Країни Закавказзя: між двома берегами
Політологія
ПОРІВНЯЛЬНА ПОЛІТОЛОГІЯ
ТРАНСФОРМАЦІЯ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ У КРАЇНАХ СНД І БАЛТІЇ
5. Країни Закавказзя: між двома берегами
Країни Закавказзя – Грузія, Азербайджан, Вірменія – проголосили незалежність і після розпаду Радянського Союзу увійшли до Співдружності Незалежних Держав. У суспільно-політичному ладі прагнуть розвивати модель незалежності своїх держав 1918-1920 pp.
Реальність виявилася такою, що міжнаціональні конфлікти охоплюють колишні республіки Закавказзя. Президенти, парламенти, уряди неспроможні
У Грузії (територія – 69,7 тис. кв. км; населення – 4,9 млн. чол.) всенародно обраного Президента Звіада Гамсахурдія піддано вигнанню із застосуванням зброї, а посаду Президента скасовано. Згодом 3. Гамсахурдія загинув за нез’ясованих обставин. Главою грузинської держави став називатися спікер парламенту. На цю посаду шляхом загальних виборів було обрано колишнього комуністичного лідера Грузії й колишнього міністра закордонних справ СРСР Едуарда Шеварднадзе.
Конституцію Грузії прийнято 24 серпня 1995 року. За Конституцією, Грузія – незалежна, єдина й неподільна держава. За
Парламент Грузії є найвищим представницьким органом країни, який здійснює законодавчу владу, визначає головні напрямки зовнішньої та внутрішньої політики країни, в установлених Конституцією межах контролює діяльність уряду та здійснює інші повноваження. Парламент складається з 235 депутатів, із них 150 обираються за пропорційною, а 85 – за мажоритарною системою.
Президент Грузії є главою грузинської держави та главою виконавчої влади. Він керує та здійснює внутрішню й зовнішню політику держави, забезпечує єдність і цілісність держави, а також діяльність державних органів відповідно до Конституції. Президент Грузії є найвищим представником Грузії в зовнішніх відносинах. Він, за згодою парламенту, призначає членів уряду – міністрів. Члени уряду відповідальні перед Президентом. Президент здійснює й інші повноваження, передбачені Конституцією та законом.
Судова влада здійснюється шляхом конституційного контролю, правосуддя та в інших формах, установлених законом. Суди ухвалюють рішення від імені Грузії. Конституційний суд Грузії (в його складі 10 суддів) є судовим органом конституційного контролю. Рішення Конституційного суду є остаточним.
Згідно з новою Конституцією, в листопаді 1995 р. у Грузії відбулися вибори Президента й парламенту. Грузія – федеративна республіка. Передбачалося, що це влаштує Абхазію. Проте нормалізувати грузино-абхазькі відносини до останнього часу не вдалося, незважаючи на участь у цьому процесі миротворчих сил Росії.
Президентом Грузії став Е. Шеварднадзе, за якого проголосувало 75 відсотків виборців. Повернувшись до Грузії, Е. Шеварднадзе заявив: “Минув час, коли всі питання розв’язувались у Москві, віднині вирішальну роль в житті Грузії відіграватимуть Німеччина й США”. Завдяки фінансовим вливанням країн Європи, США, Туреччини, Міжнародного валютного фонду урядові вдалося дещо стабілізувати економічну ситуацію в республіці, здійснити грошову реформу.
Зовнішньополітична діяльність уряду Шеварднадзе спрямовувалася на зміцнення політичної й економічної незалежності від Росії, відносини з якою набули конфронтаційного характеру. Свою національну безпеку Грузія безпосередньо пов’язує з перебуванням у блоці НАТО. Як пріоритетний розглядається контракт щодо видобутку й експорту каспійської нафти через Грузію й Туреччину, а не через російський Північний Кавказ.
31 жовтня 1999 року відбулися чергові вибори до парламенту Грузії. До парламенту обрано 150 депутатів за пропорційною системою, 85 депутатів – в одномандатних округах.
9 квітня 2000 року Е. Шеварднадзе переобрано терміном на п’ять років на посаду Президента Грузії.
Ситуація в Грузії залишалася складною. Південна Осетія та Абхазія, що відокремилися від Грузії де-факто, надто дистанційована від Тбілісі Аджарія, бунтівна Західна Грузія – практично ніхто з них не визнавав нових інститутів влади країни. До цього слід додати глибоку економічну кризу й тотальну корумпованість владних структур.
