Головна ⇒ 📌Довідник з філософії ⇒ Науково-пізнавальна діяльність

Науково-пізнавальна діяльність

Філософія посбіник

Тема 7. ФІЛОСОФІЯ НАУКИ

§ 1. Особливості наукового пізнання

Це питання має тісний зв’язок з темою “гносеологія”, де ми розглянули загальні виміри всіх різновидів пізнання (буденного, філософського, релігійного, естетичного тощо). Тут ми розглянемо особливості пізнавальної діяльності в науці. їх вивчає особливий підрозділ філософії науки – епістемологія.

Пригадаємо, що епістемологія (від грец. “епістеме” – “знання” і “логос” – вчення) є філософсько-методологічною

дисципліною, в якій досліджується наукове пізнання як таке, його будова, структура, функціонування і розвиток. Якщо гносеологія розгортає свої уявлення навколо опозиції “суб’єкт – об’єкт”, то для епістемології базовою є опозиція “суб’єкт – знання”. Це – по-перше. По-друге, епістемологія виходить не з “гносеологічного суб’єкта”, який здійснює пізнання, а скоріше з об’єктивних структур самого пізнання і знання. Головні проблеми епістемології порівняно з гносеологією такі: як влаштоване, вибудоване пізнання і знання? Які механізми об’єктивізації знань

(співвіднесення з об’єктивною реальністю), реалізовані в науковій і практичній діяльності? Які бувають типи знань (гіпотези, концепції, теорії)? Як розвиваються (“ростуть”) знання? По-третє, відносно відсторонена від проблеми гносеологічного суб’єкта епістемологія лише опосередковано зачіпає і механізми свідомості, такі цікаві для гносеології. Навіть об’єкт розглядається епістемологією лише як елемент структури самого знання (ідеальні об’єкти типу “ідеальний газ”, “абсолютно чорне тіло”, “абсолютний вакуум” тощо), або те, до чого належать знання під час їхньої об’єктивації. По-четверте, якщо гносеологія оперує лише поняттям істинності знань, то епістемологія доповнює (а інколи – заміщає) класичну істинність поняттями “несуперечливість”, “повнота”, “інтерпретованість”, “здійснюваність”.

Якщо філософсько-гносеологічна підготовка науковця забезпечує загальну світоглядну орієнтацію, то епістемологія є більш приземленою до конкретних питань наукової галузі, де йому належить працювати. Тому епістемологія тісно змикається з філософією науки, з її методологією.

Чи не найпершим, хто здійснив послідовну спробу осмислити наукове пізнання як рід діяльності, був німецький філософ І. Кант. Його вважають родоначальником епістемології і філософії науки. Діяльного суб’єкта він вважав епіцентром пізнання, а об’єкти мислив повністю підпорядкованими людським пізнавальним зусиллям. Суб’єкт не витягує, не виводить знання законів з об’єктів природи, як вважали прибічники відображення, а конструює їх своєю творчою діяльністю, нав’язуючи природі. Діяльнісна концепція пізнання І. Канта була філігранно зреалізованою програмою створення теорії пізнавальної (наукової) творчості.

Через півстоліття після І. Канта діяльністю зацікавився К. Маркс. Правда головним предметом його інтересу була діяльність практична. Він спробував розглянути її в загальному вигляді і отримав таку структуру: 1) суб’єкт діяльності; 2) предмет, з яким діють; 3) засоби дії; 4) мета; 5) результат або продукт. Пізніше виявилось, що структура практичної діяльності, скажімо, праці, цілком повторює структуру наукового пізнання. По-перше, до цієї структури входить суб’єкт, але не тільки як той, що сприймає дії об’єкта, відображає їх, а як суб’єкт трансцендентальний (у Кантовому сенсі), як виток активності, спрямованої на перетворення об’єкта. У науці це – вчений, тобто спеціально підготовлена людина, яка оволоділа наявними знаннями своєї галузі, методами, стандартами. По-друге, предмет або об’єкт, на який спрямовується перетворювальна активність суб’єкта. Наукова предметність має свою специфіку. Емпіричні предмети збудованість спостереженнями й експериментами. Теоретичні – задаються текстами, формулами, кількісними характеристиками, описами локалізації у просторі і часі, взагалі серйозним математичним опрацюванням.

