Орієнтовний компонент. Орієнтовна частина діяльності – ПОКОМПОНЕНТНИЙ АНАЛІЗ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Педагогічна психологія: навчальний-методичний посібник
РОЗДІЛ 3
3 . ПОКОМПОНЕНТНИЙ АНАЛІЗ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
3.2. Орієнтовний компонент. Орієнтовна частина діяльності
У вітчизняній психології вважаються загальновизнаними такі компоненти діяльності:
– власне діяльність як процес активності суб’єкта, яка відповідає мотивові як усвідомленій потребі;
– дія, відповідна тій чи іншій меті, що відображає предмет потреби;
– операція, що відповідає умовам, у яких діяльність здійснюється.
Дія є одиницею діяльності:
Операція в цій понятійній системі визначається як мінімальний за своїм предметним складом акт, у якому вдається визначити такі структурні моменти:
– суб’єкт, який цей акт здійснює;
– предмет, над яким здійснюється акт діяльності;
– зовнішні умови, в яких відбувається перебіг операції;
– засоби, до яких вдається суб’єкт з метою здійснити операцію, відповідну певним умовам;
–
Операції, таким чином, властива деяка завершеність предметного змісту. Її, у свою чергу, складають ще дрібніші акти – окремі сенсорні та м’язові реакції.
До вже визначеного переліку структури діяльності, яка забезпечує її виконання, деякі сучасні психологи додають ще один її компонент – функціональний блок діяльності.
Він фіксує наявність у діяльності групи дій, які об’єднані єдиною метою – створити можливість здійснення основної виконавської частини діяльності.
Таким чином, в діяльності можна виділити фази підготовки та виконання діяльності.
Фаза підготовки виступає як вибір або створення засобу, який необхідний суб’єктові активності для наступного виконавчого циклу діяльності. Великого значення набуває ця фаза у зв’язку з розвитком інтелектуальної поведінки. Інтелект виникає там, де з’являється процес підготовки можливості виконати ту чи іншу операцію. З розвитком людини фаза підготовки стає змістом самостійних цілеспрямованих дій, навіть може стати самостійною діяльністю, повністю внутрішньою й розумовою. За змістом вона тяжіє до організаційно-планових характеристик людської активності. Отже, людська діяльність має, крім компонента, спрямованого на одержання її кінцевого продукту, ряд складових, спрямованих на розвиток необхідних для цього внутрішніх і зовнішніх умов або окремих моментів кінцевого продукту. З огляду на такий розподіл функцій навчальна діяльність набуває такої структури:
1. Основний функціональний компонент – фаза виконання навчальної діяльності, тобто сукупність дій, які реалізують її основну кінцеву ціль (засвоїти матеріал, розв’язати задачу).
2. Підготовчі функціональні компоненти – це сукупність дій, спрямованих на розвиток того чи іншого структурного моменту виконавчого компонента навчальної діяльності (організувати ефективне засвоєння, дібрати адекватні способи розв’язання).
Часова послідовність реалізації функціональних блоків учіння не довільна. Основний (виконавчий) функціональний блок може бути реалізованим лише після успішного завершення підготовчих блоків. Такі підготовчі блоки деякі автори називають орієнтуваннями діяльності (О. В. Запорожець), її організаційно-плануючим компонентом (І. І. Ільясов) або орієнтовною основою дії (П. Я. Гальперін).
Принципового значення розвиткові орієнтувань як змісту організаційно-плануючого компонента діяльності людини надавав О. В. Запорожець. У результаті аналізу великої кількості експериментальних матеріалів він з’ясував, що центральну роль у психічному розвитку людського індивіда відіграють орієнтовні компоненти його діяльності (на відміну від виконавських). Тому розвиваючи (навчаючи або виховуючи) дитину, важливо не просто формувати в неї діяльність у цілому, а спеціальну увагу приділяти побудові її орієнтувальної частини, тобто робити предметом педагогічного аналізу питання, що саме й за допомогою яких способів і засобів дитина виділяє в процесі діяльності, як це відображається в її психіці й наскільки впливає на виконавські компоненти. Великого значення набуває орієнтовна частина діяльності тому, що вона виконує функцію уподібнювання, моделювання тих матеріальних та ідеальних предметів і явищ, з якими дитина діє, що приводить до створення адекватних уявлень, понять і переживань відносно них. Поза такими орієнтуваннями дитина не в змозі долучитися до суспільно значущих явищ і смислів соціальної дійсності.
