Головна ⇒ 📌Довідник з соціології ⇒ МАКІАВЕЛЛІ Нікколо ді Бернардо

МАКІАВЕЛЛІ Нікколо ді Бернардо

Соціологія короткий енциклопедичний словник

МАКІАВЕЛЛІ Нікколо ді Бернардо (1469 – 1527) – італ. історик, письменник, політ, мислитель, військ, теоретик, держ. діяч. Нар. у давній патриціанській збіднілій сім’ї, секретар Ради десяти Флорентійської республіки, виконував дипломатичні доручення. Після відновлення тирани Медічі висланий у своє помістя, де займався наук, та літ. діяльністю.

Творчість М. займає проміжне місце між представниками італ. гуманізму з його проблемами людини, її прав та ідеологами нового часу, зосередженими на

проблемах суспільства, держави, природного права і сусп. договору (Т. Гоббс, Дж. Локк та ін.).

М. – ідеолог молодої буржуазії, поєднує аналіз проблем суспільства, держави, активності особи та її ролі в історії. Головною метою М. було відродження роздробленої Італії і створення міцної централізованої держави. Необ’єктивно-обумовило виділення політики як окремої сфери життєдіяльності в дослідженнях М. Він аналізує ці проблеми, використовуючи дані історіографії, політ, досвіду його сучасності та власних спостережень. Праця М. “Роздуми на першу декаду Тіта Лівія” містить своєрідні соціол. ідеї та роздуми

про історію, суспільство, людину. М. стверджує, що історію творять люди, яких спонукають до цього матеріальні потреби, прагнення до забезпеченого життя, егоїстичні інтереси, пристрасті, необхідність самозахисту та ін. Одним із перших в історії науки М. показав, що історія – продукт людської діяльності, а її суб’єктами є володарі, знать, військо, народ.

М. розглядав суспільство як складну систему діяльності цих сил і висловив геніальну здогадку про наявність необхідності, закономірності у розвитку соціальних процесів, котрі діють незалежно від інтересів та намірів різних груп чи окремих індивідів Підходив до розуміння історії як складної взаємодії об’єктивних та суб’єктивних чинників (вилив природних процесів, геогр. середовища, груп, особистостей з їх потребами, інтересами, психол. особливостями та ін.). Визнавав роль соціальних умов та обставин, їх випадковий чи необхідний збіг (“фортуна”). Закономірний розвиток держави уособлюється у зміні і послідовності її форм. Виникнення держави пов’язане із зростанням кількості населення (що обумовило потребу в управлінні), а також з характером самої людської природи. Люди егоїстичні, більш схильні до зла, ніж до добра, яке вони роблять лише в міру необхідності. Тому потрібні закони для підтримки порядку і стимулювання людей до добрих діянь. Закони створюють люди, правителі, і від їх мудрості істотно залежить сусп. порядок між людьми.

Перші форми правління виникали випадково, коли люди стали обирати ватажків з найбільш сильних і хоробрих, а пізніше – з мудрих і справедливих. З появою поняття справедливого виникають перші закони. З часом обранці народу – монархи – перероджувались на тиранів. Народ повставав і скидав їх; на зміну тиранії приходять інші форми правління – аристократія, олігархія, демократія, але всі вони перероджуються і розпадаються, і суспільство знову повертається до відновлення монархії. Ця ідея істор. круговороту форм держ. правління та повернення до початку – монархії стала істотним аргументом у розробці ідеології централізованої держави та шляхів і засобів її реалізації в трактаті М “Князь” (інші переклади назви – “Монарх”, “Правитель”).

М. обгрунтовував світські основи держави, протиставляючи їх геол концепціям, і один з перших в історії науки.

Середньовіччя розглядав державотворення не в морально – реліг., а в нормативно-юридичному аспекті.

М. писав, що політика вимагає знання досвіду минулого, врахування конкретних обставин, вибору відповідних засобів її реалізації, не може здійснюватися стереотипно, бо політик зазнає поразки в нових умовах, діючи старими методами.

М. використовував порівняльно-істор. аналіз, зіставляючи істор. події в Греції, Римі, Іудейському царстві і в сучасних йому державах. Порівнюючи історію Римської республіки з сучасним йому станом роздробленої феодальної Італії, вболіваючи за долю своєї країни, М. у своєму відомому трактаті “Князь” (1532) пропонував, по суті, концепцію її цілеспрямованого створення.

М. був прибічником республіки, її зразком вважав Римську республіку як синтез елементів демократії, аристократії та монархії. Його симпатії на боці народу – “ророlо”, позаяк інтереси народу завжди справедливіше тому, що він не хоче ніколи бути пригнобленим. Знать менш справедлива, бо сама прагне до гноблення. До плебсу – “черні” М. ставився з недовірою, оскільки вона здатна на авантюри. Порівнюючи ідеї “Князя” з працями М. “Роздуми на першу декаду Тіта Лівія”, “Історія Флоренції”, в його поглядах можна виявити певні суперечності: прибічник республіки і захисник авторитарної особи, прибічник моральності в політиці і апологет політ, підступності та ін. Проте це не зовсім так, оскільки М. як досвідчений політик і глибокий мислитель фактично розробляв не тільки теорію, а й практ. засоби відновлення централізованої державницької Італії. І цю мету слід враховувати при оцінці творчого спадку М., особливо беручи до уваги тодішні політ, реалії. Його мета могла здійснитись засобами, відповідними тогочасним умовам. Постійні напади Іспанії та Франції на Італію, міжфеодальна боротьба міст-держав, папські претензії на світську владу – все це виправдовувало, на думку М., пропоновані ним засоби і шляхи відродження країни.

У праці “Князь” М. розглядав роль авторитарного політика – правителя як реального діяча, здатного створити могутню державу. Заради цього монарх повинен послуговуватися двома існуючими різновидами боротьби – закона ми, притаманними людям, чи силою – атрибутом тваринного світу. Правитель – князь не повинен сходити зі шляху добра, якщо це можливо, але не потрібно відкидати зло, якщо це необхідно. Князь має бути хитрим лисом, щоб розгледіти змій, і мужнім левом, щоб розправитися з вовками. Політик повинен враховувати народну традицію, домагатись дружби з народом, котрий може залишити політика без підтримки.

Коли знать піде проти нього, то в цьому разі політик може позбутись її, а з народом він має жити завжди.

М. часто звинувачували в аморальності та підступності, а терміном “макіавеллізм” позначають політ, дії, спрямовані на досягнення мети будь-якими засобами. Але мета може бути різною. М. допускав аморальні засоби заради найвищої, на його думку, мети – мети в ім’я народу, його інтересів. А все, що спрямоване проти народу, ніколи не може бути виправданим та моральним, і тому аморалізм потребує адекватних йому засобів боротьби. Коло замкнулося. Тому логіку М. слід розуміти саме в цьому контексті, хоча в сучасній політ, практиці подібні принципи неприйнятні.

Ідеї М. щодо розуміння історії як процесу практ. життєдіяльності людей, закономірного характеру розвитку суспільства мали велике пізнавальне значення, вони стали істотним внеском у розвиток знань про суспільство, політ, сферу його життя і вилинули на розвиток філос., соціол. та політ, наук. У сучасних теоріях вплив творчості М. особливо відчутний у працях В. Парето, Г. Моски, Р. Міхельса та ін.