Пізнання як відношення суб’єкта і об’єкта
Філософія посбіник
Тема 4. ГНОСЕОЛОГІЯ
§ 2. Варіанти та інваріанти понятійного змісту гносеології
Спільним для всіх різновидів гносеологічних учень матеріалістичної, ідеалістичної, інших орієнтацій є поняття пізнання. Воно – інваріант гносеологічної галузі у філософії. Але його трактування у різних вченнях демонструє поліваріантність. Наведемо головні варіанти тлумачення пізнання. По-перше, пізнання є відношення суб’єкта до об’єкта (інгенція). По-друге, пізнання є відображення об’єкта суб’єктом. По-третє, пізнання
Пізнання як відношення суб’єкта і об’єкта
Як зазначалося вище, опозиція “суб’єкт – об’єкт” є головним пунктом гносеології. Тепер зрозуміло, чому саме. Адже вона є у центрі визначального поняття цього розділу філософії – пізнання. Щоб зрозуміти суть означеної опозиції, треба придивитися до змісту ключових гносеологічних термінів – “суб’єкт” і “об’єкт”. Згідно з першим варіантом розуміння
Суб’єкт – носій субстанціальних властивостей і характеристик, завдяки чому є витоком пізнавальної активності, спрямованої на об’єкт.
Того, хто пізнає, суб’єкта (від лат. “subjectum” – “покладений в основу”).
Головною субстанціальною властивістю суб’єкта, визначальною для можливості пізнання, є єдність пізнавального. Я, тобто єдність самосвідомості (сприйняття, мислення, пам’яті) і почуттів. Відсутність такої єдності означає не лише можливість пізнання, а й втрату душевної норми – роздвоєння особистості, самозабуття і т. п.
Єдність пізнавального Я повинна мати трансцендентальну, тобто понадпросторову і понадчасову основу. Суб’єкт має ставитись до простору об’єктів відсторонено, з погляду вічності. Таке трансцендентальне уподібнення безконечності досягається, як знаємо з попередніх тем, процесами трансцендентування, переходу власних меж, самотворчості і саморозвитку. Доланню власної конечності вчить культура, засвоєння якої і становить субстанцію суб’єкта.
Головні ознаки об’єкта – протистояння суб’єктові, змінюваність у просторі й часі, здатність чинити опір необгрунтованим відповідними засобами діям з ним (вияв його “об’єктивності”), здатність натякати на межу знань, якими оперує суб’єкт.
Інтенція – деяке відношення між суб’єктом і об’єктом, спрямованість суб’єкта на об’єкт.
Третьою складовою пізнання як відношення є інтенція (від лат. спрямування, устремління).
Стан інтенції передбачає увагу до об’єкта, вирізнення його з маси речей. У науковому пізнанні вирізнення об’єкта виливається у цілу низку складних феноменологічних процедур просторової фіксації об’єкта (його точної прив’язки до систем топографічних координат, встановлення реальної і віртуальної часовості, опис взаємодії з іншими об’єктами, детальний і загальнозрозумілий опис подій його змінюваності тощо.
Головне у пізнанні – чітке розрізнення станів інтенції від властивостей самого об’єкта. Ігнорування цього призводить до соліпсизму – станів інтенції, за якою існую я один, а об’єкти є лише комплексами моїх почуттів і уваги, не існуючими самостійно.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...