Головна ⇒ 📌Історія ⇒ Наростання політичної боротьби Ш в Україні в липні-жовтні 1917 р

Наростання політичної боротьби Ш в Україні в липні-жовтні 1917 р

ТЕМА 3 УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ (березень 1917 – початок 1918 р.)

§16. Наростання політичної боротьби Ш в Україні в липні-жовтні 1917 р.

1. Інструкція Тимчасового уряду.

2. Прорахунки УЦР.

3. Загострення конфлікту з Тимчасовим урядом.

4. Погіршення соціально-економічного становища. Корніловський заколот.

5. З’їзд народів у Києві.

6. З’їзд Вільного козацтва в Чигирині.

Висловіть судження щодо подій липня-жовтня 1917р.

У руслі домовленостей, досягнутих на переговорах з петроградською урядовою делегацією, Мала Рада на засіданні

16 липня 1917 р. прийняла “Статут Генерального секретаріату”. Згідно зі “Статутом” Генеральний секретаріат формувався Центральною Радою, відповідав перед нею, але затверджувався Тимчасовим урядом. При петроградському уряді мав бути статс-секретар у справах України, який призначався за погодженням із Центральною Радою. Генеральний секретаріат повинен був передавати на затвердження Тимчасового уряду законопроекти та фінансові обрахунки видатків на потреби України, розглянуті й затверджені Центральною Радою. Усі урядові установи в Україні були підпорядковані Генеральному секретаріату, що встановлював,

які органи і в яких межах та випадках могли зноситися безпосередньо з Тимчасовим урядом. Усі невиборні посади урядовців в Україні заміщувалися Генеральним секретаріатом.

З погляду авторів “Статуту”, цей документ закріплював баланс українських і російських інтересів. Однак у Петрограді з цього приводу існувала інша думка. Слід узяти до уваги, що результати київських переговорів стали причиною урядової кризи, внаслідок чого міністри-кадети, заперечуючи узгоджений варіант взаємин з українськими владними структурами, вийшли зі складу Тимчасового уряду. О. Керенському довелося формувати новий коаліційний уряд, у якому не знайшлося місця для головного прихильника досягнутих у Києві умов – М. Церетелі.

Петроградська урядова комісія не погодилася визнати “Статут”, замінивши його “Тимчасовою інструкцією Генеральному секретаріату”. Ігноруючи результати попередніх переговорів, російське керівництво фактично звело нанівець роль Центральної Ради як всеукраїнського народно – представницького інституту, а Генерального секретаріату – як вищого органу виконавчої влади в Україні. Вплив останнього обмежувався 5 губерніями з 9 (Київською, Волинською, Подільською, Полтавською й частково Чернігівською). З його компетенції вилучалися військові, судові, продовольчі справи, шляхи сполучення, пошта й телеграф, право призначення державних посадових осіб. Тимчасовий уряд міг здійснювати зв’язки з місцевими органами влади в Україні, оминаючи Генеральний секретаріат. Усі ініціативи українського виконавчого органу мали затверджуватися в Петрограді, як і кандидати на посади генеральних секретарів, пропоновані Центральною Радою.

“Інструкція” викликала обурення в українських колах. У Центральній Раді її підтримали тільки представники кадетів. Українські есери вимагали відкинути “Інструкцію” та явочним порядком впроваджувати в життя “Статут”. Проте демонстративна конфронтація з Тимчасовим урядом могла б, за словами М. Грушевського, перетворити Центральну Раду на “нелегальну організацію”. Тому голова УЦР закликав зберігати розсудливість і не дозволити себе спровокувати на поспішні, непродумані дії. Українські соціал-демократи запропонували засудити дії офіційного Петрограда як недемократичні, імперіалістичні, але залишити простір для маневру й можливість для досягнення компромісів. Шості загальні збори УЦР, майже повністю присвячені обговоренню ситуації, що склалася, прийняли пропозицію соціал-демократичної фракції. Центральна Рада проголосувала за резолюцію, яка не відкидала, але й не ухвалювала “Тимчасової інструкції”. У ній наголошувалося, що остання “цілком не відповідає потребам і бажанням не тільки українського народу, а й національних меншин, які живуть на Україні”.