У листопаді 2003 року відбулися вибори в парламент Грузії. Не без відома Е. Шеварднадзе, а, можливо, за його згодою, результати виборів намагалися сфальсифікувати на користь пропрезидентських політичних сил. Глибока економічна криза, анемія урядових структур, їхня тотальна корумпованість і прагнення залишитися при владі шляхом фальсифікації виборів використовувалися опозиційними силами для тиску на Е. Шеварднадзе та змусили його достроково подати у відставку.
Формально обов’язки глави держави взяла на себе одна з лідерів опозиції, колишня спікер парламенту Ніно Бурджанадзе. Але насправді провідною фігурою в новій грузинській владі став Михайло Саакашвілі, лідер партії “Національний рух”. Конституційний суд визнав вибори депутатів до парламенту, які обиралися за пропорційною системою, недійсними. Призначено дострокові вибори Президента й парламенту Грузії.
На запитання, чому Е. Шеварднадзе не втримав владу, грунтовну відповідь дав В. Путін: “Тепер уже колишній Президент Грузії припустився серйозних систематичних помилок у внутрішній і зовнішній та економічній політиці. Якщо говорити ширше, то суть політики Шеварднадзе полягала в балансуванні між США й Росією. Ні ту, ні ту сторону таке дворушництво, зрозуміло, не задовольняло. Як і політичні сили Грузії. Солідна американська допомога не дала жодної користі грузинській економіці. Зате розрив із Росією поглибив економічну кризу. Країна роками жила в злиднях, і в такій ситуації опозиція набирала силу. Зрештою для того, щоб утриматися при владі, Шеварднадзе спробував сфальсифікувати підсумки останніх парламентських виборів. Це виявилось останньою краплею, що переповнила чашу терпіння як опозиції, так і деяких зарубіжних прихильників грузинського Президента. В результаті в критичний момент Шеварднадзе залишився не тільки без серйозних союзників, а ще й став перед вибором – або стріляти в народ, або піти у відставку. До честі грузинського Президента, він вибрав останнє”.
Е. Шеварднадзе: “Коли виникла реальна ситуація, що проллється кров і будуть жертви, я міг застосувати збройні сили й видати указ про надзвичайний стан. Але я всю ніч думав і вранці сказав своїм соратникам: єдиний вихід – це піти Президентові у відставку. Й підписав указ”.
4 січня 2004 року відбулися вибори Президента Грузії. Ним, як і очікувалось, став 36-річний Михайло Саакашвілі, за якого віддали голоси 98 відсотків виборців із тих, хто брав участь у голосуванні. 25 січня (в день народження Е. Шеварднадзе) відбулася інавгурація нового Президента. Перед новим главою держави постали надзвичайно складні завдання. У галузі внутрішньої політики – проведення конституційної реформи, яка передбачає введення інституту Кабінету міністрів, а також боротьба з корупцією. Надзвичайно складна проблема – збереження, а точніше відновлення, територіальної цілісності країни. Утрьох регіонах країни жевріють конфлікти. До останнього часу лише з Аджарією відносно безболісно налагоджено відносини. Цього не вдалося досягти з Абхазією та Південною Осетією.
Як зовнішньополітичний пріоритет новий Президент визначив інтеграцію до Європи. Балансування між північно-східним сусідом і далекою заокеанською державою – єдиний шанс досягти стабільності в країні. Грузія прагне найближчим часом стати членом Північноатлантичного альянсу, орієнтується на інтеграцію в Європейський Союз як структуру, віддалену і від США, і від Росії. Проте ЄС поки що не надто переймається проблемами Грузії.
Наскільки реальним було втручання в зміну політичного режиму в Грузії інших держав, зокрема Сполучених Штатів Америки? Є кілька точок зору. От деякі з них. М. Саакашвілі: “Щодо казок про те, що все це американці зробили, то це просто байка. Шеварднадзе розвалив країну на частини, людей було доведено до злиднів. Нашою метою, природно, було вивести країну з такого стану, але поштовхом стала фальсифікація парламентських виборів”. Джеймс Шер, науковий співробітник Центру досліджень конфліктів Об’єднаної академії Великої Британії: “У листопаді 2003 року Вашингтон не тільки приєднався до хвилі міжнародного обурення з приводу результатів парламентських виборів у Грузії, а й значною мірою організував її й нарешті відкрито підтримав претензії опозиції на владу”.
