Основні підходи до визначення історичних етапів розвитку психологічної науки – РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЇ ЯК НАУКИ
ПСИХОЛОГІЯ
НАВЧАЛЬНИЙ ПОСІБНИК
РОЗВИТОК ПСИХОЛОГІЇ ЯК НАУКИ
Основні підходи до визначення історичних етапів розвитку психологічної науки
Вживання слова “психологія” (від давньогрецьких слів “psyche” (душа) і “Lоgіа” (розуміння, знання) уперше зафіксовано в західноєвропейських текстах XVI ст. Поступово слово “психологія” ввійшло до буденного вжитку.
Психологами тоді називали знавців душі, людських пристрастей і характерів. Такі психологи користувалися життєвими знаннями. Наукове знання відрізняється
Психологія на шляху до самостійної науки пройшла тривалий шлях, і лише всередині XIX ст. з розрізнених знань вона
В історії психології, яка досліджує процес становлення психологічних знань та уявлень, виокремлюють кілька основних підходів до визначення меж та етапів розвитку психології.
Відповідно до першого підходу, психологія має тривалу передісторію і коротку історію, яка починається з другої половини XIX ст. (Г. Еббінгауз). Розвиток психології поділяють на два етапи: передісторія (до кінця першої половини XIX ст.) та історія (з другої половини XIX ст.).
Представники другого підходу вважають, що розвиток психологічної думки потрібно розділити на три етапи:
1-й етап – донаукова (міфологічна) психологія – коли панували анімістичні уявлення про душу;
2-й етап – філософська психологія – коли психологія була частиною філософії, об’єднана з нею спільним методом (від античності до XIX ст.);
3-й етап – власне наукова психологія, з другої половини XIX ст. (тобто саме тим часом, коли, за Еббінгаузом, починалася вся історія психології). Цей період пов’язують із застосуванням у психології об’єктивного методу (експерименту), запозиченого в природничих наук, який дав їй змогу відокремитися від філософії. Цей підхід сьогодні є найпоширенішим. Недолік його у тому, що наукову психологію протиставляють усій попередній.
Третій підхід – культурологічний – розвиток психологічної науки розглядає в контексті розвитку людської культури загалом. До цього підходу належить вчинкова концепція в історії психології, яку розробив український учений В. А. Роменець. Згідно з цим підходом, етапи розвитку психології виокремлюють за історичними епохами: психологія Міфологічного періоду, психологія Античності, психологія Середньовіччя, психологія Відродження, психологія епохи Бароко, психологія Просвітництва, психологія Сцієнтизму (епохи, що бере початок у XIX ст., у якій, до речі, живемо й ми, її назва походить від лат. “scientia” – наука, і відображає ту рушійну силу, яку має наука в сучасній культурі).
Такий поділ історії психології є доцільним, оскільки в психології кожної історичної епохи були суттєві відмінності, акценти на тих чи інших психічних явищах. Психологічна думка від Міфологічного періоду до епохи Середньовіччя наголошувала на ситуативних феноменах, від епохи Відродження до Просвітництва – на мотиваційних, а у XIX – XX ст. – на феноменах дії та післядії. Ситуація, мотивація, дія та післядія є компонентами вчинку як осередку (пояснювального принципу) психології.
Проте, на наш погляд, розвиток психологічної науки можна розглядати також залежно від того, що було її предметом. Саме з цього погляду етапи розвитку психології розглядають під кутом розуміння її предмета. У такому контексті доцільно виокремлювати перший етап, коли психологію розглядають як науку про душу; другий – як науку про свідомість; третій – як науку про поведінку; четвертий – як науку про психіку, що становить єдність свідомого і несвідомого у взаємодії людини зі світом.
Психологія як наука про душу. Розуміння психології як науки про душу охоплює найбільший її період. Найперші з відомих нам уявлень про душу належать до архаїчного суспільства (Міфологічний період) і їх можна позначити терміном анімізм. Анімістичні уявлення про душу наближали її до повітря, тобто пов’язували з матерією. Душею, подібною до повітря, згідно з анімістичними уявленнями, були наділені не тільки люди й тварини, а й рослини, і навіть камені.