Маючи значні здобутки в національному державотворенні, Центральна Рада припустилася низки суттєвих помилок і прорахунків. До її складу входили представники різноманітних партій та об’єднань, які нерідко мали протилежні політичні погляди. Особливо відчутно це виявилося в ході так званої міністерської кризи, коли міжпартійні та особисті суперечності викликали майже місячний параліч у роботі Генерального секретаріату. У першій половини серпня В. Винниченко двічі подавав у відставку, відтак новий склад цього органу було запропоновано сформувати Д. Дорошенку. Ця кандидатура позитивно сприймалася також російським урядом, який пов’язував з ним сподівання, що в українському питанні більше не виникатиме загострень. Однак коли 18 серпня 1917 р. Д. Дорошенко відмовився від керівництва Генеральним секретаріатом, до справ знову повернувся В. Винниченко. 21 серпня Мала Рада прийняла запропонований ним список членів Генерального секретаріату, а 1 вересня 1917 р. Тимчасовий уряд затвердив його.

Керівництво УЦР виявляло нерішучість і непослідовність у здійсненні основних соціально-економічних перетворень, у питаннях розбудови власної боєздатної армії. Послаблювала її позиції й відсутність чіткої зовнішньої політики у відстоюванні національних інтересів.

Останній конфлікт між Тимчасовим урядом і Центральною Радою ледь не спричинив фатальних наслідків. Під час обговорення “Інструкції” на шостих загальних зборах УЦР фракція українських есерів внесла пропозицію про підготовку та скликання Всеукраїнських Установчих зборів. Хоча ця ідея знайшла широку підтримку в Малій Раді й Генеральному секретаріаті, Тимчасовий уряд розцінив це як антидержавний крок. Міністр юстиції П. Малянтович наказав прокуророві київської судової палати негайно розпочати слідство з метою притягнення В. Винниченка та інших генеральних секретарів до кримінальної відповідальності. Керівника Генерального секретаріату викликали до Петрограда для пояснень. Центральна Рада опинилася під загрозою розпуску. Однак жовтневі події в північній столиці відкрили нову сторінку в історії революції. Підсумок цього етапу Української революції підбив В. Винниченко.

Документи і матеріали

Найголовніщий, найважніщий здобуток усієї нашої боротьби за цей період: ідею української державності було затверджено, зреалізовано, введено в життя. Яка б ні була та Інструкція, які б обмеження й перепони вона ні ставила, а все ж таки це була Констітуція автономної України, це був державний правосильний акт, це був історичний, великої ваги факт, який провів виразну, чітку лінію в відносинах України й Росії.

Це найкращий період у боротьбі за відродження нашої нації. Революційний, одважний, повний віри, натхнення, ентузіазму. В. Винниченко. Відродження нації(репринтне відтворення 1920 p.). –

В 3 ч. – Ч. 1. – К., 1990. – С. 345-346.

Переоцінка реальних революційних здобутків у той час, очевидно, пояснюється тим, що діячі УЦР та Генерального секретаріату і не намагалися підняти планку політичних вимог вище. Врешті-решт доводилося задовольнятися тим, що дозволяли обставини.

На літо – початок осені 1917 р. господарство виснаженої чотирирічною війною Російської імперії перебувало в глибокому занепаді. Необхідність фінансування війни призводила до зростання інфляції (випуск паперових грошей, не забезпечених золотом). У зв’язку з цим посилювався податковий тиск на населення. Особливо обтяжливим було підвищення цін на товари повсякденного попиту.

