Моделі економічного зростання неокласичні – використовувані представниками неокласичного напряму економіко-математичні аналоги, в яких процес зростання описується за допомогою виробничої функції. Серед М. е. з. н. важливою є виробнича функція Кобба-Дугласа (див. Виробнича функція Кобба-Дугласа). У моделі, розробленій американським економістом Р. Солоу, показано співвідношення між капіталом і працею у процесі економічного зростання. На його думку, темпи такого зростання у довготривалому періоді залежать передусім від технологічного розвитку.
Співвідношення між працею і капіталом за повної зайнятості робочої сили виражається формулою Dk/Dt,=sF(k,1) – nk, де F ( k, 1) – величина продукту, отриманого в середньому за результатами праці одного зайнятого; sF(к, 1) – обсяг заощаджень і нового капіталу на одного зайнятого; nk – обсяг капіталу, необхідний для забезпечення додаткової кількості зайнятих, що визначається кількістю працівників. Отже, модель Солоу передбачає не лише розвиток економічної системи за повної зайнятості та повного використання капіталу (зокрема приросту чистих капіталовкладень), а й стабільність економічного зростання, оскільки
у разі порушення економічної рівноваги починають діяти внутрішні механізми (наприклад, відбувається зниження норми відсотка щодо рівня заробітної плати, і підприємці вибирають техніку з інтенсивним використанням капіталу та ін.). У багатофакторній М. е. з. н. аналізується вплив найбільшої кількості факторів на динаміку економічного зростання, зокрема науковотехнічного прогресу, витрат капіталу, рівня освіти та кваліфікації працівників та ін. За підрахунками американського економіста Е. Денісона, упродовж 1929-1982 приріст ВНП у США на 68% досягався за рахунок зростання продуктивності праці, на 32 – приросту витрат праці, на 28 – використання досягнень НТП, на 19 – залежно від витрат капіталу, на 14 – рівня освіти та професіональної підготовки, на 9 – економії на масштабах виробництва, на 8% – поліпшення розподілу ресурсів. Водночас неокейнсіанські теоретики Дж. Робінсон, Калдор та інші гостро критикують виробничу функцію, в якій не враховано той факт, що обсяг капіталу залежить від розподілу доходів між прибутком і заробітною платою (а такий розподіл – від багатьох факторів), що спричиняє істотні недоліки неокласичної концепції розподілу (згідно з якою винагорода виробничих факторів визначається на основі відповідних граничних продуктивностей). Проблематичним, на їхню думку, є й вимірювання у виробничій функції різних одиниць праці та капіталу. Так, вимірюючи капітал, який за речовим змістом є потоками товарів, машин, верстатів, устаткування, цінних паперів тощо у вартісній формі, отримують різні обсяги капіталу, а отже, різні виробничі функції залежно від розподілу національного доходу на прибуток і заробітну плату. Це значною мірою стосується і вимірювання праці. Вимірювання обсягів капіталу і праці незалежно від розподілу доходів, тобто на основі натуральних або технічних показників (годинах праці, робочого часу, необхідного для створення речових елементів капіталу та ін.), неможливе без урахування норми відсотка, а отже, розподілу доходів. Це робить сумнівною виробничу функцію, в якій постулюється однозначний взаємозв’язок між використовуваними у виробництві обсягами праці та капіталу, з одного боку, і певною кількістю отриманої продукції – з іншого, що, своєю чергою, заводить концепцію граничної корисності в глухий кут: або про недоцільність існування певного обсягу капіталу без наявного розподілу доходів, або про обсяг капіталу у разі розподілу доходів, але неможливості використання для розподілу доходів концепції граничної корисності (оскільки такий розподіл розглядається як факт). Для усунення цих не узгодженостей неокласики висунули гіпотезу пластичності капіталу, згідно з якою він складається з величезної кількості елементів (деталей) з нескінченним терміном існування, а ці елементи можна без будь-яких витрат роз’єднувати чи поєднувати у доцільну форму, в якій кожен елемент разом з іншими факторами (передусім працею і землею) бере участь у виробництві комплексу економічних благ, у т. ч. елементів капіталу. Отримані блага продаються за постійними відносними цінами, а граничним продукт капіталу визначається нормою прибутку, помноженою на ціну одного елемента капіталу, виражену в натуральних (технічних) показниках. Через незмінність цін елементів капіталу та відповідність граничного продукту капіталу нормі прибутку вони можуть нібито вимірюватись і у вартісних показниках. Однак проблему одиниці вимірювання капіталу незалежно від розподілу доходів ця гіпотеза не вирішує. П. Самуельсон намагався довести, що така спрощена модель пластичного капіталу не суперечить складнішій моделі теорії капіталу у формі різноманітних капітальних благ, кожному з яких відповідає певна виробнича функція. Таку еклектичну виробничу функцію він вважає інструментом спрощеного аналізу економічної системи, а саму функцію – желеподібним і сурогатним капіталом. Проте еклектична (сурогатна) виробнича функція недостатньо обгрунтована, її зміст відповідає назві.
Loading...