Стародавні уявлення про навколишній світ були пов’язані з анімізмом (від лат. “апіта” – душа, дух) – вірою в прихований за видимими речами сонм духів (душ) як особливих “агентів” або “примар”, які покидають людське тіло з останнім подихом, а за деякими вченнями (наприклад, знаменитого філософа і математика Піфагора), вони безсмертні і вічно мандрують у тілах тварин і рослин. Стародавні греки називали душу словом “психе”, що й дало назву науці “психологія”.
Міфологічне уявлення про душу було цілком підпорядковане уявленню про фатум, невідворотність наперед визначеної долі, протистояти якій було марно. Магію, яка нібито протистояла фатуму, насправді вважали також фатально запрограмованим способом практичного діяння. Від людини в ситуації її життя нічого не залежало, і вона навіть не намагалася протистояти цій фатальній ситуації. Вирішальною характеристикою свідомості людини того періоду був синкретизм – первісне злиття людини зі світом та суспільним оточенням.
Згодом відбувся перехід від анімізму до гілозоїзму (від грец. “hyle”, що означає речовину, матерію і “zое” – життя), який розглядав увесь світ як універсум, де космос вважали живим. Межі між живим, неживим і психічним не робили. Усе це розглядали як породження єдиної первинної матерії (праматерії).
Гілозоїст Геракліт душу (“психею”) вбачав в образі іскри космосу – “вічно живого вогню”, тому він говорив: “Пізнай самого себе”.
Згідно з поглядами Демокріта, самі боги – ніщо інше як сферичні скупчення вогненних атомів. Людину також було створено з різного сорту атомів. Найрухоміші з них – атоми вогню. Вони утворюють душу.
Для медика Гіппократа важливо було знати будову живого організму, причини, від яких залежать здоров’я і хвороба. Такою причиною Гіппократ вважав пропорцію, у якій змішані в організмі різні “соки” (кров, жовч, слиз). Різну пропорцію цих соків в організмі було названо темпераментом. Тому з ім’ям Гіппократа пов’язують назви чотирьох темпераментів, що дійшли до наших днів: сангвінічний (переважає кров), холеричний (переважає жовта жовч), меланхолійний (переважає чорна жовч), флегматичний (слиз).
Афінський філософ Анаксагор вважав, що природа складається з безлічі най дрібніших частинок. Він визнав початком “як най тоншу річ”, якій дав назву “нус” (розум). Від того, яка частка його є в різних тілах, залежить їхня досконалість. Однак “людина, – говорив Анаксагор, – є найрозумнішою з тварин унаслідок того, що має руки”. Виходило, що не розум, а тілесна організація людини визначає її переваги.
У всіх об’єктах Платон бачив сферу вічних ідеальних форм, прихованих за небосхилом в образі царства ідей. Усе, що чуттєво сприймається, від нерухомих зірок до предметів, що безпосередньо відчуваються, – це лише затемнені ідеї, їхні недосконалі слабкі копії. Стверджуючи принцип первинності надміцних загальних ідей щодо всього того, що відбувається в тлінному тілесному світі, Платон став родоначальником філософії ідеалізму.
А душа, що осіла в тлінній плоті, залучається до вічних ідей через згадування, оскільки згадка є знанням. Душа згадує (для цього потрібні спеціальні зусилля) те, що їй довелося споглядати до свого земного народження.
Іншого погляду дотримувався Арістотель, який пояснював, що тілесне й духовне творять нероздільну цілісність. Душа, за Арістотелем, – це не самостійне єство, а форма, спосіб організації живого тіла.
Арістотель розвинув принцип причинності – цільову причину або “те, заради чого відбувається дія”. Кінцевий результат процесу (мета) наперед впливає на його перебіг. Психічне життя цієї миті залежить не тільки від минулого, а й від потрібного майбутнього. Це було новим словом у розумінні її причин (детермінації). Арістотель запровадив ключові пояснювальні принципи психології: системності, розвитку, детермінізму.
Психологія як наука про свідомість. Оскільки достовірне знання про будову нервової системи в ті часи було мінімальне, то Декарт цю систему бачив у формі “трубок”, якими проносяться легкі повітряно-подібні частинки. Він називав їх “тваринними духами”. Згідно з Декартовою схемою рефлексу, зовнішній імпульс приводить ці “духи” в рух, заносячи їх у мозок, звідки їх автоматично скеровано до м’язів. Гарячий предмет, обпалюючи руку, змушує відсмикувати її. Відбувається реакція, подібна до віддзеркалення світлового променя від поверхні. Термін “рефлекс”, який з’явився після Декарта, означав віддзеркалення, реакцію м’язів – невід’ємний компонент поведінки.