Аналізуючи події в Грузії та порівнюючи їх із перехідним періодом, який свого часу подолала Естонія, екс-прем’єр-міністр цієї країни Март Лaap пропонує врахувати уроки, які випливають з естонського досвіду: “На основі нашого досвіду Грузія може використати перший крок: у першу чергу створити політичні інститути й тільки після цього продовжити економічну реформу. Не можна недооцінювати важливість нової сучасної Конституції й демократичного парламенту, обраного на основі вільних і чесних виборів. Не буде жодної ринкової економіки без законів, гарантій прав власності й ефективної судової системи. Й необхідно боротися з корупцією. Другий крок: будьте рішучіші з прийняттям реформ і здійсненням їх, не зважайте на короткотермінові болісні проблеми, з цим процесом пов’язані. Потрібна радикальна програма реформ. Третій урок полягає ось у чому: найреальніші рішення – це прості рішення. Новий грузинський уряд повинен стабілізувати економіку й відновити довіру фінансових ринків. Щоб зробити це, Грузія має скоротити свій бюджетний дефіцит і почати збирати податки. Належні державі компанії повинні приватизуватися, але тільки після прийняття необхідних законів. Все це створить попередні умови для зарубіжних інвестицій, яких Грузія так потребує. Успіх реформ у Грузії може перетворити її на взірець для інших нестабільних країн Закавказзя й Середньої Азії”.
На парламентських виборах, які відбулися 28 березня 2004 p., партія Президента Грузії М. Саакашвілі “Національний рух – демократи” отримала 175 мандатів із 235 можливих. 22 представники в парламенті від партії “Нові праві – промисловці”. Решту 38 депутатів – переважно незалежних – обрано 2 листопада торік у мажоритарних округах.
Наскільки успішно зможуть упоратися зі складними завданнями новий Президент і його команда, покаже час.
Щодо українсько-грузинських відносин, то й Україна, й Грузія стоять перед однаковими проблемами: структурна перебудова економіки, забезпечення енергоносіями, транзит цих носіїв своєю територією. Активізації торговельно-економічних відносин сприятиме введена поромна переправа Одеса – Поті. Це нове транспортне сполучення відкриває для України ринки не лише Закавказзя, а й Центральної та Східної Азії, Ірану та Іраку. Україна й Грузія цілеспрямовано торують шлях до європейських і євроатлантичних структур. М. Саакашвілі: “Для нас Україна – це вікно в Європу. Чим більше зростатимуть шанси України інтегруватись у структури Євросоюзу, тим коротшим буде шлях в Європу для Грузії. Для нас Україна – і друг, і зразок розвитку. Що успішніший буде економічний розвиток, консолідація держави, то більше матимемо можливостей інтегруватись один із одним”.
Не простіша ситуація й у сусідній Азербайджанській Республіці (територія 86,6 тис. кв. км; населення – 7,8 млн. чол.). Протягом чотирьох років тут обрано трьох президентів країни. Першого – Аяза Муталібова, президента проросійської орієнтації, – в липні 1992 р. відсторонено від влади. Другий – Абульфаз Ельчибей, президент прозахідної орієнтації – з червня 1993 р. після відставки перебуває в рідному селі Келеки, що в горах Нахічевані. Третім став Гейдар Алієв, колишній перший секретар ЦК Компартії Азербайджану, член Політбюро ЦК КПРС, повернення до влади якого нагадує гостросюжетний детектив.
У 1990 р. Г. Алієв повернувся з Москви в Нахічевань, де земляки захоплено зустріли його як національного героя зарізавши біля його ніг жертовного барана. Згодом Алієва обирають Головою Верховного Меджлісу Нахічеванської республіки. У червні 1993 р. полковник Сурет Гусейнов учи нив збройний заколот, і в результаті тодішнього Президента Азербайджану А. Ельчибея було усунено від влади. Влада перейшла до Г. Алієва, який на той час очолював парламент (Хоча до влади, за планом заколотників, мав повернутися А. Муталібов.) С. Гусейнов стає прем’єр-міністром, але після участі в черговому заколоті та обвинувачення в наркобізнесі залишив країну. На початку 1997 р. владні структури Росії видали С. Гусейнова владі в Баку.
У вересні 1993 р. після референдуму, на якому було висловлено недовіру А. Ельчибею, 67-річного Г. Алієва обрали Президентом Азербайджану.
