Освіта середня загальна – освіта, спрямована на системне засвоєння загальних і частково професійних знань, відповідних навичок, формування загальнолюдських і національних морально-етичних і естетичних принципів. О. с. з. здебільшого базується на загальних принципах освіти (див. Освіта). Основними функціями О. с. з. західні соціологи називають соціалізацію, соціальну інтеграцію (перетворення різнорідності людей в єдине суспільство), соціальне розташування (зайняти певне положення в суспільстві) та ін. Якісна підготовка випускника середньої
школи – це певна система набутих ним знань і здібностей, а також морально-етичних засад, на основі яких він може збагачуватись та розвиватись у майбутньому, удосконалювати інші якісні аспекти людини соціальної та риси власної особистості в інтересах розбудови незалежної Української держави та добробуту свого народу. О. с. з. у розвинених країнах світу стала загальнодоступною. Так, у США 1910 чисельність випускників шкіл становила 13,5%, 2000 – 84%. Водночас в країнах Центральної Африки лише 50% дітей відвідують початкову школу; у світі загалом лише 50% учнів переходять із початкової школи у середню. Найважливішими
показниками якості освіти є рівень фінансового забезпечення. Це зумовлено тим, що він забезпечує реальний фундамент будь-яких реформ у цій сфері, а у разі недостатнього фінансування значно послаблюється соціальний захист учителя, погіршуються його риси як педагога, старіє матеріально-технічна база шкіл, в тому числі лабораторне обладнання. Похідним від нього є показник забезпеченості належним кадровим потенціалом педагогів. Сучасне покоління педагогів через недостатнє матеріальне забезпечення та намагання прогодувати свою сім’ю змушене немалу частку часу витрачати на присадибних ділянках, займатись дома кустарним промислом, а отже, не може достатньо займатись підвищенням своєї кваліфікації. Крім того, у сфері О. с. з. спостерігаються відплив педагогічних кадрів, тенденція до їх старіння тощо. Матеріально-технічна база середньої школи за сучасної інформаційної революції визначається насамперед наявністю кабінетів інформатики та обчислювальної техніки. Так, 2002 в Україні було 8087 кабінетів інформатики, тобто їх мали бл. 38% навчальних закладів; комп’ютерами, за офіційними даними, було забезпечено 23,7% учнів сільських шкіл (а за оцінками незалежних експертів – менше 1%). Крім того, 71% учнів міста та 88% учнів села не мали доступу до комп’ютера; відповідно 86 і 94,6% учнів не мали доступу до інтернету. Доступу до комп’ютера не мали також 63% вчителів, а до інтернету – 78,3% вчителів. У 2004 комп’ютерами було забезпечено бл. 60% шкіл, але один персональний комп’ютер припадав в середньому на 65 учнів, тоді як у Росіїї – на 46, Польщі – на 30, країнах ЄС – на 8,6 учнів. Крім того, інтернетом користуються лише 3% шкіл. Загалом кількість інтернет-користувачів в Україні 2004 становила 3,8 млн (менше 8% населення), тоді як у США – 70% населення. Важливо й те, що у 90-х XX ст. у школах використовувалось бл. 80 найменувань різних типів комп’ютерів, що вимагало значних коштів на створення програмного забезпечення до них, підготовку відповідних кадрів, а також технічне обслуговування. Загалом більшість використовуваних комп’ютерів були не лише морально, а й фізично застарілими. Так, 1999 частка шкіл, обладнаних комплексами, становила у містах лише 10%, а в селах – бл. 5%. Найістотнішою причиною такого безсистемного підходу до вирішення цієї проблеми була децентралізована закупівля застарілих комп’ютерів регіонами, що, своєю чергою, стало можливим унаслідок децентралізованого фінансування інформатизації шкіл, що суперечить досвіду інших країн світу, тобто здебільшого централізованого фінансування при вирішенні цієї проблеми. У 2001 Кабінет Міністрів затвердив Програму інформатизації загальноосвітніх закладів, комп’ютеризації сільських шкіл за рахунок централізованого фінансування. Так, 2003 за кошти державного бюджету закуплено 1835 комп’ютерних комплексів, якими обладнано понад 50% сільських шкіл. Попри це, на початку 2004 в Україні заклади І – III ступеня ще значно відрізнялися за рівнем забезпечення сучасними новими комп’ютерними комплексами. Загалом у 14 областях України рівень оснащеності новими комп’ютерними комплексами був меншим за 50%, у 10 областях становив від 50 до 70%. О. с. з. на низькому рівні забезпечена науково-методичною літературою – за окремими винятками, на 45 – 60%, а подекуди – лише на 25-30%. Внаслідок глибокої демографічної кризи середню школу нині закінчують значно менше учнів. Крім того, частина дітей і підлітків не відвідують школу. Так, за офіційними даними, таких дітей налічується бл, 70 тис., тоді як за неофіційними – до 400 тис. Ситуація почала поліпшуватись 2005. Великої руйнації з часу проголошення незалежності зазнала система дошкільної освіти та виховання. Це зумовлено передусім приватизацією дитячих дошкільних закладів. Так, 1990 було 24,5 тис. дитячих садків, які забезпечували 75% потреб у дошкільних закладах, 2002 – 15,3 тис., причому в них було відповідно 2277 і 160 тис. місць. Лише за 9 місяців 2003 приватизовано 44 дошкільних навчальних закладів. Найскладнішою є проблема О. с. з. на селі, оскільки понад 3 тис. сіл, в кожному з яких проживає понад 50 дітей шкільного віку, не мають шкіл. За 1996 – 2000 майже 260 сіл залишилося без шкіл, 2,4 тис. – без дитячих дошкільних закладів. У 2001 – 2003 кількість шкіл скоротилася ще на 350, дошкільних навчальних закладів – на 620. До того ж, у таких закладах здоровими є лише 1 – 2% дітей, а в сім’ї зазнають насильства понад 20% дітей, що негативно впливає на їх здоров’я. Загалом у системі освіти і науки спостерігається відхід від досягнень і завдань світової педагогіки щодо формування гармонійно розвиненої особистості. Зокрема, ігноруються морально-етичне, духовно-етичне, трудове і національно-патріотичне виховання учнівської молоді. Незважаючи на глибоку демографічну кризу в Україні, з 1996 по 2003 за кордон вивезено бл. 11 тис. маленьких дітей – сиріт – їх усиновили зарубіжні громадяни, а в базі даних Центру з усиновлення налічується ще 24 тис. анкет на дітей – сиріт.
Loading...