Тому Декартова схема, попри її умоглядний характер, належить до категорії великих відкриттів. Вона відкрила рефлекторну природу поведінки, пояснивши її без залучення душі як рушійної тілом сили.
Тіло впливає на душу, зумовлюючи в ній “пасивні стани” (пристрасті) у вигляді чуттєвих сприймань, емоцій тощо. Душа, володіючи мисленням і волею, впливає на тіло, примушуючи цю “машину” працювати і змінювати свій хід.
Спробу “побороти” дуалізм Декарта зробила когорта видатних мислителів XVII ст., які хотіли, заперечивши розрив тілесного й духовного, природи і свідомості, звести їх до єдності світу. До них належав Бенедикт Спіноза (1632-1677), який наголошував, що є єдина, вічна субстанція – Бог або Природа, з нескінченною кількістю атрибутів (невід’ємних властивостей). Тому людина – цілісна тілесно-духовна істота.
Однак Томас Гоббс (1588-1679) категорично відкинув душу як особливу сутність. Він зазначав, що у світі немає нічого, крім матеріальних тіл, які рухаються за законами механіки, які відкрив Галілей. Відповідно і всі психічні явища пояснювали з погляду цих глобальних законів.
Під девізом досвіду виникла емпірична психологія. У розробленні цього напряму провідна роль належала Джону Локку (1632-1704), який, як і Гоббс, сповідував походження всього складу людської свідомості від досвіду. У самому досвіді виокремив два джерела: відчуття й рефлексію. Разом з ідеями, що їх приносять органи чуття, виникають ідеї, породжені рефлексією як “внутрішнім сприйняттям діяльності нашого розуму”.
Розвиток психіки відбувається завдяки тому, що з простих ідей формуються складні. Усі ідеї постають перед судом свідомості. “Свідомість – це сприйняття людиною того, що відбувається у її власній думці”.
На початку XIX ст. почали формуватися нові підходи до психології як науки. На зміну механіці прийшла фізіологія, яка зробила предмет свого вивчення – особливе природне тіло – об’єктом експериментального дослідження.
Рефлекторна схема нервової системи, яку запропонував Декарт, виявилася правдоподібною завдяки відкриттю відмінностей між чутливими (сенсорними) і руховими (моторними) нервовими шляхами, що ведуть у спинний мозок. Це відкриття належало лікарям і натуралістам – чеху І. Прохазці, французу Ф. Мажанді та англійцю Ч. Белу. Воно дало змогу пояснити механізм зв’язку нервів як “рефлекторної дуги”.
Другий напрям, який підривав версію про безтілесне єство свідомості, сформувався під час вивчення органів чуття, їхніх нервових закінчень. Німецький фізіолог І. Мюллер (1801-1858) сформулював “закон специфічної енергії органів чуття”: жодною іншою енергією, окрім відомої фізиці, нервова тканина не володіє.
Третій напрям повернув психологічну думку до питання про залежність її явищ від анатомії центральної нервової системи. Це була френологія, яка здобула величезну популярність (від грец. “phren” – душа, розум). Її автор – австрійський анатом Ф. Галль (1758-1829) – запропонував “карту головного мозку”, згідно з якою різні здібності розміщено в його певних ділянках. Це нібито впливає на форму черепа, що дає змогу, обмацуючи його, визначати за “шишками”, наскільки розвинуті в цього індивіда розум, пам’ять тощо.
Невдовзі Іван Сєченов, посилаючись на вивчення часу реакції як процесу, що вимагає цілісності головного мозку, зазначив: “Психічна діяльність, як усяке земне явище, відбувається в часі та просторі”.
Лідером нової психофізіології став Герман Гельмгольц (1821- 1894). Його різнобічний геній змінив чимало наук про природу, зокрема про природу психічного. Він відкрив закон збереження енергії.
Чарльз Дарвін (1809-1882), вчення якого про еволюцію змінило біологію, проаналізував інстинкти як спонукальні сили поведінки. Базуючись на фактах, він критикував версію про їхню розумність.
Без інстинктів (сліпих спонук), корені яких сягають історії виду, організм не може вижити. Інстинкти пов’язані з емоціями.
Вільгельм Вундт (1832-1920), який організував у Лейпцигу перший спеціальний психологічний інститут (1875), він досліджував у ньому теми, запозичені у фізіологів, – відчуття, час реакцій, асоціації, психофізику.