З весни 1917 р. численні страйки робітників спричиняли простої підприємств. Як результат – чимало з них тимчасово чи назавжди було закрито, зростало безробіття. Погіршилися й побутові умови городян: безперервно зростали ціни на харчі, підвищилися тарифи на транспорт і комунальні послуги, гостро постала проблема браку житла. Селянство розорювалося. З фронту тікали дезертири. Усе це посилювало невдоволення правлячим режимом і збільшувало соціальну напруженість.

Неспроможність Тимчасового уряду навести лад на фронті та в тилу не влаштовувала значну частину консервативних сил (поміщиків, буржуазії, генералітету, офіцерства та ін.). Вони вирішили повалити Тимчасовий уряд і встановити військову диктатуру. Центром змови стала ставка Верховного головнокомандувача російської армії генерала Л. Корнілова. У реалізації своїх планів він сподівався на допомогу військових сил Південно-Західного та Румунського фронтів і штабів Київського й Одеського військових округів. За його наказом 7 вересня 1917 р. 3-й кінний корпус та інші формування під командуванням генерала Кримова рушили на Петроград. 8 вересня Л. Корнілова було оголошено заколотником і усунуто з посади. Наступного дня революційні сили столиці створили Комітет народної боротьби з контрреволюцією. За цим прикладом подібні організації створювалися й в інших місцевостях. В Україні 10 вересня при Генеральному секретаріаті було утворено Особливий комітет охорони революції й видано відозву до населення про боротьбу з контрреволюцією.

Генерал Лавр Корнілов

Під керівництвом комітетів робітники й солдати контролювали рух ешелонів, ізольовували й знешкоджували осередки заколотників. Активну участь у цій боротьбі взяли солдати Житомира та Бердичева, де знаходився штаб Південно-Західного фронту. Завдяки їхнім діям придушено спробу надіслати сили на допомогу Корнілову. Рух контрреволюційних військ на Петроград було зупинено. 14 вересня колишнього головнокомандувача і його прихильників заарештовано.

Корніловський заколот і його ліквідація сприяли зменшенню авторитету Тимчасового уряду та посиленню в масах впливу більшовиків.

Однією з помітних подій періоду діяльності Центральної Ради став з’їзд представників народів і областей колишньої Російської імперії (вересень 1917 р.). До Києва прибули поляки, білоруси, буряти, грузини, донські козаки, євреї, естонці, латиші, литовці, молдавани, татари і, звісно, українці – усього 93 особи. Тимчасовий уряд репрезентував письменник – кадет українського походження М. Славинський.

Цей форум, під почесним головуванням М. Грушевського, ухвалив підсумкову резолюцію “Про федеративний устрій Російської республіки”. Вироблений делегатами документ передбачав вирішення найважливіших проблем державного устрою:

1) національне визволення на засадах “федерації, побудованої на національному принципі”;

2) створення дійсно демократичного суспільства за широкої участі громадян у державному житті та законодавчого, а не адміністративного регулювання;

3) оптимізація державного управління шляхом його децентралізації.

З’їзд також ухвалив створити Раду національностей при Тимчасовому уряді та обрав Раду народів з місцем перебування в Києві, яку очолив М. Грушевський.

3-7 жовтня 1917 р. в Чигирині відбувся з’їзд Вільного козацтва за участю 200 делегатів, які представляли 60 тис. організованих озброєних добровольців Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщи – ни, Херсонщини й Кубані. На з’їзді було обрано Генеральну раду з 12 осіб і почесного отамана – командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського. Своїми рішеннями з’їзд спробував надати Вільному козацтву специфічної організаційної форми в загальнонаціональному масштабі.

Вільне козацтво могло стати серйозною військово-політичною силою. Центральна Рада, розуміючи можливості його використання в державних справах, затвердила статут Вільного козацтва та вітала заклики з’їзду в Чигирині до повсюдного утворення добровольчих загонів. Проте одразу виявилася й непослідовність Ради, яка вважала Вільне козацтво не стільки військовим формуванням, скільки міліційним. Тому аж до січня 1918 р. воно було підпорядковане секретаріату внутрішніх справ.