Отже, ключ до всього соціального розвитку людини у цілеспрямованому формуванні в дитини різного роду орієнтировок, оскільки саме завдяки таким новоутворенням психіки дитина виділяє для себе новий зміст у соціальній дійсності й тим самим здобуває нові засоби для побудови власної діяльності з урахуванням цього змісту. З позиції методології сучасної вітчизняної науки, психолого-педагогічні принципи розвитку орієнтувань можуть бути такими:
– генеза таких психічних утворень, як орієнтування, на ранніх етапах соціалізації відбувається в плані зовнішньої пізнавальної діяльності й має розгорнуту форму (завдяки чому дорослий одержує великі можливості для побудови її);
– з метою їх формування дорослий задає дитині суспільно вироблені еталони – зразки ознак, які лежать в основі орієнтування, та спеціальні засоби – мірки, за допомогою яких здійснюється зіставлення еталонів і ознак, що відображаються в актах активності дитини;
– надалі ці зовнішні дії дитини з зовнішніми предметами скорочуються, автоматизуються, інтеріоризуються, при цьому дії переходять у розумовий план, а еталони – у зміст пам’яті, і орієнтування стає, по суті, операцією у структурі цілісної дії;
– як правило, такого роду орієнтування перетворюються у певний психічний процес: у сприймання, якщо вони спрямовані на зовнішні ознаки об’єктів, у мислення, якщо орієнтовані на виявлення суттєвих зв’язків між предметами, у вищі емоції, якщо зосереджуються на сенсі наслідків реалізовуваних дій.
На останньому етапі зазначені дії можуть “відриватись” від поточної діяльності, набувати відносно самостійної власної логіки розвитку і, зокрема, випереджати практичні дії, забезпечуючи тим самим їх регуляцію.
Типи орієнтовної основи навчальних дій
У широко відомій теорії поетапного формування розумових дій П. Я. Гальперін виділяє такі процесуальні частини дії:
– орієнтовна;
– виконавча;
– контрольна.
Терміном “орієнтовна частина” означується початок дії. Вона пов’язана з функціонуванням відповідного вміння, призначена для формування у людини уявлення про ситуацію: предмет, засоби, зовнішні умови, про саму себе як суб’єкта діяльності, а також включає в себе уявлення про майбутній продукт і його бажані властивості.
Орієнтовна частина дії не обмежується тільки сприйняттям інформації. Одержана інформація лише забезпечує наступну категоризацію та оцінку її значення. Ці операції також не вичерпують її змісту, вони забезпечують імовірність наступної фази – прийняття рішення про спосіб дії. Але якщо суб’єкт уже володіє вмінням виконувати таку дію, ця фаза реалізується автоматичними процесами вибору з пам’яті людини відповідної інформації. Все це закінчується створенням актуальної готовності ініціювати дію й використати при цьому певний варіант виконання її. По суті така готовність і є продуктом орієнтовної частини дії.
Орієнтовна основа дії – це система орієнтирів і вказівок, використовуючи які людина виконує певну діяльність або задану дію, відповідну умовам завдання операцію.
Вона може бути різною за характером і в різному вигляді подаватись учневі в процесі навчання або ж він може складати її сам. Важливо підкреслити, що за психологічним змістом така орієнтовна основа є лише уявленням людини про спосіб виконання дії або діяльності, а не самою необхідною активністю. Типологію можливих типів орієнтовної основи дій створено за такими критеріями:
1. Ступінь повноти визначається наявністю відомостей про предмети дії (уособлені для учня в поняттях мети активності), про компоненти дії, засоби активності, їхній склад і черговість виконання (відповідно до цього критерію орієнтовна основа дії може бути повною або неповною);
2. Міра узагальненості (відповідно дія – узагальнена або конкретна), що характеризується широтою класів об’єктів, до яких дію можна застосувати.
3. Спосіб одержування. За цим критерієм орієнтовну основу дії можна одержувати в готовому вигляді (як за умов традиційної організації навчання) або ж виробляти самостійно.
4. Спосіб складання орієнтовної основи може бути емпіричним або ж теоретичним у своїй інформаційній основі та в психологічних засобах. Останній факт значною мірою зумовлений змістом навчальної програми, її орієнтацією на передавання здебільшого окремої або ж загальної інформації, яка є системною й міститься в основах наукового знання.
Сполучення проявів зазначених критеріїв дає змогу одержати вісім типів поєднання їх, три з них вважаються основними.