Політична ситуація в країні виявилася надзвичайно складною. Розкриваються перманентні спроби державних змов, ідуть арешти їхніх учасників. В організації цих змов звинувачується А. Муталібов, який і далі перебуває в Москві, а також його оточення. До цього додається збройний конфлікт у Нагірному Карабаху, що до останнього часу не врегульовано навіть за участі Росії й США і внаслідок чого Азербайджан втрачає 20 відсотків території. Г. Алієв: “Росія в інтересах усієї світової спільноти, у своїх власних інтересах могла б пояснити Вірменії необхідність стати на розумний шлях. Росія може впливати на Вірменію. А якщо врахувати, що у Вірменії перебуває великий контингент російських військ, розміщено російські військові бази, що Росія надає велику фінансову підтримку Вірменії, то неважко зрозуміти, як багато Росія може зробити для врегулювання цього конфлікту”.
Наприкінці 1995 року всенародним референдумом приймається нова Конституція країни. Азербайджан оголошується світською, правовою, унітарною республікою. Джерелом влади є народ. За формою державного правління Азербайджан – президентсько-парламентська республіка. Главою Азербайджанської держави є Президент. Він представляє
Азербайджанську державу всередині країни й у зовнішніх відносинах.
Державна влада в Азербайджанській Республіці організовується на основі принципу поділу влад. Виконавчу владу здійснює парламент – Міллі Меджліс Азербайджанської Республіки (у його складі 125 депутатів, обираються за змішаною системою терміном на 5 років). Виконавча влада належить Президенту Азербайджанської Республіки (обирається на 5-річний термін шляхом загальних прямих і рівних виборів вільним, особистим і таємним голосуванням). Судову владу здійснюють суди Азербайджанської Республіки. Конституційний суд, який вирішує питання відповідності рішень органів влади Основному Закону країни, складається з дев’яти суддів (призначаються парламентом за поданням Президента).
Конституція Азербайджанської Республіки чітко визначає основні права і свободи своїх громадян. Це право на життя, свободу, власність, рівність, захист прав і свобод людини, право на безпечне проживання, недоторканність житла, особисту недоторканність, захист честі та гідності, свобода совісті та віросповідання, зборів, інформації, право на шлюб, працю та її оплату, право на соціальний захист, охорону здоров’я, розумову (інтелектуальну) діяльність, право на освіту. На території Азербайджанської Республіки права й свободи людини, відповідно до Основного Закону держави, діють безпосередньо. Суперечки, пов’язані з порушенням прав і свобод людини, вирішуються судами.
Поряд із правами і свободами людини визначаються права та свободи громадянина. Серед них – право на громадянство, право на участь у політичному житті суспільства, захист конституційного ладу, участь в управлінні державою, виборче право, право на об’єднання. “Кожен має право вільно об’єднуватися з іншими, створювати будь-які об’єднання, що не ставлять за мету отримання прибутку, зокрема політичну партію, профспілку та інші громадські об’єднання, або вступати в уже наявне об’єднання. Вільна діяльність всіх об’єднань гарантується. Забороняються об’єднання, що ставлять за мету силоміць повалити державну владу на всій території Азербайджанської Республіки або в будь-якій її частині”. Конституція Азербайджанської Республіки визначає також основні обов’язки громадян.
8 листопада 2000 року відбулися чергові вибори до парламенту – Міллі Меджлісу Азербайджану. Новий парламент особливу увагу приділив розв’язанню економічних проблем, не менш складних, ніж внутрішньополітичні, а також врегулюванню кризи в Нагірному Карабаху у зв’язку з окупацією цих земель Вірменією.
Спад виробництва, який набув критичного рівня, супроводжується частковою чи цілковитою зупинкою більшості підприємств. Є перебої з постачанням продуктів, зокрема хліба. За офіційною статистикою, майже 90 відсотків населення – пенсіонери, багатодітні сім’ї, студенти, лікарі, вчителі, науковці й навіть робітники – перебувають за межею бідності. Негативно вплинуло на економічну ситуацію закриття Північнокавказької дільниці залізниці – головної транспортної артерії Азербайджану (залізниця перетинає територію Чечні).
У вересні 1994 р. між Азербайджаном і міжнародним консорціумом із восьми великих нафтових компаній підписано контракт про спільну (протягом 30 років) розробку трьох нафтових родовищ на шельфі Каспію. Згідно з цією угодою, яка одержала назву “контракту століття”, видобуватиметься 511 млн. тонн нафти, з яких 253 млн. належатиме Азербайджану, що дасть приблизно 34 млрд. доларів прибутку. Нафтопровід, що пролягає через Росію і по якому передбачається перекачувати нафту, не має достатньої пропускної спроможності. А тому знову каталізується ідея будівництва нового трансазійського нафтопроводу територією Ірану й Туреччини.