Унікальним предметом психології визнали “безпосередній досвід”. Головним методом – інтроспективу: спостереження суб’єкта за процесами у своїй свідомості. Інтроспективу розуміли як особливу процедуру, яка вимагає спеціального тривалого тренування.
Найвитонченіша інтроспектива не могла знайти тих чуттєвих елементів, з яких, за прогнозом Вундта, мала б складатися “матерія” свідомості.
Кузен Дарвіна Френсіс Гальтон (1822-1911) став піонером розробки генетики поведінки. Завдяки йому стало популярним вивчення індивідуальних відмінностей. У книзі “Спадковий геній” (1869), посилаючись на багато фактів, він доводив, що надзвичайні здібності переходять у спадок.
Французький психолог Альфред Біне (1857-1911), згідно із завданням урядових органів, почав шукати психологічні засоби, за допомогою яких вдалося б відокремити дітей, здібних до навчання, але ледачих, від тих, хто має вроджені вади.
Експериментальні завдання Біне виклав у вигляді тестів, встановивши шкалу, кожен з розподілів якої містив завдання, які можуть виконати нормальні діти певного віку. Ця шкала стала популярною в багатьох країнах.
У Німеччині Вільям Штерн увів поняття “коефіцієнт інтелекту” (з англ. “ай-к’ю”). З допомогою цього коефіцієнта зіставляли “розумовий вік” (який визначали за шкалою Біне) з хронологічним (“паспортним”). Якщо вони не збігалися, це вважали ознакою або розумової відсталості (коли розумовий вік нижчий від хронологічного), або обдарованості (коли розумовий вік перевершує хронологічний).
Цей напрям (тестологія) став найважливішим каналом зближення психології з практикою.
Психологія як наука про поведінку. У цьому контексті важливим є вчення Івана Сєченова (1829-1905) про рефлекторну сутність психіки. Його перший трактат “Рефлекси головного мозку” (1863), який увійшов до книги “Психологічні етюди”, мав значний резонанс у російському суспільстві, журналістиці, літературі.
Сєченов не ототожнював психічний акт з рефлекторним. Він вказував на схожість у їхній будові. Психологію називав рідною сестрою фізіології, а не її придатком. Він зміг співвіднести рефлекс з психікою завдяки тому, що саме уявлення про рефлекс він радикально видозмінив, як і уявлення про психіку.
Модель рефлекторної дуги Сєченов замінив моделлю рефлекторного кільця. Якщо кільце не замикається, дія порушується. Саморегуляція поведінки організму за допомогою сигналів – такою була фізіологічна підстава сєченовської схеми психічної діяльності.
Серед головних досягнень Сєченова виокремлюється центральне гальмування, яке він відкрив. Глибинні видозміни в категорії рефлексу відкрили перспективу нового розуміння предмета психології. Уперше в історії психології предмет цієї науки охоплює не тільки явища і процеси свідомості (або несвідомої психіки), а весь цикл взаємодії організму зі світом, зокрема його зовнішні тілесні дії.
Сєченов став піонером науки, предметом якої є психічно регульована поведінка.
Нове розуміння предмета психології склалося під впливом робіт Івана Павлова (1859-1963) і Володимира Бехтєрева (1857-1927). Предмет психології вони вважали не ізольовану свідомість, а вивчення цілісної поведінки. Цей напрям набув популярності під назвою рефлексологія, оскільки замість відчуття як початкового поняття розглядали рефлекс.
Під впливом ідей Павлова та Бехтерева виникає новий могутній напрям – біхевіоризм, який утвердив поведінку як предмет психології. Поведінку трактували як сукупність реакцій організму, обумовлених його взаємодією зі стимулами середовища, до якого він адаптується.
Кредо цього напряму було відображено в понятті “поведінка” (англ. “біхевіор”). “Батьком” біхевіоризму вважають американського психолога Джона Уотсона (1878-1958), у статті якого “Психологія, як її бачить біхевіорист” (1913) висловлено маніфест нової школи. У ньому вимагали “викинути за борт” як пережиток алхімії та астрології всі поняття суб’єктивної психології свідомості і перекласти їх на мову об’єктивно спостережуваних реакцій живих істот на подразники.
Біхевіоризм називали “психологією без психіки”. Цей напрям припускав, що психіка ідентична зі свідомістю. Відтепер вона вивчала також доступні зовнішньому об’єктивному спостереженню, незалежні від свідомості стимули – реактивні відносини.
