Головна ⇒ 📌Довідник з політології ⇒ Літопис Г. Грабянки

Літопис Г. Грабянки

Політологічний словник

Літопис Г. Грабянки (“Действия презельной и от начала поляков крвавшой небывалой брани Богдана Хмельницкого, гетмана запорожского, с поляки…”)- пам’ятка української історичної та політико – правової думки XVIII ст. Складений 1710 року старшиною Гадяцького полку Г. Грабянкою. Прозовий твір з літописними елементами. Викладає події до листопада 1708 р. Найпопулярніший в Україні твір історичної тематики у XVIII ст. Оригінал Л. Г. не зберігся. Відомий у понад 50 списках. Здебільшого входив до рукописних збірників разом

з документами українського та зарубіжного походження (переважно – документами відносин Війська Запорозького з Російською державою та міжнародними договорами). Вперше опублікований у 1793 р.

Автор літопису – прихильник необмеженої монархії. Монарх є намісником Бога на землі. У поглядах на роль монарха у державі автору притаманний антропологізм. З іншого боку, автор визнає невідчужуваність і безумовну цінність прав (власне, станових прав) підданих. На його погляд, успішність державного будівництва залежить від справедливості, правових основ відносин монарха з підданими. Іншим суб’єктом у відносинах

з монархом є “землі” – територіальні міжстанові корпорації. “Земля” зберігає незмінними свої права навіть у разі завоювання. У разі порушення монархом прав “земель” останні можуть виявляти різні форми протесту, зокрема й збройний опір центральній владі та присягти разом із своєю “землею” іншому монарху. Відповідь монарха у таких випадках повинна мати насамперед правовий характер і ставити за мету відновлення справедливості. Посередниками у таких конфліктах можуть бути інші монархи. Міжнародна політика здійснюється монархами, а союзи між монархом та підданими іншого монарха є протизаконними. Монарх абстрагований від етнічної, національної і станової належності, здійснює правосуддя та вирішує конфлікти між підданими тільки на основі справедливості. Автор неодноразово виступає проти виявів превалювання станової демократії у Речі Посполитій над владою короля, вважаючи, що такий стан справ у державному управлінні сприяє розвитку анархічних тенденцій та виявів насильства, порушенню прав громадян, недотриманню міжнародних договорів. Влада монарха, що є інструментом виконання божественної волі, має, за Л. Г., скоріше не обмежуватися, а коригуватися згідно з порадами органів станового представництва. Л. Г. розвиває популярну в українському суспільстві XVII – XVIII ст. категорію “вільний народ”. Згідно з автором, це народ, що виробив власні державні структури, зокрема власну систему адміністрації, збереження якої залишається його привілеєм і не має може скасовуватися чи змінюватися монарх навіть у результаті збройного підкорення цього народу. Такі принципи взаємовідносин фіксуються у привілеях монарха. Порушення таких принципів з боку монарха є достатнім для відмови народу (під народом тут слід розуміти територіальну міжстанову корпорацію) від покори монарху. Найбільшою загрозою державотворенню автор вважає міждержавні та громадянські війни.

У питаннях українського державотворення Г. Грабянка займає виразну автономістичну позицію. Він засуджує незалежницькі прагнення гетьманів, вважаючи їх проявами гордині, кару за що Бог накладає на Військо Запорозьке. Водночас він засуджує спроби держав (Речі Посполитої та Російської держави) обмежити українську автономію. Права українців як “вільного народу”, за Л. Г., полягають у повній автономії у формуванні та діяльності адміністрації на чолі з гетьманом, що підпорядковується безпосередньо монарху. Гетьман, що обирається радою старшин, здобуває законну владу лише після його затвердження монархом. Автор засуджує форми прямої демократії у Війську Запорозькому, що, на його думку, призводять до анархії та насилля, скептично оцінює здатність мас приймати політичні рішення. Він – прихильник фактично необмеженої влади гетьмана та перетворення цієї посади на спадкову. Автор загалом негативно оцінює роль Запорозької Січі в українському державотворенні після 1648 р.

Територію українського державотворення ХVІІ-ХVІІІ ст. Л. Г. обмежує Середньою Наддніпрянщиною – відповідно до Зборівського договору 1649 р. та меж поширення козацького адміністративного устрою. Для нього українське державотворення грунтується насамперед не на етнічному та релігійному, а на суспільному самовизначенні. Автор звертає увагу на міграції українського населення та зміни його етнічного ареалу, але не виявляє ідеї етнічної соборності. Загалом позитивно автор оцінює Андрусівське перемир’я 1667 р. та “Вічний мир” 1686 р. як такі, що сприяли припиненню громадянської війни та спрямуванню Речі Посполитої, Російської держави та українського козацтва на боротьбу проти мусульманських сусідів.

Серед геополітичних ідей Л. Г. найвиразніше виокремлена ідея єднання християнських держав проти мусульманської загрози. На думку автора, стратегією Кримського ханства було зіткнення та послаблення християнських держав з метою повного або часткового відновлення Золотої Орди. Саме у боротьбі проти ісламу Л. Г. вбачає основну зовнішньополітичну ідею козацтва. Головними причинами переходу українців у російське підданство автор називає релігійні утиски та неможливість вирішити соціальні проблеми (визнання прав козацького стану за масами покозачених) у Речі Посполитій.

У Л. Г. подається у вигляді повних текстів, переказу та розлогих цитувань понад 15 документів українського державотворення 1632 – кінця XVII ст., жоден з яких не є автентичним. Деякі з них (Зборівський договір 1649 p., Білоцерківський договір 1651 p., “Переяславський договір 1654 р. “у редакції 1659 р., Гадяцький договір 1658 р. (один із ранніх варіантів) та ін.) побудовані на інтерпретації справжніх документів та відображають правосвідомість автора. Інші (наприклад, матеріали дискусії Б. Хмельницького з Мегмед Гіреєм IV 1654 р.) є художньою підробкою, введеною для надання достовірності авторським ідеям.

Л. Г. викладає нову для свого часу історико-політичну теорію українського хозаризму, що спрямована на обгрунтування етнічної окремішності українців, стародавності козацтва та його державності. Основна мета теорії – доведення права українців на збереження автономного суспільно-політичного устрою у Російській державі.

Л. Г. став основою пізніших пам’яток української історичної та політико – правової думки (зокрема “Розмови Великоросії з Малоросією…” С. Дівовича 1762 p., “Героїчних віршів” Іоанна 1784 p., “Історії Русів” та ін.), а також творів французьких і німецьких авторів, присвячених Україні, значною мірою вплинув на розвиток української історіографії XIX ст.

Hrygorij Hrabjanka’s The Great war of Bohdan Xmelnyc’kyj. – Cambridge, 1994; Літопис Галицького полковника Григорія Грабянки. – К., 1992; Апанович Е. Рукописная светская книга 18 в. на Украине: Исторические сборники. – К., 1983; Грушевский М. Об украинской историографии 18 века. Несколько соображений // Известия АН СССР. Отделение общественных наук. Сер. 12. – 1934. – № 3; Наріжний С. “Действія презельной брани”. Літопис Григорія Грабянки // Праці історико-філол. т-ва в Празі. – 1939. – N° 2; Кресін О. Орлик, Грабянка і народження хозарського міфу // Третя академія пам’яті професора Володимира Антоновича. – К., 1996.

О. Кресін