78-річний Президент Азербайджану Гейдар Алієв (повторно його було обрано на цю посаду 18 жовтня 1998 року) заявив, що висуватиме свою кандидатуру на президентських виборах, які відбудуться 15 жовтня 2003 р. У зв’язку зі станом здоров’я Алієв зняв свою кандидатуру. 15 жовтня 2003 року Президентом Азербайджану обрано сина екс-президента їльхама Алієва. Звичайно, про Алієва-молодшого важко судити як про політика. Адже політикою він, побувши лише два з половиною місяці на посаді прем’єр-міністра, а до того маючи мандат депутата, переймався дуже мало. І. Алієв мав свій бізнес у Туреччині й Росії (фабрика і пошиття одягу в Москві) обіймав посаду першого віце-президента Державної нафтової компанії Азербайджану, керівника Національного олімпійського комітету. Після зустрічі з І. Алієвим Леонід Кучма заявив: “Я переконаний, що сьогоднішній Президент Азербайджану гідно проводитиме політику свого батька – попереднього Президента Азербайджану, а що в цій політиці буде окреме місце для України, в цьому теж немає сумніву” .
Отже, Азербайджан став першою пострадянською державою, яка в рамках теоретично демократичного республіканського устрою поступово переросла в певний аналог спадкоємної монархії, на відміну від республік Центральної Азії, президенти яких досягли своїх довічних повноважень шляхом референдуму, але не призначили своїх наступників з-поміж власних дітей.
У Республіці Вірменії (територія – 29,8 тис. кв. км; населення – 3,3 млн. чол.), як і в інших країнах Закавказзя, відбуваються складні політичні й економічні процеси. Негативний вплив на ситуацію в країні спричинила війна в Нагірному Карабаху, жорстока енергетична криза. Більшість підприємств у республіці не працює. Президентові країни Левону Тер-Петросяну небезпідставно дорікали за неспроможність вивести республіку з кризового стану.
За таких умов у липні 1995 р. відбулися вибори до Національних зборів Вірменії та референдум щодо схвалення нової Конституції країни. В обраному парламенті більшість депутатських мандатів належать блокові “Республіка”. Як правило, це – лідери партій, керівництво старого парламенту, особи з уряду, голови районних і державних рад. На думку міжнародних спостерігачів, “вибори були вільні, та далеко не демократичні”. “Насправді це була перемога влади над власним народом”, – так оцінив вибори до парламенту Сергій Бадалян, лідер вірменських комуністів. У вересні 1996 р. у Вірменії відбулися президентські вибори. За офіційними даними, за Л. Тер-Петросяна проголосувало 51,75 відсотка виборців. Він переміг у першому турі. Головний суперник Президента, колишній прем’єр-міністр Вазен Манукян, отримав 41,29 відсотка голосів. Опозиція звинуватила Центрвиборчком у фальсифікації виборів, організувала багатотисячну маніфестацію, захопила парламент, а спікера парламенту взяла в заручники. Влада вимушена була застосувати зброю, щоб досягти порядку.
Нова Конституція визначає Вірменію як суверенну, демократичну, соціальну, правову державу. За формою державного правління Вірменія – президентсько-парламентська республіка. Державна влада здійснюється відповідно до Конституції та законів – на основі принципу поділу законодавчої, виконавчої й судової влади.
Президент Республіки Вірменія забезпечує дотримання Конституції, нормальне функціонування законодавчої, виконавчої й судової влади. Президент республіки є гарантом незалежності, територіальної цілісності й безпеки країни. Законодавчу владу в Республіці Вірменія здійснюють Національні Збори в складі 131 депутата. Виконавчу владу здійснює уряд. Структура й порядок діяльності уряду встановлюються указом Президента республіки за поданням прем’єр-міністра. Засідання уряду скликає й веде Президент республіки або, за його дорученням, прем’єр-міністр.
Правосуддя в Республіці Вірменія здійснюють тільки суди – згідно з Конституцією й законами. Гарантом незалежності судових органів є Президент. Він очолює Раду правосуддя. Міністр юстиції й Генеральний прокурор є заступниками голови Ради. До складу Ради входять також чотирнадцять членів, призначених Президентом на п’ятирічний термін. Конституційний суд складається з дев’яти членів, п’ятьох із яких призначають Національні Збори, чотирьох – Президент республіки. Конституційний суд установлює відповідність законів, постанов національних зборів, указів, розпоряджень Президента республіки, постанов уряду Конституції.