У пізнанні об’єкт перетворюється переважно духовно практично – моделюванням його можливостей та умов їхнього здійснення засобами свідомості (духу). По-третє, уподібнення пізнавальної діяльності практиці, на відміну від попередніх версій пізнання як відношення і як відображення, вводить в обіг два важливі елементи – мету і засоби.

Наукове пізнання, як і практика, є цілеспрямованою діяльністю. Але яким чином вона може бути цілеспрямованою, якщо мета (образ бажаного результату) залишається доволі тьмяною до отримання цього результату? Тому поняття мети пізнавальної діяльності диференціюється. Вона є і пізнавальним затруднєнням, і проблемою (знання про незнання), і гіпотезою, покликаною із незнання вивести до знань, і як програмою підтвердження чи спростування гіпотези. Як бачимо, діяльнісна версія наукового пізнання вводить в обіг принцип змінюваності, плинності елементів пізнавального процесу. Це стосується і засобів. В попередніх версіях вони мислились як щось стале і не-змінне. В діяльнісній версії пізнання вони постають як набір вихідних умов, застосування яких вимагає постійного, пристосування до конкретних проблем і гіпотез. Тут набуває великого значення так звана методологічна доречність і творчість. Вимагається належна підготовка науковця, його постійна увага до осмислення меж дії засобів, до їхніх можливостей, перманентної перебудови відповідно до завдань і проблем.

Пізнавальна діяльність в науці – це один з моментів інформаційного активного відношення суб’єкта до об’єкта. Унаслідок цього виникають уявлення і образи реальності, які визначають спрямованість і характер подальших зусиль науковця, сприяючи як формулюванню мети, так і розроблення способів досягнення цієї мети.

Інформаційний тип відображення пов’язаний з виділенням із загального комплексу чинників що впливають на такі складові, які можуть забезпечувати підвищення ступеню організації знань про фрагменти об’єктивної реальності, включені в пізнавальний контекст наукової діяльності. Оскільки дослідник фіксує у результатах пошуків не будь-які характеристики предметів і явищ, що вивчаються, а тільки ті, які мають для нього “сигнальне” значення, тобто є важливий з погляду його мети й інтересів. При цьому він постійно прагне підвищувати точність своїх уявлень про зв’язки між різноманітними об’єктами реальності і зв’язки між своїми діями на ці об’єкти та отриманими результатами.

Оцінка суттєвості і важливості властивостей і сторін природного світу зумовлена соціальними потребами та інтересами, але в реальній дослідницькій практиці вона здійснюється конкретними індивідами, що виражають у своїх орієнтаціях усвідомлення ними певних гру-пових установок, в яких виявляється соціальна потреба суспільства загалом. Визначені характеристики входять у структуру нормативно-ціннісних систем, регулюючи як поведінкову стратегію окремих со-ціальних прошарків та індивідів, так і всього суспільства в найрізноманітніших сферах його діяльності.

Ціннісні орієнтації в науковому пізнанні найбільш яскраво виражені саме через інформаційний тип відображення, що дає змогу чітко побачити зв’язок між двома вказаними аспектами дослідницької практики. Дійсно, підвищення відповідності між образом, що конструюється вченим і зовнішніми реаліями, що відіграють роль прообразу, сприяє не тільки підвищенню адекватності відбитків, що виникають в людській свідомості під впливом середовища, а й забезпечує оптимізацію використання вироблених знань в предметно-практичній діяльності людей. Тому інформаційне відображення виявляється певним синтезом відображення і конструювання.

Ще більш наочно такий зв’язок виявляється в іншому типі розповсюдженого в науці відображення, що називається “випереджувальним”. Така назва відображає виразно метафоричний характер, що суттєво стає на перешкоді в розумінні його сутності. З цього погляду майбутнє не може бути відображуваним, оскільки має тільки потенційний характер.