Застосуванню орієнтовної основи дії першого типу, тобто неповної, конкретної й поданої в готовому вигляді, відповідає дидактична модель, наприклад навчання письму, за якою дітям пропонувались тільки зразки продукту дії без вказівок на те, як виконувати самі дії, що приведуть до необхідного результату. Прикладом такого орієнтування є ситуація, коли вчитель пише зразок на дошці, а дітям потрібно
Таблиця
Основні типи орієнтовної основи дії (ООД)
Типи орієнтовної основи дій | Критерії орієнтовної основи дії | |||
Повнота | Узагальненість | Спосіб одержування | Спосіб складання | |
1 тип | Неповна | Окрема | В готовому вигляді | Емпіричний |
II тип | Повна | Окрема | В готовому вигляді | Емпіричний |
III тип | Повна | Узагальнена | Самостійно на основі загального принципу | Теоретичний |
Відтворити його в зошитах. За таких умов учень діє фактично самостійно, шляхом спроб і помилок поступово наближаючи власні зображення літери до бажаних пропорцій зразка. При цьому він недостатньо розуміє зміст діяльності, слабо розрізняє суттєве і несуттєве і, оскільки має орієнтир лише стосовно конкретної літери, неспроможний переносити досвід оволодіння навичкою написання її на інші аналогічні ситуації навчання. Безпомилковість як показник оволодіння каліграфічною навичкою тут стає можливою лише після 173 спроб для першої літери та 162 – для другої.
За умов використання орієнтовної основи дії другого типу. вона повна, конкретна та подається в готовому вигляді, тобто містить усі вказівки про те, як правильно виконувати дії з новим матеріалом. Навчання дітей навичок письма йде значно швидше й майже без помилок. Спосіб складання такого орієнтування залишається все ще окремим для кожного випадку дій та емпіричним. В експериментальній дидактичній моделі педагог подавав дітям зразок конкретної літери як емпірично створену систему крапочок, які в сукупності відтворювати конфігурацію літери, написання якої вивчалось. Дітям у ході засвоювання потрібно було тільки обвести кілька разів зразок, щоб рука таким способом “зрозуміла” необхідні особливості руху. 1 далі самостійно відтворювати це подане в готовому вигляді орієнтування. З використанням орієнтовної основи дії такого типу навчання ставало набагато ефективнішим. Безпомилковість на першій літері досягалася після 22-ї спроби, а на наступній – після 6-ї. Таким чином, показник ефективності в порівнянні з першою моделлю навчання збільшувався у 4,5 раз.
Нарешті, третій тип орієнтовної основи дії передбачав наявність у ситуації навчання повної, узагальненої інформації, яка виникає внаслідок аналізу учнем нових завдань під кутом зору застосування загального теоретичного принципу їх правильного виконання, що пропонується вчителем. Конкретна експериментальна модель, заснована на орієнтовній основі дії третього типу, передбачала спочатку пояснення першокласникам загального принципу аналізу зобра-ження літери з метою адекватного відтворення його, а потім створення умов для самостійної реалізації учнями цього принципу стосовно нової літери. Змістовно такий загальний принцип передбачав усвідомлення наступних основних інструментів аналізу зображення: лінія, її напрямок та опорна крапка – те місце на зображенні літери, де закінчується лінія одного напрямку й починається інша, інакше спрямо-вана. Конкретно це означало: при роботі з літерою необхідно спочатку поставити крапки там, де починається й закінчується кожна лінія або ж змінює напрямок.
За таких умов навчання письму відбувається на фоні ефективного розуміння дитиною змісту матеріалу, характеризується швидким і безпомилковим виконанням завдань з усвідомленням суттєвих і несуттєвих ознак об’єктів вивчання та умов дій з ними в широкій царині й самостійним переносом знань про об’єкти та дії на всі конкретні випадки. В емпіричних показниках ефективність такого навчання зростає у 26 (!) разів порівняно з дидактичною моделлю нав-чання, в основі якої лежить перший тип орієнтовної основи дії. Так, для правильного написання першої літери тут знадобилося 14 спроб, для другої – 6, а всі наступні літери діти писали безпомилково зразу.
Отже, орієнтовна частина акту учіння – це група операцій, спрямованих на одержання учнем інформації про початковий стан кожного зі структурних компонентів навчальної операції – предмета, засобів, суб’єкта (включаючи ціль і мотив), а також зовнішніх умов і вибір того чи іншого з відомих йому способів здійснювання даного акту. Цей вибір є не що інше, як створення актуальної готовності суб’єкта до реалізації обраного варіанту виконання акту учіння або ініціювання його. Таким чином, і тут у процесі орієнтовної частини діяльності учіння, як і в будь-якій іншій діяльності, простежується вже знайома нам двофазність: спочатку одержування й переробляння інформації про умови акту учіння, а потім приведення учня в стан готовності до виконання дії певного змісту.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...