здебільшого описувала зовнішні, поверхневі форми і взаємозв’язки. Свідченням цього є проповідування мінової концепції, тобто проголошення вирішальною сферою сфери обміну. Західні (М. Блауг, Дж. Гелбрейт та ін.), а також окремі вітчизняні економісти до К. п. е. відносять таких представників вульгарної політекономії, як Т. Мальтус, Н. Сеніор, Ж. Б. Сей та ін. Це зумовлено тим, що вони здебільшого дотримуються поглядів цих економістів, не спроможні комплексно розмежувати переваги та недоліки їх концепцій, зокрема, домінування негативних. Водночас некоректно в таких концепціях вбачати лише негативні ідеї, положення. Тому важливим елементом методології дослідження в історії економічних вчень є принцип суперечності.
Loading...