Головна ⇒ 📌PR ⇒ ПАБЛІК РИЛЕЙШНЗ СИЛОВИХ СТРУКТУР I СПЕЦСЛУЖБ

ПАБЛІК РИЛЕЙШНЗ СИЛОВИХ СТРУКТУР I СПЕЦСЛУЖБ

Паблик рилейшнз

Безпека сьогодні стоїть першою у списку претензій громадян до влади на просторах СНД (наприклад, у Росії 40% громадян не відчувають себе в безпеці). Є об’єктивні передумови цього, але не менш важливі й суб’єктивні причини, які також формують рівень довіри/недовіри громадян до владних структур. Соціологічні дані дають нам таку динаміку довіри до міліції й армії за 1994 і 1995 рр.: “Зовсім не довіряють” у 1994 р. міліції – 29,0%, армії – 12,3%; в 1995 р. міліції – 33,0%, армії –

11%; “повністю довіряють” у 1994 р. міліції – 2,8% (при цьому астрологам – 3,7%), армії – 12,2%; в 1995 р. міліції – 4,5%, армії – 13,8%. Для порівняння в 1995 р. середній бал довіри був: до родичів – 4,55; астрологам – 2,48; ЗМІ – 2,72; міліції – 2,24; армії – 3,23; уряду – 2,42; президенту – 2,86. Явно видно, що довіра до армії вища, ніж до міліції, однак нам здається, що це пов’язано і з тим, що з армією контактує тільки невелика частина громадян, а от з міліцією тією чи іншою мірою маніть справу всі.

Першими в рамках нашої держави комунікації з громадськістю професіоналізували якраз силові структури і спец-служби,

створивши там відповідні відділи. І це зрозуміло, оскільки саме для цих структур властива особлива увага до кризових ситуацій, розв’язання і пом’якшення яких і стає основним в їхній роботі з громадськістю. Якщо для іншої структури криза – це виняток із правил, то силові структури перебувають у постійній готовності до роботи в кризовій ситуації. У ряді випадків необхідно вирішувати і такі питання як “лікування ситуації”, наприклад, пов’язані з “честю саме свого мундира”. Так, захоплення Грозного в серпні 1996 р. і виведення звідти військ стало у масовому сприйнятті поразкою. Ось як відповідає на запитання з приводу цих подій колишній Міністр оборони Росії І. Родіонов: “Я, коли дивлюся наше телебачення, теж обурююся. Тому що змішали війська в одну купу – війська МВС і Збройні Сили. В останній кризі в Грозному брали участь в абсолютній більшості підрозділи МВС. Якимось чином проморгало МВС, сепаратисти ввійшли під виглядом мирних жителів, блокували блок-пости, де несли службу підрозділи внутрішніх військ МВС. Армії довелося виходити зі своїх гарнізонів і йти через вулиці, перетворені на засади, на деблокування. Було дуже багато жертв у нас”.

Начальник російського ГРУ Федір Ладигін, відповідаючи на слова кореспондента “Комсомольской правды” про те, що у ГРУ в суспільній свідомості похмурий імідж, говорить: “Можливо, нам треба бути більш відкритими з пресою, тоді й пліток буде менше. Проте з огляду на специфіку своєї роботи ми не прагнемо до спілкування”. Однак його образа на Резуна-Суворова, по суті, якраз і грунтується на тому, що такого спілкування немає. “З подачі цього негідника ГРУ стали називати “Акваріумом”, до нього такого терміна тут ніхто не вживав. Характерно, що одна з таких фраз самого Ф. Ладигіна, що запам’ятовуються, виявилася винесеною в заголовок газетного інтерв’ю, наочно демонструючи роль ПР-роботи. Ця фраза звучить так: “У розвідку приходять один раз і на все життя, – і теж може залишитися в голові у читача раз і на все життя. Як і такий спогад генерал-майора КДБ у відставці Юрія Дроздова: “Я почав свою роботу в нелегальній розвідці рядовим оперативним працівником. Мені довелося змістовно відповісти всього лише на одне запитання: чи можу я “зробити життя” іншої людини? З того часу минуло стільки літ, але я пам’ятаю це запитання… “Зробити життя” можна, але як же це важко, яких вимагає знань, скільки різних особливостей потрібно передбачити, щоб ожило, заговорило і принесло користь придумане і віддокументоване тобою життя іноземця, в котрого перетворювався радянський розвідник”.

Навіть у такій справі, як рекламне повідомлення, може бути реалізовано комунікацію “за чи проти”. Так, індонезійським телекомпаніям довелося зняти з ефіру рекламний ролик бріалінтину на вимогу військової влади. У ній молода людина з густими кучерями бесідувала по телефону зі своєю подружкою, котра шкодувала, що “він вступає до офіцерського училища, позаяк йому доведеться зістригти свої кучері. На думку військових, така реклама створювала в телеглядачів враження, що для чоловіка зачіска важливіше, ніж військова кар’єра”.

Володимир Крючков так характеризує роботу спецслужб: “У розвідки взагалі багато парадоксів. Її можна хвалити з ранку до вечора і, навпаки, лаяти ледве не щоденно. Кожен день – успіхи й поразки. Перших більше, хоча, на жаль, вистачає і других. Це й зрозуміло: на війні як на війні”. Причому про перемоги широка громадськість так і не дізнається у зв’язку зі специфікою роботи розвідки. З іменем В. Крючкова пов’язують виділення на рівних інформаційно-аналітичного напрямку; “йому належить формула: “Інформаційна робота в розвідці – це професія”.

Проблемою також стає зіткнення іміджу розвідника з реальністю. Колишній начальник аналітичного управління КДБ СРСР М. Леонов згадує свою першу появу в стінах розвід-школи: “У головах людей стояв опоетизований літературно-кінематографічний образ розвідника, і багато хто розумів свою повну нездатність коли-небудь наблизитися до цього образу”. Він також формулює основні параметри, на яких грунтується професійна робота розвідника. “Розвідник – це державне надбання. Це людина, котра сама на сам, без контролю, без спонукань, однак і без допомоги держави, яка послала її, вирішує поставлені завдання. Вона повинна бути вірною, надійною, сміливою, путящою. Помиляються ті, хто думає, ніби за рубежем отримують якусь особливо високу плату. Нічого подібного! Вони отримують тільки ту зарплату, яка відповідає їхній посаді з прикриття. Якщо я працював третім секретарем, то ні одного цента над оклад, належний за штатом такому секретарю, я не одержував”.

Коли подивитися на розвиток цього переліку ПР у Росії, Болгарії, то можна побачити незрівнянно швидкі темпи розвитку, що, очевидно, пов’язано з іншим етапом і загального розвитку, на якому ці країни перебувають. Ми також розглянемо становлення цього напрямку в країнах Заходу і зробимо невеликий екскурс в історію проблеми.