Однак сьогодні зрозуміло, що відображення, яке визначає чуттєво-інтелектуальну діяльність людей, це не аналог простої фіксації і накопичення відбитків впливу. Людина не дзеркало. Вона активно перетворює сигнали, які потрапляють в її нервові канали і конструює такі системи образів дійсності, яким притаманне щось відсутнє у самій реальності, але зумовлене природою і пристроєм, що сприймає ці сигнали свідомості.

Розуміння цього факту припускає виділення форм відображення, що відповідають різноманітним рівням пізнавальної діяльності, оскільки “випереджувальне відображення” є елементом раціонального рівня, хоча і грунтується на тих даних, які становлять зміст чуттєво-емпіричного пізнання. Випереджувальне відображення орієнтоване на створення деяких моделей можливого майбутнього, які сконструйовані з деталей, отриманих унаслідок здійснених актів пізнання. Так задається образ бажаної мети, якою вона могла би бути у разі успішного розгортання діяльнісної програми.

Створення моделей можливого майбутнього – завжди одна з най-важливіших функцій науки. Але в наш час вона набуває особливого значення, оскільки масштаб людського впливу на навколишній світ досяг такого рівня, коли будь-яке зусилля може викликати не-передбачений, а часто й небажаний результат, чи навіть поставити під загрозу саме існування людства. Тому “випереджувальне відображення”, яке лежить в основі прогностичної функції науки, набуває все більшого значення в сучасній дослідницькій практиці. Зрозуміло, що при цьому йдеться не про якесь містичне проникнення в приховані таємниці часу, а про необхідність осмислювати отриману сьогодні інформацію. На відміну від пізнавальних настанов і традицій минулого, сьогодні “зрозуміти що-небудь” означає вміння побудувати його модель, а не просто скласти повний перелік відповідних властивостей і особливостей об’єкта, що вивчається. Це означає, що знання правил “з’єднання” вже відомих деталей в дієздатну систему часто є важливішим, ніж виявлення досі невідомих ще характеристик реальності. У цьому разі випадковість виявлення таких характеристик може викликати суттєву деформацію стандартних діяльнісних схем і призвести до відмови від технології, яку використовують.

Одним з найважливіших завдань наукового пізнання, як вже зазначалось, є створення засобів, за допомогою яких було б можливо заздалегідь передбачити потенції подібних ситуацій і забезпечити найбільш оптимальний вихід із неї. Якщо раніше дослідницький пошук був спробою знайти відповідь на питання, які виникають стихійно щодо улаштування і функціонування світу “самого собою”, то сьогодні необхідна спеціальна методологічна діяльність, пов’язана з ви-явленням можливих у майбутньому питань, визначенням закономірностей, які регулюють їхню послідовність.

Знання не просто зберігаються в нашій пам’яті, але постійно і активно відтворюються в безлічі практичних ситуацій, і що ширший спектр таких ситуацій, то повніше виявляються можливості подальших змін як навколишнього середовища, так і нашої з ним взаємодії. Такі можливості приховані в знаннях, які ми вже маємо. Ми завжди знаємо більше, ніж усвідомлюємо, і весь хід наукового пізнання зумовлює заглиблення розуміння змісту створюваних наукою теорій і інших форм знання.

Оскільки один із видів розуміння реалізується через змістовну інтерпретацію тверджень теорії, а подібна інтерпретація є введенням відповідних образів дійсності в систему мов, які використовує наукове товариство, мовні структури є одним з найважливіших засобів конструювання нової дійсності. Ідеальні об’єкти згідно з теорією нерідко існують лише як певні мовні сутності, а тому ми можемо приписати їм всілякі уявні властивості. За допомогою формування метафоричних контекстів дослідники отримують, як вже зазначалось, можливість тимчасово умовно об’єднати фрагменти знань, що є вираженням суттєво різних, іноді навіть не сумісних характеристик. Все це розширює систему уявлень про світ, які використовує людина, хоча одночасно і збільшує їхню гіпотетичність.