Адміністративно-територіальними одиницями Республіки Вірменія є області та общини. Області складаються з сільських і міських общин. В общинах здійснюється місцеве самоврядування. Органи місцевого самоврядування обираються на трирічний термін: рада старійшин общини у складі від п’яти до п’ятнадцяти членів, керівник общини – мер міста, сільський староста. Керівник общини формує свою адміністрацію.
В областях здійснюється державне управління. Уряд призначає та звільняє керівників областей. Місто Єреван має статус області. Мера Єревана за поданням прем’єр-міністра призначає та звільняє Президент республіки. Порядок виборів, повноваження органів місцевого самоврядування визначаються Конституцією і законами.
Республіка Вірменія є унітарною державою з централізованою системою управління та чітко структурованими органами місцевого самоврядування. У найближчому майбутньому дві складові вірменської політики залишаться незмінними: співробітництво з Росією та сильна армія як єдина запорука безпеки країни.
На початку лютого 1998 року Президент Вірменії Л. Тер-Петросян пішов у відставку.
30 квітня 1998 року Президентом Вірменії обрано 44-річного Роберта Кочеряна, прем’єр-міністра країни, а доти – президента Нагірного Карабаху, яким він правив, як свідчать очевидці, залізною рукою.
Вибори в національні збори Вірменії відбулися 31 травня 1999 року. Трагедія у вірменському парламенті сталася наприкінці того ж року. Під час засідання законодавчого органу країни троє терористів зненацька вдерлися до зали, вбили прем’єр-міністра країни, спікера парламенту та двох його заступників (загалом 8 чоловік). Виступивши зі зверненням до нації по телебаченню, терористи здалися. Пізніше їх притягли до кримінальної відповідальності.
19 лютого 2003 р. Президентом Вірменії повторно обрано Роберта Кочеряна, а 27 травня того самого року відбулися вибори до Національних зборів. 56 депутатів обиралися в одномандатних округах (боротьбу вели 250 кандидатів), 75 депутатів – за партійними списками. Двадцять одній партії, відповідно до законодавства, для перемоги треба було подолати п’ятивідсотковий бар’єр.
Проводячи паралелі між виборами, які відбулись у 2003 році в усіх трьох країнах Південного Кавказу, переважна більшість аналітиків у Єревані сходяться у своїх висновках на тому, що події у Вірменії не розгорнулися за “азербайджанським” або “грузинським” сценарієм. Надзвичайний і Повноважний посол Вірменії в Україні Армен Хачагрян: “Вірменія на сьогоднішній день – найстабільніша держава на Південному Кавказі. У Вірменії панує і з часом стає де далі могутнішою ідея державності, на висоті – державне мислення. Життя у Вірменії насамперед стабільне й доволі благополучне. У нас тривалий час не було державності, іі через те вона для нас надто цінна, щоб ми дозволили собі її не цінувати”.
Проте у Вірменії не все так однозначно. У постійному напруженні тримає владу опозиція, яка стверджує, що результати президентських виборів, які відбулися торік і дали перемогу Р. Кочеряну, були підтасовані, через те опозиційні сили заявили про своє прагнення повторити “грузинську революцію троянд”.
Одним із головних зовнішньополітичних завдань, що стоять нині перед керівництвом Вірменії, є, як відомо, врегулювання карабаського конфлікту. Адже застарілий конфлікт навколо Нагірного Карабаху є стримувальним фактором для розвитку повноцінного співробітництва між усіма країнами регіону. Довгоочікуване відновлення прямого вірменсько-азербайджанського діалогу на вищому рівні щодо нагірно-карабаського врегулювання, зупиненого у зв’язку з виборами у Вірменії та хворобою Г. Алієва, відбулося наприкінці 2003 року між Р. Кочеряном та І. Алієвим у Женеві. І хоча будь-яких відчутних результатів поки що немає, зустріч дала змогу сторонам безпосередньо ознайомитися з позицією одна одної. Причому обидві сторони конфлікту висловлюються за посилення ролі Росії в урегулюванні проблеми.
Отже, трансформація політичних структур у державах Закавказзя триває складно, влада весь час відчуває тиск міжнаціональних конфліктів, кожна з країн визначає свій, лише їй притаманний шлях розвитку. Якщо Грузія й Азербайджан прагнуть дистанціюватися від Росії, то Вірменія має послідовну проросійську орієнтацію.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...