Біхевіоризм змінив загальний лад психологічного пізнання. Його предмет охоплював відтепер формування і зміну реальних тілесних дій у відповідь на широкий спектр зовнішніх подразників.
Своєрідне розуміння відносин між індивідом і суспільним середовищем утвердилося у французькій психології. Особистість, її дії і функції пояснювали соціальним контекстом взаємодії людей. У такий спосіб виявляється внутрішній світ суб’єкта зі всіма його унікальними ознаками, які попередня психологія свідомості приймала спочатку як дане. Найпослідовніше цю лінію, популярну серед французьких дослідників, розвивав П’єр Жане (1859-1947). Жане та його послідовники вважали її одиницями не сенсорні (відчуття, образи), інтелектуальні (ідеї, думки) або емоційно-вольові елементи, а соціальні дії (спершу зовнішні, потім – внутрішні).
Отже, як складова предмета психології з’явилася соціальність, яка впливає на поведінку особистості.
Психологія – наука про психіку як єдність свідомого і несвідомого, зовнішнього і внутрішнього психічного у взаємодії людини зі світом. Уперше про несвідомі аспекти психіки почав говорити німецький філософ і математик Готфрід Лейбніц (1646-1716), який відкрив диференціальне та інтегральне обчислення. Саме він висловив думку про єдність тілесного і психічного. Підставою для такої єдності мислитель вважав духовний початок. Світ складається з безлічі монад (від грец. “монос” – єдине). Кожна з них “психічна” і наділена здатністю сприймати все, що відбувається у Всесвіті.
У душі безперервно відбувається непомітна діяльність “малих перцепцій”. Цим терміном Лейбніц позначив не усвідомлювані сприйняття. Усвідомлення сприйнять стає можливим завдяки тому, що до простої перцепції (сприйняття) приєднується особливий психічний акт – апперцепція, зокрема увага й пам’ять.
Отже, ідеї Лейбніца змінили й розширили уявлення про психічне. Особливо важливим стало визнання існування так званої несвідомої психіки.
Внесок у розмежування психіки й свідомості зробили дослідження гіпнозу, які стали популярними в Європі завдяки діяльності австрійського лікаря Месмера, що пояснював свої гіпнотичні сеанси дією магнітних закінчень (флюїдів). Згодом, відкинувши месмеризм, англійський хірург Бред став прихильником фізіологічного трактування гіпнозу (запропонувавши термін “нейрогіпноз”). Однак далі вирішальну роль він надав психологічному чиннику.
Біхевіоризм, а разом з ним психоаналіз, ущент підірвали психологію свідомості. Учені доводили, що за покровом свідомості існують могутні пласти не усвідомлюваних суб’єктом психічних сил, процесів і механізмів.
Саме психоаналізом назвав своє вчення австрійський лікар Зигмунд Фройд (1856-1939). Замість аналізу свідомості Фройд вдався до аналізу прихованих, глибинних шарів психічної активності особистості. До Фройда вони не були предметом психології. Після нього стали його невід’ємною частиною.
Справжні причини від свідомості приховані, але саме вони керують поведінкою. Саме ці сили почав аналізувати Фройд і його послідовники.
Основним серед цих процесів було визнано сексуальну енергію потягу. З дитинства в умовах сімейного життя вона визначає мотиваційний ресурс особистості. Зазнаючи різних трансформацій, вона пригнічується, витісняється і, однак, проривається крізь “цензуру” свідомості обхідними шляхами, розряджаючись у різних симптомах, зокрема патологічних (розлади рухів, сприйняття, пам’яті тощо).
Психоаналітичний рух набув значного поширення в різних країнах. Водночас уявлення про психіку розширилося. У ній не лише виявили свідомі та несвідомі пласти психіки, а й стверджували, що вона (психіка), по-перше, може існувати й поза організмом; по-друге, тісно пов’язана з попереднім розвитком людства і Всесвітом; по-третє, містить змістовні та інформаційні аспекти життєдіяльності минулого, теперішнього і майбутнього.
У цьому контексті важливим є досягнення трансперсональної психології. Трансперсональні переживання інтерпретують ті, хто переживав їх як повернення в історичні часи й дослідження свого біологічного та духовного минулого, коли людина проживає спогади з життя предків, зі своїх втілень.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...