Теоретичні конструкти (тобто різноманітні ідеальні сутності, як ті, що відображають певні реальні риси природних об’єктів, так і ті, що виникли унаслідок свідомого припису світові якостей, які не фіксуються емпіричними засобами) – це своєрідні моделі потенційно мож-ливої дійсності. Якщо традиційне моделювання пов’язане із заміщенням в пізнавальних актах природних об’єктів їх штучно створеними аналогами (ц тім числі і математичними моделями), то прогностичні моделі нічого не заміщають і виступають як єдиний можливий предмет, з яким оперує дослідник.

У цьому випадку послідовна зміна якихось параметрів подібної моделі, фіксування модифікацій, що виникли, і їхня змістовна інтерпретація можуть давати якісно нову інформацію про навколишню реальність, поза безпосередньо емпіричною взаємодією з нею. Отже, реалізація конструювальної функції пізнання зумовлює породження ще одного специфічного виду відображення – модельного.

Здійснюючи різноманітні перетворення моделей, які створені теоретичною свідомістю, ми фіксуємо результати, які виникають, тобто накопичуємо відбитки впливу об’єктів на нас, що створенні нашою ж уявою. Тому цей тип відображення слугує засобом розширення людських знань, але не про саму об’єктивну реальність, а про специфіку інтелектуальної діяльності, виконуючи ту функцію, яку колись Дж. Локк пов’язав з так званим “внутрішнім досвідом” людей. Модельне відображення з цього погляду виявляється скоріше способом осмислення конструктивної здібності свідомості.

Тим не менше, в межах наукового дослідження (а особливо з виділенням шару науково-технічного пізнання) постійно здійснюються спроби предметно реалізувати ідеальні моделі, породженні уявою, надати їм предметно-конкретного характеру або виявити в самому об’єктивному середовищі ті якості, які теорія примушує нас приписувати якомусь “можливому світові”. Добре відомо, які зусилля були пов’язані зі спробами виявити (або створити) введені наукою віртуальні об’єкти типу монополя або відомих кварків. Неодноразові повідомлення про те, що вдалось виділити їх у вільному стані, виявилось недостовірним.

Як зазначалось вище, форми відображення, пов’язанні з пізнанням, неминуче виявляються і формами виявлення конструювальної здібності свідомості, оскільки знання про властивості і сторони пізнавальної реальності багато в чому визначаються тим, як ми організуємо взаємодію з нею. З іншого боку, створення діяльнісної схеми, в якій виявляється позалюдська активність, зумовлено тими знаннями, уявленнями і образами, які вже містяться в нашій свідомості, будучи відбитками впливів природного світу на наші органи чуттів. Єдиний комплекс відображально-конструктивної діяльності людей виявляється засобом перетворення не тільки зовнішнього середовища, а й самої взаємодії людини з ним. Набутий досвід (який охоплює і знання про суттєві якості реальності, що вивчається, і навички предметно-практичної діяльності з нею) визначає відмінності між способами сприйняття впливів світу представниками різних епох або носіїв різних культурних традицій.

Поступове збільшення конструювальної функції пізнання, орієнтованої на створення чітко вираженого уявлення про мету пізнання і способів її досягнення, породжує ще один специфічний вид відображення – “модельне відображення”, що суттєво залежить від конструювальної функції, яка є відображуваним об’єктом, виникає унаслідок реалізації творчої здібності людського інтелекту. Цей вид відображення слугує здебільшого засобом експлікації особливостей мисленнєвої діяльності людей і тому акцентує на співвіднесенні інтуітивно-неусвідомлених і дискурсивно-вербалізованих елементів інтелектуальних процесів.

Цінність науки вважається чимось самоочевидним і не підлягає сумніву та обговоренню. Але зростання кризи науки і техніки в сучасному світі, її дегуманізувальний вплив на духовне життя суспільства суттєво змінив це уявлення.